РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО–МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ЕТИКИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Тема 1. Поняття професійної етики. Предмет, мета, завдання, функції етики соціальної роботи

1.1. Поняття моралі і етики

У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” (К., 2002) написано: “ЕТИКА, – ц. ж. 1. Наука про мораль, її походження, розвиток і роль у суспільному та особистому житті людей; 2. Норми поведінки, сукупність моральних правил якого–небудь класу, суспільної організації, професії і ін.” [38, с. 267].

В сучасній науковій літературі термін “етика” означується як “(лат. еthika. від грец. еthos – звичай) – філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності” [248, с. 9].

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

Термін “етика” походить від давньогрецького слова “еthos”, яке спершу означало спільне життя, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше – звичай, норов, правило, характер а також усталену природу якогось явища.

Давньогрецький філософ Арістотель (384 – 322 до н.е.) утворив прикметник “еthikos” (етичний) для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Етичні чесноти є властивостями характеру, темпераменту людини, їх також називають щиросердечними якостями. Вони відрізняються, наприклад, від властивостей розуму. Так, страх – природний афект, пам’ять – властивості розуму, а помірність, мужність, щедрість – властивості характеру. Для позначення сукупності етичних чеснот як особливої предметної галузі значення й для виділення самого цього знання як особливої науки Арістотель увів термін "етика", присвятивши цій науці праці “Нікомахова етика”, ”Евдемова етика”, ”Велика етика”.

Намагаючись точно перекласти термі “еthos”, давньогрецький філософ Марк Туллій Цицерон (106 – 43 до н.е.) запровадив термін “moralis” (моральний), який означав характер, темперамент, звичай, покрій одягу, моду тощо. Він вів мову про моральну філософію, маючи на увазі сферу знання, яку Арістотель називав етикою. Згодом, у ІУ ст. до н.е. виник термін “moralitas” – “мораль”. Так у IV ст. до н. е. етична наука отримала свою назву яку має й сьогодні. Ці поняття виникли не у стихії народної свідомості, а були створені філософами для позначення певної сфери дослідження.

Традиційно, ще від часів Арістотеля, предметом етики вважається мораль. Такої думки дотримується більшість сучасних науковців. Стосовно ж завдань етики, то такої одностайності серед учених немає. Наприклад, Арістотель головним завданням етики вважав пізнання й визначення добра (блага) як вищої мети людини і виховання доброчинників як засобів досягнення цієї мети.

А.Блаженний, Ф.Аквінський зазначали, що основне завдання етики полягає в тому, щоб навчити людину бути смиренною, позбавленою погорди і підпорядкованою волі Бога. Така людина здатна ставитися з любов’ю, милосердям, чуйністю до інших.

Б.Спіноза (1632–1677), Г.Сковорода (1722–1794) провідним завданням етики вважали пізнання й самопізнання моральної природи людини. Філософи стверджували, що етика повинна допомогти людині звільнитися від свого безсилля у боротьбі з власними пристрастями і досягти щастя.

Французькі матеріалісти роль і завдання етики вбачали у сприянні досягненню вищої моральності особистості, оскільки її щастя можливе на основі зміни соціальних умов життя.

Згідно з поглядами І.Канта, етика покликана дослідити свободу волі, “автономію волі”; сформулювати категоричні імперативи поведінки особистості.

Г.Гегель (1770–1831) головне завдання етики вбачав у пізнанні соціальної дійсності, вихованні розуму людини і на цій основі узгодження сутнісного й належного у моральній діяльності індивіда, його відносинах з іншими.

Сучасні вчені також із різних позицій визначають завдання науки етики. Наприклад, В.А.Малахов формулює два найважливіші, на його думку, теоретичні завдання науки етики, які особливо актуальні для вітчизняної етики. По–перше, “Складність нинішньої теоретичної ситуації у вітчизняній етиці полягає в тому, що вона тільки–но виходить з–під уламків “єдиної й всеперемагаючої” марксистської методологічної схеми і досі не закріпилася належним чином на ґрунті більш продуктивної філософської культури” [139, с. 32].

Друге завдання – це проблема обґрунтування моральних норм і цінностей. Виховання, як духовне насичення людини, розгортається в діалозі, спілкуванні суб’єктів. Воно здійснюється на основі дотримання моральних норм і цінностей. “Здавна – пише В.Малахов, – одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних засад, які доводили б їхню перевагу, вмотивованість і надійність” [139, с. 34].

На емпіричному рівні головними завданнями етики є виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання й опис, первинна систематизація в межах тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на їх основі узагальнення певних емпіричних закономірностей [139, с. 29–30].

Мораль – “система норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства” [38, с. 540].

З означення моралі випливає, що розрізняють мораль індивідуальну і мораль суспільну.

Індивідуальна або особистісна мораль – це власне моральність конкретної особистості (чесність, скромність, порядність, милосердя, відповідальність тощо). і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень

Суспільна мораль – усталені моральні звичаї, традиції, форми діяльності, що склалися в процесі історичного поступу чи кимось встановлені і дотримання яких є необхідною умовою підпорядкованої діяльності людей груповим, колективним, суспільним вимогам (наприклад, “не вкради”, “не вбий” тощо).

Сутність, специфіка та функції моралі.

Моральна сфера людського життя надто складна. І досі дослідники моралі ставлять запитання про причини виникнення і функціонування моралі, полемізують щодо її визначення тощо. Залежно від розуміння місця, ролі, значення моралі у житті суспільства і людини вона інтерпретується як:

– сукупність правил для регулювання людської поведінки;

– безпосереднє вираження людяності, піклування про людину;

– особлива сфера ціннісного буття людини;

– засіб обслуговування людської діяльності;

– засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

– форма духовно–практичного опанування світу або форма суспільної свідомості чи духовного життя суспільства;

– форма самосвідомості людин;

– мудрість життя;

– практична філософія тощо.

Моральність – “відповідність поведінки людей нормам моралі” [38, с. 540].

Поняття “мораль” і “моральність” часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі, наслідуючи німецького філософа Гегеля, за ними утвердилося розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності − як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Обидва терміни “етика” і “мораль” увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю – реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють.

Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв’язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й “оновлена” мораль.

Термін “мораль” використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні “етика – наука про мораль” він трактується в загальному значенні, а в судженні “мораль є форма індивідуальної і суспільної свідомості” – у вузькому розумінні, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність – реальну поведінку людей і відповідну діяльність.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика − це наука про мораль (моральність).

Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика?

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з подібними собі і співіснування з ними. Вони виявляються як риси характеру і у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні судження виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Вони визначають тип поведінки, необхідний кон­кретно–історичному суспільству або його більшості.

Отже, моральні якості (особистісні властивості), з одного боку, і моральні норми та оціночні уявлення, з іншого, реалізуються у стосунках між індивідами й виражають суспільні зв’язки між ними. У першому випадку цей зв’язок виявляється у суб’єктивно–особистісній формі, а в другому − як об’єктивований, надіндивідуальний зв’язок. Це дозволяє говорити про мораль як соціальні стосунки.

Мораль не зводиться лише до моральної свідомості. Вона є також ціннісним змістом, який полягає в існуючих суспільних відносинах, у практичній взаємодії людей. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) “як має бути”, які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, є системою вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб’єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Мораль є особливою формою ставлення людини до дійсності, до конкретних людей, соціальних груп, до представників світу природи і цінностей культури.

Отже, мораль зосереджена на людині й виявляє себе у ній як суспільний першопочаток. Вона об’єднує людей, залучених до різних видів діяльності й стосунків. Найвищий сенс, призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності й гармонійності міжлюдських стосунків, наступності історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь–яких інших форм духовно–практичного життя, а має свою специфіку й відіграє свою роль у житті людини і суспільства, виражає ступінь їх людяності і є предметом вивчення етики.

Метою етики є раціональне обгрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Структура етичного знання, має шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норми, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвит­ку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як перелік вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана розкрити й обгрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка розкриває, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підхо­ди до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Зміст предмета етики, як свідчить історичний досвід, відображений в історії етичної думки, залежить від філософської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно–історичного етапу роз­витку суспільства, рівня розробки самого етичного знання, − тобто теоретичної рефлексії моральної свідомості про саму себе і соціального замовлення суспільства, окремих спільнот, держави на відповідні ідеї, концепції, теорії.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідну теорію моралі, що з’ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно–політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

В етиці виділяють два аспекти проблем:

– питання про те, як повинна поводитися людина;

– теоретичні питання про походження й сутність моралі.

Виходячи з першої групи проблем, стає очевидною практична спрямованість етики, її проникненість в усі сфери буття, за що вона й одержала назву “практичної філософії”.

Практичне значення етики проявляється, в першу чергу, в сфері людського спілкування, важливою складовою якого є спілкування людей у процесі спільної діяльності. Спільна діяльність людей не може бути нейтральною стосовно моральності.

Історично мораль, а не право, була першою формою регуляції відносин між людьми. Особливе значення ця форма регуляції ділових відносин здобуває в демократичному суспільстві, у якому відсутній тотальний контроль держави за господарською й іншою діяльністю людей.