29. Заборона катувань: стаття 3 Конвенції.

Стаття 3 Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.     

  Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Комісія та Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходять до витлумачення положень статті 3.

  Градація жорстокості поводження 

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження: 

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж  здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є  невиправданим. 

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень: 

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань. 

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір. 

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

30. Заборона рабства та примусової праці: стаття 4 Конвенції.

Стаття 4 1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

  У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських. 

1. Рабство та підневільний стан 

 Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту а в пункті 3 статті 4).

 У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили  тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти  про рабство чи підневільний стан.