22. Які висновки можна зробити, виходячи з моделей загальної економічної рівноваги л. Вальраса?

Модель швейцарського економіста, засновника лозанн­ської школи Леона Вальраса — замкнута математична мо­дель, у якій всі учасники поділяються на дві групи: влас­ників факторів виробництва (землі, праці, капіталу) і підприємців. Кожен учасник домагається максимуму корис­ності від тих факторів, якими він володіє. Проаналізовано умови і принципи рівноважного обміну між ними.

З моделі Вальраса випливають такі висновки.

1. Є взаємозв'язок і взаємозумовленість цін (регулюю­чого інструмента) не тільки на ринку товарів, а й на всіх інших ринках. Ціни на споживчі товари встановлюють взає­мозв'язки і взаємодію з цінами на фактори виробництва, ціни на робочу силу — з урахуванням і під впливом цін на продукти тощо. Рівноважні ціни встановлюються в резуль­таті взаємодії всіх ринків (ринку товарів, ринку праці, гро­шового ринку).

2. Математично доводиться можливість існування рівноважних цін одночасно і на всіх ринках. До цієї рівноваги "прагне" ринкова економіка. Але "ідеал" існує тільки в теорії. Повна рівновага всіх цін на всіх ринках існує як теоретична абстракція.

3. З теоретично досягнутої економічної "рівності" випливає висновок про відносну стійкість системи ринкових відносин. "Намацування" рівноважних цін відбувається на всіх ринках і в кінцевому підсумку приводить до рівноваги попиту та пропозиції на всіх ринках.

4. Рівновага в економіці не зводиться до рівноваги обміну, ринкової рівноваги. З теоретичної концепції Вальраса випливає принцип взаємозв'язку і взаємозалежності основних елементів ринкової економіки. Це вихідне положення для розуміння взаємозв'язку виробництва, споживання, доходів на макрорівні.

На теорію загальної економічної рівноваги спираються, до­сліджуючи динаміку економічного зростання, концепції за­гального добробуту, побудови системи міжгалузевих зв'язків.

23. Розкрийте зміст і практичну значимість "оптимуму Парето"

Що означає ефективне (оптимальне) використання ре­сурсів, яке забезпечує зростання добробуту в суспільстві у цілому?

Розглядаючи цю проблему, варто звернути увагу на такі аспекти.

Припустимо, що досягнуто максимум загального ефек­ту. Але загальний ефект (зростання виробництва, спору­дження нових об'єктів) може дати виграш одним при про­граші інших. Досягнення ефекту в масштабі суспільства не означає, що від цього виграють усі члени суспільства. Ска­жімо, ефект від збільшення видобутку нафти відчують на­самперед працівники нафтопромислів, а населення нафто­носного району програє в результаті погіршення екологічної обстановки. Спорудження нової дороги вимагає додат­кових витрат, і збільшення податкового тягаря відчують навіть ті люди, що ніколи не скористаються цією дорогою. Який критерій суспільної корисності? Що є передумо­вою досягнення оптимуму?

Проблема полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і вироблених благ з метою досягнення найбільшої ефективності. Визначальний внесок у вирішення цієї про­блеми зробив італійський економіст Вільфредо Парето (1848—1923). Його висновки охоплюють такі положення.

1. Критерієм оптимальності є не сумарна максимізація, а максимум користі для кожної окремої людини відповідно до наявних ресурсів і економічних можливостей.

2. Забезпечення економічної рівноваги — необхідна умова досягнення оптимуму. Оптимум означає, що досягнуто результат, відхилення від якого зумовлює збільшення вигоди для одних і зменшення вигоди для інших. Розподіл ресурсів у суспільстві стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього варіанта погіршує становище хоча б одного учасника економічної системи.

3. Збільшення виробництва одного блага, яке не спричинить зменшення виробництва якого-небудь іншого бла­га, прийнято називати оптимумом Парето.

На рис. 8.6 зображена крива споживчих можливостей MN.

Будь-яка точка на кривій (наприклад, А чи В) ефектив­на, за Парето. Рух по кривій означає поліпшення станови­ща (ресурсів, витрат) одного споживача при погіршенні ста­новища інших.

Точки всередині фігури OMN розташовані нижче від кривої MN. Всі точки всередині кривої характеризують неефективний розподіл ресурсів. Рух, наприклад, від точ­ки/в бік кривої — всередині фігури ILP — означає по­ліпшення, за Парето.

Фактично є два критерії оптимальності. Перший нале­жить до розподілу ресурсів (поліпшення корисності одного зменшує корисність інших), другий — до виробництва (по­ліпшення корисності одного не зменшує корисності інших).

Якщо знайти оптимум на рівні фірми відносно несклад­но, виходячи з мінімізації витрат і максимізації результа­ту, то на рівні народного господарства слід ураховувати багато факторів, неоднозначність і різноманітність цілей.

Проблема полягає в тому, як визначити рівень добробу­ту не окремої людини, а суспільства в цілому. За Парето, оптимум досягається тоді, коли встановлюється рівновага на всіх ринках, у всіх секторах економіки. До цього опти­муму прагне ринковий конкурентний механізм.

Між економічним зростанням і розподілом ресурсів є суперечність. Переваги зростання розподіляються нерівно­мірно. Пріоритети, віддані одним галузям і регіонам, обме­жують можливості інших. Тому державні програми мають знаходити засоби і методи здійснення прийнятих рішень.

Рис. 8.6. Ефективність, за Парето

Література

1. Австрийская школа в политической экономии: К. Менгер, Е. Бєм-Баверк, Ф. Визер. — М.: Экономика, 1992.

2. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994. — Гл. 9—11, 13.

3. Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.

4. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, И.О. Татаренко та ін. — К., 2001. — Розд. IX.

5. КларкДж.Б. Распределение богатства. — М.: Экономика, 1992.

6. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. — Т., 2000. — Розд. VII. — Гл. 17—20.

7. ЛеоненкоП.М.,ЮхименкоП.І. Історія економічних учень. Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. III. — Гл. 7—9.

8. Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров. — М., 1996. — Гл. 23—26.

9. Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т. — М.: Прогресс, 1983—1984.

10. Пигу А. Экономическая теория благосостояния: В 2 т. — М.: Прогресс, 1985.

11. Ядгоров Я.С. История экономических учений. — М., 1999. — Темы 12—14.