49. Право на освіту: стаття 2 Першого Протоколу.

Стаття 2 Протоколу № 1: 

Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. 

Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати  кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразі вміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

У справі К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976) Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що друге речення статті 2 Протоколу № 1 зокрема: 

спрямоване ... на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження      “демократичного суспільства” таким, яким воно представлене у Конвенції...  Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягти передовсім через державне навчання. 

У процесі вироблення практики Комісія та Суд майже завжди вимушені розглядати три складові елементи статті 2 Протоколу № 1 у їх взаємному зв’язку.        

 суть поняття “світоглядні переконання батьків”:

З огляду на Конвенцію в цілому, вислів “світоглядні переконання” у даному контексті означає, на думку Суду, такі переконання, які заслуговують на повагу в “демократичному суспільстві” ... і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2.

 

50. Заборона дискримінації : стаття 14 Конвенції.

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Як національне, так і міжнародне право закріплюють принципи рівності та недискримінації. Ці принципи можуть мати формальний аспект, наприклад, коли йдеться про поводження з кожною особою виключно на підставі закону, та матеріальний аспект, наприклад,  коли йдеться про рівний розподіл прав і привілеїв у даному суспільстві. В обох випадках право встановлює певну відмінність між тими, хто користується цими правами: важливість питання полягає в тому, за якою межею ця відмінність стає забороненою дискримінацією. Комісія та Суд надали Високим Договірним Сторонам широкі межі розсуду для визначення тих обставин, за яких певні відмінності є прийнятними (Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987)). 

Європейська конвенція з прав людини захищає права окремих осіб, а не груп. Стаття 14 також захищає права окремих осіб, а не груп. На практиці це означає, що тільки сторони, відносно яких безпосередньо порушено одне чи кілька прав, що їх гарантує Конвенція, можуть звертатися зі скаргою до Страсбурга: жодна особа не може подавати скаргу від імені іншої сторони, права якої порушено. Конвенція не передбачає “actio popularis”. Навіть у заяві, яку називають “колективною”, кожна особа має довести, що вона є жертвою порушень прав.

Поняття дискримінації за змістом статті 14 передбачає, в основному, випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться, гірше, ніж з іншими, навіть якщо Конвенція і не передбачає кращого поводження.               

 Отже, стаття 14 стосується, в першу чергу, нерівності в конкретному поводженні, а не порівняння різних заходів, які може обирати держава, обмежуючи здійснення якогось основного права.