1.3. Поняття професійної етики

Професійна етика – це наука про професійну мораль як сукупність ідеалів та цінностей, етичних принципів та норм поведінки, які відображають суть професії та забезпечують взаємовідносини між людьми, що складаються у процесі праці і походять із змісту їх професійної діяльності.

Професійність – це здатність людини опанувати навички та умінняпевного виду діяльності й розгорнути на їх основі власгі творчі здібності.

Моральні відносини людей у трудовій сфері регулює професійна етика. Суспільство може нормально функціонувати й розвиватися тільки в результаті безперервного процесу виробництва матеріальних і духовних цінностей.

Тому професійна етика – це моральна самосвідомість професійної групи, її психологія та ідеологія.

Основними завданнями професійної етики є:

– систематизація накопиченого у процесі історичної практики досвіду, характерного для даного виду діяльності,

– узагальнення і вдосконалення професійного досвіду відповідно до вдосконалення даного виду діяльності.

– вплив на свідомість спеціаліста з метою вдосконалення його як особистості і професіонала;

– сприяння більш повному та ефективному вирішенню професійних завдань.

Завдання професійної етики полягає в тому, щоб вивчити складний процес відображення професійних стосунків у моральній свідомості, у морально–професійних нормах, провести чітку межу між морально–професійними явищами і явищами професійної майстерності, вивчити суспільні мету і завдання професії, її значущість у соціальному прогресі.

Професійна етика покликана дати теоретичне обгрунтування сутності трансформації загальних норм і принципів моралі до специфічних умов професійної діяльності людей відповідно до уявлень про професійний обов’язок, благо, добро, справедливість, совість, честь та інші моральні цінності.

Слід підкреслити, що професійна етика розвивається на перетині теоретичного, нормативного і прикладного складників (компонентів) етики, її зміст визначається специфічними завданнями конкретного виду професійної діяльності. На теоретичному рівні розглядаються сутність, специфіка морально–професійних відносин, їх місце і роль у житті суспільства, сучасний стан і тенденції розвитку.

Нормативний рівень концентрує в собі вивчення та обгрунтування практичних рекомендацій, конкретних моральних норм.

Завдання професійної етики щодо свого об’єкта – морально–професійних стосунків на прикладному рівні полягає у сприянні й втіленні гуманістичних імперативів у специфічні умови професійної діяльності, встановленні меж бажаного, дозволеного і неприпустимого, обгрунтуванні морально–професійного ідеалу та певного зразка, еталона, взірця поведінки, нормативного ідеалу в конкретній сфері професійної діяльності.

Професійна етика не передбачає дріб’язкову регламентацію поведінки людей. Вона своїми рекомендаціями виробляє у працівників здатність до максимальної моральної орієнтації, до встановлення моральних меж застосування творчих прийомів, тим самим визначаючи лише основні моральні норми і принципи професійної поведінки. Спосіб же поведінки у кожному окремому випадку визначається самою особистістю, стає справою її морального досвіду, професійного такту.

Змістом професійної етики є кодекси поведінки, що пропонують певний тип моральних взаємин між людьми й способи обґрунтування даних кодексів.

Професійна етика вивчає:

– відносини трудових колективів і кожного фахівця зокрема;

– моральні якості, особистості фахівця, які забезпечують найкраще виконання професійного обов’язку;

– взаємини усередині професійних колективів і ті специфічні моральні норми, які властиві для даної професії;

– особливості професійного виховання.

Професіоналізм і ставлення до праці є важливими характеристиками моральності особистості. Вони мають особоиве значення в особистісній характеристиці індивіда, але на різних етапах історичного розвитку їхній зміст і оцінка істотно розрізнялися. У класовому суспільстві вони визначалися соціальною нерівністю видів праці, протилежністю розумової й фізичної праці, наявністю привілейованих і непривілейованих професій. Про класовий характер моралі в сфері праці свідчить написана в першій третині ІІ століття до н.е. християнська біблійна книга “Мудрість Ісуса, сина Сирахова”, у якій є повчання про те, як варто ставитися до раба: “корм, ціпок і тягар – для осла; хліб, покарання й справа – для раба. Займай раба роботою й будеш мати спокій; послаб руки йому – і він буде шукати волі”.

У Стародавній Греції фізична праця за цінністю й значимістю зневажалася. А в феодальному суспільстві релігія розглядала працю як покарання за першогріх, а рай представлявся як вічне життя без праці.

При капіталізмі відчуження робітників від засобів виробництва й результатів праці породжувало два типи моральності: грабіжницьку капіталістичну й колективістсько–звільнюючу робітничого класу, що поширювалося й на сферу праці. Про це пиав Ф. Енгельс: “...кожний клас і навіть професія мають свою мораль”.

Соціалізм – це не тільки ідея, а й практичний рух, пов’язаний з бажанням трудящих кардинально змінити суспільство. На всіх етапах еволюції соціалістичної ідеї вона ґрунтувалась на наукових знаннях, реалістичних передбаченнях, революційному роман­тизмі та елементах соціальної утопії. У спеціальній літературі виокремлюють такі основні етапи формування соціалістичного вчення. По–перше, це утопічний соціалізм. Його найбільш яскравими представниками були Т. Мор, Т. Кампанелла, А. К. Сен–Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та ін. Вони обґрунтовували ідею централізованої планової системи у масштабах країни, пояснювали необхідність ліквідації приватної власності та всієї капіталістичної системи; доводили правомірність організації розподілу за працею і за потребами; робили спробу обґрунтувати органічний взаємозв’язок гуманізму і соціалізму.

Другий етап – перетворення соціалізму з утопії в науку. Цей етап пов’язаний з формуванням об’єктивних передумов та умов для подальшої еволюції ідей соціалізму. Засновниками наукового соціалізму стали К. Маркс і Ф. Енгельс. Основою їх вчення є теза про те, що: розвиток суспільства визначається економічними законами; буржуазні виробничі відносини ґрунтуються на експлуатації найманої праці, яка створює додаткову вартість, котра привласнюється класом капіталістів. Капіталістичне виробництво у своєму розвитку дедалі більше набуває суспільного характеру, який вступає в суперечність з приватною формою привласнення. Виробництво усуспільнюється, що передбачає необхідність планового регулювання його розвитку, узгодженої дії економічних суб’єктів, чому заважає приватна власність. Саме це визначило марксистське трактування майбутнього суспільства – соціалізму. Третій етап історії соціалізму пов’язаний з кризою традиційних уявлень про нього і виробленням його нового бачення. Тобто необхідна «інвентаризація» накопиченого досвіду знань, їх переосмислення. У першу чергу це стосується Марксової економічної моделі соціалізму, а також моделі, що була реалізована у країнах соціалістичної системи.

Економічна модель Маркса і Енгельса відрізняється від моделей утопічного соціалізму злагодженістю, цілісністю, узгодженістю основних елементів. Засновники марксизму уявляли, що на основі націоналізованих засобів виробництва можна буде раціонально організувати планомірне виробництво. Вони вважали, що індивідуальна праця колективів, якщо вона здійснюється за загаль­ним планом, одержує визнання суспільства як корисна і необхідна до того, як вироблений продукт надійде до споживача. За марк­сизмом, праця при соціалізмі і комунізмі носитиме безпосередньо суспільний характер і тому не потребуватиме визнання на ринку через акт реалізації товару. Суспільство заздалегідь веде облік потреб по основних позиціях, в оптимальних пропорціях розподіляє живу працю і матеріальні ресурси, розраховує рівень суспільно необхідних витрат (планові ціни) з кожного виду продукції і визначає їх корисний ефект. Тому і стимулювання колективів та окремих працівників відбуватиметься не за результатами комерційної діяльності, а відповідно до кількості та якості витраченої ними праці. Працівники – колективні власники, господарі вироб­ництва; вони нікому не продають свою робочу силу, адже перебувають в однаковому становищі стосовно загальнонародних засобів виробництва. Притаманна працівникам колективна заінте­ресованість у примноженні багатства забезпечить неухильне зростання продуктивності праці, підвищення ефективності суспільного виробництва. Головним соціально–економічним результатом колективної праці стане зростання добробуту і гармонійний розвиток особистості всіх членів суспільства.

Описану вище модель можна звести до шести ключових елементів, з яких один (економічне зростання і добробут) фіксує стратегічну мету соціалізму, а п’ять інших (суспільна власність на засоби виробництва; безпосередньо суспільна праця; планомір­ність; відмирання товарної форми робочої сили; розподіл за працею) – засоби її досягнення. У теорії соціалізму Маркса і Енгельса обґрунтовується необхідність і можливість гармонізації від­носин людини і суспільства. Їх економічна модель має антирин­ковий характер. Соціалізм характеризується як устрій вільних і рівних асоційованих виробників [13]. Проте ця модель в процесі реалізації її на практиці відрізняється визначальною роллю держави в економіці, яка діє як головний організатор усіх господарських процесів. Ця модель дістала назву державного соціалізму.

Наступним етапом вивчення теми є ознайомлення з основними ознаками державного соціалізму. Економічна модель соціалізму, що була реалізована на практиці, – це грубе спотворення ідеї соціалізму, тому що в центрі її перебуває не людина, а держава. На основі монополізації власності держава виступила голов­ним суб’єктом – організатором усіх господарських процесів: виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Економічна система державного соціалізму – це економічний лад, який характеризується державною власністю практично на всі речові ресурси і ухвалою економічних рішень через централь­не економічне планування.

Основні ознаки державного соціалізму.

Монополія державної власності веде до загального одержавлення економічної та інших сторін суспільства. Вона утверджувалась як наслідок підміни реального усуспільнення виробництва формальним (зміна юридичної форми власності на засоби виробництва), що означає розподіл функцій управління і розпорядження.

Відносини адміністративної залежності. Більшість підприємств позбавлені самостійності щодо формування програми, вибору ресурсів, партнерів, розпорядження доходами тощо. Виробництво здійснюється за планом, управління базується на силі влади, тому замість економічних регуляторів господарських зв’яз­ків використовуються адміністративні розпорядження.

Надцентралізація суспільного виробництва. Через низьку ефективність виробництва і велику витратну частину бюджету держава концентрує високу частку виробленого продукту.

Бюрократизація управління. Бюрократизм – це суспільні відносини, що характеризують монополізацію функцій керівництва економічним і суспільним життям відокремленим колом осіб.

Жорстка залежність економіки від ідеології і політики. Ця проблема виникає через зрощування господарських і політичних структур, коли правляча партія глибоко вмонтована в економіку і діє як управлінське ядро економічної і політичної системи, як вищий ешелон адміністративної влади.

Самоізоляція економіки, її несприйнятливість до світового досвіду. Як неринкова система державний соціалізм розвивався за іншими законами, ніж світове господарство, тому для нього характерні замкненість, слабкий зв’язок зі світовим ринком. Без входження у світове співтовариство неможливо перейти до нормальної ринкової економіки.

Особливої уваги заслуговує вивчення механізму функціонування «державного соціалізму». По–перше, його складовою є централізоване управління народним господарством. Керівництво одержавленою соціалістичною економікою здійснюється шляхом планування і оперативного управління. Воно забезпечує реалізацію народно господарських планів, тобто перетворення їх у реальну дійсність.

Оперативне управління всіма галузями народного господарства здійснюється централізованими господарськими органами – міністерствами, а в межах галузі – виробничими об’єднаннями і головкомами чи комітетами міністерств.

По–друге, в одержавленій економіці деяке значення мають рин­кові відносини. За одержавленої соціалістичної економіки зберігається категорія ринку, але його параметри обмежені тим, що відсутня така його основа, як приватна власність на засоби вироб­ництва, вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці та ринки капіталів. Більшою мірою ринкові відносини охоплюють предмети споживання на стадії роздрібної торгівлі.

Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Підприємства, скуті планами та централізованими нормативами, позбавлені необхідної свободи при функціонуванні на ринку на засадах підприємництва.

Характерні ознаки командної економіки соціалізму наведені в табл. 23.1.

Таблиця 23.1

Характеристика командної економіки

Централізована економічна система
Основні риси	Основні переваги	Основні недоліки
Державна власність на засоби виробництва Державне планування всієї економіки Адміністративні методи управління економікою Відсутність економіч­них стимулів до ефективної роботи	Більш стійка економіка Більше впевненості в майбутньому Менше нерівності в суспільстві Мінімум життєзабезпечення гарантований всім Відсутність проблеми працевлаштування	Формує безініціативних і безвідповідальних працівників, не зацікавлених у результатах праці Неефективність економіки Диктат виробників над споживачами Низький рівень життя народу

 

У другій половині 80–х рр. ХХ ст. почалась загальна криза соціалізму, яка охопила всі країни колишньої світової системи соціалізму. Загальна криза державного соціалізму – це крах соціалізму як моделі організації суспільної економіки у кожній окремій країні й у світовій системі. Цьому сприяла низка чинників. Серед них важливе місце посідає той факт, що економіка за державного соціалізму виступає як недостатньо ефективна, «витратна».

Основна причина деформації соціалізму пов’язана з одержавленням власності, коли держава опосередковує майже весь процес привласнення.

Загальна криза державно–монополістичного соціалізму виявляється також через: скорочення у другій половині 80–х рр. валового національного продукту і національного доходу; зневіру населення щодо прогресивності цього ладу; скорочення споживан­ня матеріальних благ і послуг, зниження життєвого рівня; кризу фінансів і грошового обігу; зростання дефіциту державного бюджету, оптових і роздрібних цін; зовнішню заборгованість.

Радикальні перетворення економічного базису можливі тільки на основі перебудови відносин власності шляхом роздержавлення. Основою роздержавлення економіки є перехід від моно–орга­нізованої системи до різноманітності проявів економічного життя. Вирішальний момент у даному процесі – поява різних рівнів, форм і суб’єктів привласнення. Різноманітність форм власності і привласнення лежить в основі різноманітності форм господарської діяльності, що створює сприятливі передумови для нормального функціонування товарного виробництва. (Детально див.: Беляев А. А. Механизм хозяйствования. – К., 1990. – Гл. 1.)/

Аналіз показує, що економічну модель «державного соціалізму» не можна ототожнювати з принциповими ознаками Марксової моделі, де головними є: 1) ліквідація відчуження, 2) людина не засіб, а мета суспільного виробництва (всебічний розвиток особистості). Деякі з його положень підтвердилися:

наука стала продуктивною силою;

людина стала поряд з виробництвом як контролер і організатор;

відбувається інтелектуалізація, гуманізація праці, стирається різниця між фізичною і розумовою працею, між містом і селом;

на практиці широко використовується планомірність;

у розвинутих країнах реальністю є висока соціальна захищеність трудящих (забезпечення роботою, безкоштовні освіта і медичне обслуговування, соціальне і пенсійне забезпечення, гнучке регулювання доходів і т. д.).

Вихід нашого суспільства з історичного глухого кута вимагає глибоких перетворень у всіх сферах життя суспільства:

політичній – перехід від монополії на владу однієї партії до системи багатопартійної парламентської демократії;

економічній – роздержавлення і приватизація власності, становлення регульованої ринкової економіки;

соціальній – проведення державою політики забезпечення рівних стартових можливостей і надійних соціальних гарантій за принципом: «Свободу – сильним, надійний захист – слабким!»;

духовній – принциповий розрив з ідеологією і мораллю сталінізму і неосталінізму, оволодіння і засвоєння кращих досягнень світової культури.

В Україні складається олігархія типу корпоративної (класової) демократії [1, с. 411]. Вона означає, що монопольні групи – клани – ведуть постійну боротьбу за доступ до державних ресурсів, застосовуючи при цьому всі можливі методи та ігноруючи будь–які правила гри. Ця боротьба має не економічний і яскраво виражений силовий характер (застосування адміністративних, податкових, правоохоронних і кримінальних структур).

Далі слід розглянути можливі шляхи розвитку «олігархії» в Україні [1, с. 412]. Майбутнє олігархії в Україні таке. Якщо наша країна вибере шлях плюралістичної демократії, то «олігархія» зникне як явище і «олігархи» стануть повноправними суб’єктами здорової конкурентної ринкової економіки. Саме слово втратить негативний зміст, і замість нього вживатимуть терміни на кашталт бізнес–, техно– чи фінансова еліта.

Ті ситуації, у яких виявляються люди в процесі виконання своїх професійних завдань, впливають на формування професійної етики. У процесі праці між людьми складаються певні моральні відносини. У них є низка елементів, які властиві всім видам професійної етики.

По–перше, це відношення до суспільної праці, до учасників трудового процесу.

По–друге, це ті моральні відносини, які виникають в сфері безпосереднього зіткнення інтересів професійних груп однієї з одною і суспільством.

Професійна етика не є наслідком нерівності в ступені моральності різних професійних груп. Просто до деяких видів професійної діяльності суспільство проявляє підвищені моральні вимоги. Це переважно такі професійні сфери, у яких сам процес праці вимагає погодженості дій всіх його учасників.

Особлива увага приділяється моральним якостям працівників тієї сфери, які пов’язані з правом розпоряджатися життям людей, тут йдеться не тільки про рівень моральності, але й, у першу чергу, про належне виконання своїх професійних обов’язків Це професії зі сфер послуг, транспорту, управління, охорони здоров’я, виховання. Трудова діяльність людей цих професій, більш ніж будь яких інших, не піддається попередній регламентації, не вміщується в межах службових інструкцій. Вона по своїй суті є творчою. Особливості праці цих професійних груп ускладнюють моральні відносини й до них додається новий елемент: взаємодія з людьми – об’єктами діяльності. Тут моральна відповідальність набуває вирішального значення. Суспільство розглядає моральні якості працівника як один із провідних елементів його професійної придатності. Загальноморальні норми повинні бути конкретизовані в трудовій діяльності людини з урахуванням специфіки її професії.

Таким чином, професійна мораль повинна розглядатися в єдності із загальноприйнятою системою моралі. Порушення трудової етики супроводжується руйнуванням загальних моральних норм. Безвідповідальне ставлення працівника до професійних обов’язків становить небезпеку для навколишніх, завдає шкоди суспільству, може привести в підсумку й до деградації самої особистості.

Нині у країнах колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні, виявляється необхідність вироблення нового типу професійної моралі, що відображає ідеологію трудової активності на основі розвитку ринкових відносин. Йдеться, насамперед, про моральну ідеологію нового середнього класу, що має становити більшість продуктивних сил в економічно розвиненому суспільстві.

У сучасному суспільстві особистісні якості індивіда починаються з його ділової характеристики, ставлення до праці, рівня професійної придатності. Все це визначає виняткову актуальність питань, що становлять зміст професійної етики. Справжній професіоналізм опирається на такі моральні норми як обов’язок, чесність, вимогливість до себе й своїх колег, відповідальність за результати своєї праці.