39. Поняття «розумного строку» розгляду справ, що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 6 Конвенції.

Критерій «розумного строку», про який йдеться у пункті 1 статті 6, є суб’єктивним поняттям, яке може варіюватись в залежності від того, які саме справи розглядаються - цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з’ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку». 

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли  «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із звинуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з’ясовується, наскільки така ситуація вплинула на становище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирішенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, що вчинила кримінальний злочин. У справі Еклє процесс продовжувався 17 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно статті 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням порушенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо проти Португалії (1984)). 

Усі розглянуті вище справи були пов’язані з кримінальним судочинством. В контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення статті 6 у випадках, коли процес розлучення тривав дев’ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли для при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкодування збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва проти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільного судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємоперехрещуються, адміністративні та судові механізми, і в результаті цього збільшуються строки розгляду позовів, це може становити порушення пункту 1 статті 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що тривалість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

42. Право на повагу приватного і сімейного життя, до житла і кореспонденції: стаття 8 Конвенції.

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким “органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права”. На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд при розгляді Бельгійської мовної справи(1968) підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Комісія та Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробили також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав. 

   Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.

    Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості.

Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.

 Повага до житла 

Комісія та Суд нечасто розглядають справи про порушення положення пункту 1 cтатті 8, що гарантує право на повагу до житла. Суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушення внутрішнього законодавства (Баклі  проти Сполученого Королівства (1996)). Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (Ментес проти Туреччини (1997)).Нарешті, Суд ухвалив, що до області застосування статті 8 належать також офісні приміщення (Німець проти Німеччини (1992)).

Повага до таємниці кореспонденції 

Більшість справ, що торкаються питання порушення права на таємницю кореспонденції, надійшли від позбавлених волі осіб. Суд ухвалив рішення про те, що ув’язнений має повне право на нецензуровану кореспонденцію із адвокатом чи з судовим органом, тому що це є основний засіб, за допомогою якого особа може відстоювати свої права (Гоулдер проти Сполученого Королівства (1975),  Кемпбел проти Сполученого Королівства (1992), Доменічіні проти Італії (1996) і Калогеро Діана проти Італії (1996)). Проте Суд дозволив державі робити певні обмеження стосовно листування неюридичного характеру. У справі Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд визнав, що держава має право здійснювати в розумних межах контроль за листуванням, що було зумовлено перебуванням у цій в’язниці кількох небезпечних злочинців, здійсненням нелегальної торгівлі та іншими подібними проблемами.