7. Принцип пропорційності та забезпечення рівності інтересів.

Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

• абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

• права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);

• права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб; у статті 10 Конвенції зазначено, що здійснення свободи вираження поглядів, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету i безсторонності суду).

Проаналізувавши текст Конвенції та Протоколів до неї можна дійти висновку, що кількість викладених у них прав і свобод, які підлягають певним обмеженням, складає більшість порівняно із абсолютними правами та свободами. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини пильно слідкує за тим, щоб обмеження прав і свобод, застосовані в кожному конкретному випадку, не притлумлювали цінність відповідних прав.

Страсбурзький суд прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному – скажімо, між правом на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного життя).

Прикладом пошуку належного балансу між інтересами захисту свободи слова, з одного боку, та інтересами правосуддя й правами інших осіб, з іншого, є справа "Goodwin v. the United Kingdom". Факти цієї справи такі. Журналіст Вільям Гудвін дізнався від особи, котра і раніше надавала йому інформацію, про те, що компанія "Тетра Лімітед" шукає можливості для отримання займу в сумі 5 мільйонів фунтів стерлінгів, адже відчуває істотні фінансові складнощі. Журналіст попросив компанію надати коментарі з цього приводу. Однак, компанія звернулася до суду з вимогою заборонити публікацію статті з указаною інформацією (як з’ясувалося, ця інформація містилася в документі під грифом "строго конфіденційно"), та зобов’язати заявника відкрити джерело інформації. Англійський суд задовольнив вимоги компанії, проте журналіст відмовився називати джерело інформації, за що був оштрафований на суму 5 тисяч фунтів стерлінгів.

В Європейському суді з прав людини пан Гудвін стверджував, що як судова постанова з вимогою викрити джерело інформації, так і накладання на нього штрафу є порушенням його права на свободу слова. Страсбурзький суд, проаналізувавши факти справи, дійшов висновку, що втручання в свободу слова у цій справі було спрямовано на захист "прав інших осіб" (у даному випадку, прав компанії "Тетра Лімітед"), у зв’язку з чим необхідно з’ясувати, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві". Нагадавши, що "свобода вираження поглядів є однією з підвалин демократичного суспільства і що надані пресі гарантії мають особливо велике значення"суд беручи до уваги важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві та небезпечний вплив, який може здійснити на свободу друку судовий наказ про викриття джерел інформації, подібний засіб не може вважатися сумісним зі статтею 10 Конвенції, якщо він не виправданий більш вагомими вимогами суспільного інтересу". Таким чином, Суд у даному випадку не знайшов "розумної відповідності (виділено нами – авт.) між правомірною метою, яку переслідує наказ про викриття журналістського джерела, та засобами, використаними для її досягнення".

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією, яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав, а саме:

• наявність правових підстав для обмеження прав і свобод (права та свободи можуть бути обмежені лише в порядку, встановленому законом);

• наявність легітимної мети для застосування обмежень;

• пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав і свобод з огляду на легітимну мету, якої держава намагалася досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції.

Чи не вперше термін "пропорційність" було використано Європейським судом з прав людини у справі "National Union of Belgian Police v. Belgium" (1975 рік). Зокрема, у рішенні Суду, ухваленому по даній справі, зазначено, що відмінності у ставленні до особи повинні мати об’єктивне й розумне виправдання, тому слід зважати на ціль та конкретну природу заходів обмеження, беручи до уваги домінуючі у демократичному суспільстві принципи. Різниця у застосуванні конвенційних прав повинна мати не лише законну мету, але й пропорційний зв’язок між застосовуваними заходами й метою, яку вони переслідують.

Характерні приклади застосування принципу пропорційності можна знайти у справах, які стосуються права на свободу слова, гарантованого ст. 10 Конвенції. У справі "Tammer v. Estonia" Європейський суд з прав людини підкреслив, що "в межах своєї наглядової юрисдикції Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у світлі всієї справи… Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми". У справі "Barfod v. Denmark" Страсбурзький суд зазначив: "Суд уповноважений остаточно визначити, чи є сумісним "обмеження" або "покарання" зі свободою вираження думки. З цією метою Суд буде розглядати оскаржуване судове рішення від 3 липня 1984 р. у світлі всіх обставин справи в цілому, включаючи публікацію заявника та той контекст, в якому вона була написана; зокрема, Суду необхідно визначити, чи було втручання, в кінцевому рахунку, "пропорційним досягненню законної мети", беручи до уваги важливість свободи слова в демократичному суспільстві…У справі, що розглядається, пропорційність означає, що переслідування цілей, зазначених у ч. 2 ст. 10 Конвенції, необхідно порівнювати з цінністю відкритої дискусії на тему, що має певний суспільний інтерес… Під час встановлення справедливого балансу між цими інтересами… Суд не може залишити без уваги те, наскільки важливо не відлякати громадян загрозою застосування кримінальних чи інших санкцій від висловлення своєї думки з проблем, які представляють суспільний інтерес".

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини (з огляду на положення ст. 32 Конвенції, яка визначає межі юрисдикції Суду), то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.