8.6. Лозаннська школа. Л. Вальрас, в. Парето

Леон Вальрас (1834—1910) — швейцарський економіст, фундатор лозаннської ніколи, яка є відгалуженням мате­матичної школи. Економічною теорією захопився завдяки працям О. Круно. З 1870 р. працював на кафедрі політич­ної економії в Лозаннському університеті. Його основна робота називається "Елементи чистої політичної економії" (1874 p.).

Вальрас — творець загальної статистичної економіко-математичної моделі господарства країни, відомої під на­звою системи загальної економічної рівноваги.

Модель загальної економічної рівноваги, розроблена Вальрасом, свідчить про наявність єдиної рівноваги безлічі ринків (готової продукції і чинників виробництва) в умовах дії ринкового механізму і досконалої конкуренції. Рівнова­га на певній частині ринків не гарантує загальної рівноваги економіки з цією кількістю ринків.

У 50—60-ті роки модель Вальраса була модифікована засобами лінійного програмування.

В оновленій моделі ринків відображені такі моменти:

• визначено основні умови відповідності попиту і пропозиції товарів;

• взаємозв'язок між основними показниками виробництва й обміну представлений системою рівнянь;

• припускається, що всі операції на ринку здійснюють­ся одночасно;

• модель статична (передбачає незмінність запасу і різноманітності продуктів);

• передбачено ідеальну інформованість суб'єктів виробництва;

• передбачено розв'язок задачі на екстремум для всього народного господарства.

Мета моделі — вивести загальні закони дії системи цін за наявності безлічі ринків.

Держава, на думку Вальраса, має виконувати такі функції:

• контролювати стабільність грошей;

• забезпечувати безпеку громадян;

• стримувати спекулятивні процеси;

• підтримувати загальну освіту громадян;

• гарантувати соціальний захист робітникам;

• сприяти функціонуванню ефективної конкуренції;

• заохочувати виробництво і споживання корисних речей.

Держава повинна дотримуватись принципу рівності мож­ливостей за нерівності фактичного становища громадян.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський еко­номіст, професор політичної економії Лозаннського універ­ситету, послідовник Л. Вальраса. У 1906 р. В. Парето опуб­лікував "Курс політичної економії".

Парето прагнув теоретично обґрунтувати концепцію взаємозалежності всіх економічних чинників, включаючи ціну, і вдосконалити теорію загальної економічної рівнова­ги Л. Вальраса. На відміну від останнього він розглядав ряд станів рівноваги протягом певного часу, а також припускав варіювання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції.

Аналіз "кривих байдужості". При використанні "кри­вих байдужості" Парето прогнозує поведінку покупців на ринку, а за допомогою графіка відображає взаємозв'язок товарів і їх корисності. Аналіз "кривих байдужості" пока­зує, від якої кількості певного товару здатне відмовитися домогосподарство, щоб придбати додаткову кількість іншо­го товару.

Оптимум В. Парето. Оптимум — це такий стан систе­ми, за якого ніякий перерозподіл продуктів або ресурсів не може поліпшити становища якогось учасника господар­ського процесу, не погіршуючи становища іншого.

Закон розподілу прибутків ("закон Парето" ). Сутність закону — нерівність у розподілі прибутків можна зменши­ти в тому разі, якщо прибутки і виробництво будуть зроста­ти швидше за чисельність населення.

Парето широко застосовував для вирішення економіч­них проблем математичні методи.

1. Обґрунтуйте загальні принципи маржиналізму

Провідним принципом маржиналістських досліджень став суб'єктивно-психологічний підхід до економічних явищ.

Прихильники маржиналізму споглядали ринкову еко­номіку очима ізольованого суб'єкта господарювання, вва­жаючи, що участь в економічних процесах повністю зумов­лена його психологічними оцінками особистих вигід і втрат. Побудова теорії зводилась до того, щоб на ґрунті подібних оцінок пояснити різні економічні явища — ціну, попит, пропозицію, витрати виробництва, прибуток тощо.

Інша методологічна опора маржиналізму — принцип раціональності економічної поведінки особи за умов вільного підприємництва. Відповідно до цього, ринкова економіка уявлялась сукупністю раціонально мислячих суб'єктів гос­подарювання, поведінка яких спрямована на максимізацію власної вигоди. Цей принцип висував на передній план сферу споживання, а сфері виробництва відводив підпоряд­ковану роль.

Рис. 8.1. Перший закон Госсена

Важливе місце в методології маржиналізму займав прин­цип рідкісності Це означає, що в основу більшості маржи­налістських теорій покладено припущення про обмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу чи якогось блага. Тому ціна життєвих благ перебувала, за цими уяв­леннями, у вирішальній залежності від попиту на них.

2. Одним із перших висловив ідеї, що увійшли як складова до теорії граничної корисності, німецький економіст Г. Госсен. Його ім'ям названі два закони. У чому їхня сутність?

Перший закон Госсена — закон насиченості потреб. Згідно з ним із задоволенням потреб у якихось благах їхня цінність падає, або в міру збільшення кількості товару його корисність спадає. Перехід до насиченості потреб відбуваєть­ся звичайно не відразу, а поступово, ніби по сходинках.

На рис. 8.1 показано спадні ступені корисності. Ко­рисність блага з кожною наступною одиницею спадає. Па­діння граничної корисності виражає "сходинку" рівнів ко­рисності. Якщо продовжити спадну "сходинку", можна припустити, що точка насиченості корисності досягатиметь­ся при споживанні десятого блага (на десятій "сходинці").

Рис. 8.2. Другий закон Госсена

Практичне значення першого закону Госсена полягає в тому, що він відбиває зв'язок між зниженням граничної корисності та падінням попиту (зниженням кривої попиту). Криву попиту можна вивести як похідну від кривої гранич­ної корисності.

Другий закон Госсена — закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засо­би між різними покупками. Він передбачає отримати одна­кове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із товарів, який хоче придбати.

Щоб отримати максимум корисності, споживач так роз­поділяє кількість споживчих благ (наприклад, молока і хліба), щоб їхня гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині (рис. 8.2).

Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупками, намагається досягти мак­симуму вигоди. Закон єдності ціни випливає із закону замі­ни споживчих благ. Для покупців є певна межа ціни, вище за яку вони не стануть купувати товар. Для продавця є певна нижча межа ціни, яку він бажає отримати і нижче за яку не хоче опуститися.

На перетині інтересів продавців згідно з другим законом Госсена знаходиться ступінь, який відповідає поєднанню корисностей сторін однакової інтенсивності. Цей ступінь — ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок.

3. Сформулюйте основні положення концепції граничної корисності, висунутої економістами австрійської школи

У розробці теорії граничної корисності брали участь англієць Вільям Джевонс (1835—1882), австрійські еконо­місти Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх Візер (1851 — 1926), Ойген Бем-Баверк (1851 —1919), швейцарець Леон Вальрас (1834—1910).

1. У центрі дослідження цінності (вартості) благ — аналіз споживчого попиту. Визначального значення набувають не витрати, а результати. Цінність благ (товарів, послуг) зумовлюється їхньою граничною корисністю для споживача. Саме гранична корисність визначає пропорції обміну і, відповідно, ціну обмінюваних товарів. Головною проблемою стає вивчення попиту.

2. Аналіз граничної корисності пов'язаний із вивченням мотивів економічної поведінки людей. В основу аналізу покладається суб'єктивний принцип. Гранична корисність благ залежить від їх кількості (зі збільшенням кількості цінність спадає) і порівняльної рідкісності щодо потреби в благах.

3. Щодо цінності засобів виробництва, то вона визна­чається не прямо (витратами праці), а побічно — через оцін­ку граничної корисності товарів споживчого призначення, у виробництві яких беруть участь засоби виробництва. Вартість трудових зусиль має суб'єктивний характер: вирішальне значення має не кількість робочих годин, а гранична корисність вироблених товарів і послуг.

4. Обмін благ здійснюється на основі принципу рівно-важності суб'єктивних оцінок учасників угоди. На вільно­му ринку суб'єктивні оцінки продавців і покупців вирівню­ються. У точці перетинання їхніх інтересів формується ціна, що відповідає прагненням сторін одержати корисність од­накової значущості. Ціна, прийнятна для тієї й іншої сторін, виражає рівність граничних корисностей.

Теорія граничних величин стала одним із вихідних пунктів для подальшої розробки положень і категорій, що увійшли до арсеналу економічної науки. Вона сприяла ство­ренню теорії поведінки споживачів на ринку і є одним із відправних параметрів сучасної теорії цін, аналізу взаємно­го зв'язку попиту та пропозиції. Принцип граничної корис­ності покладений в основу вибору альтернативних варіантів, аналізу ефективності, оптимізації виробничих факторів.

4, Поясніть зміст парадокса А. Сміта про воду й алмаз. Як пропонував пояснити цей парадокс К. Менгер?

Парадокс А. Сміта: чому, незважаючи на те, що вода для людини набагато корисніша, ніж алмаз, ціна на алмаз на­багато вища? Чим викликаний цей парадокс?

Згадавши, що блага, які задовольняють другорядні по­треби (алмази, золото, діаманти), порівняно рідкісні, якщо їх порівняти з благами, що задовольняють первинні потре­би (вода, хліб, одяг), вони менш важливі для споживача, їхня корисність нижча. Проте ціна алмаза чи золота по­рівняно з найістотнішою групою благ набагато вища.

Чим це пояснюється?

Мабуть, тим, що конкретна корисність благ зумовлюєть­ся співвідношенням між їх реальною кількістю і потребою в цих благах. Алмаз порівняно з наявністю джерел води вкрай рідкісний, і цінність його є високою. Це не корисність узагалі, а конкретна корисність блага. Таке розходження випливає з поняття суб'єктивної корисності, введеної авст­рійською школою (К. Менгером, О. Бем-Баверком), на відміну від об'єктивної оцінки корисності на основі трудо­вої теорії вартості класиків (А. Сміта, Д. Рікардо).

На думку представників австрійської школи, до оцінки корисності слід підходити з двох боків. Одна справа — за­гальна корисність (хліба, алмазів, бензину) відповідно до їхніх властивостей і принесеної ними користі, інша — ко­рисність конкретного товару, в якому зацікавлений певний споживач.

Конкретна корисність першого глечика води дуже ви­сока. Якщо немає хоча б одного глечика води, можна сто­митися від спраги. Корисність п'ятого чи шостого глечика набагато менша: вода піде на полив квітів чи на миття підлоги.

Гранична корисність спадає в міру насичення потреби.

На ціну (і на попит) впливає саме гранична корисність. Якщо води багато, ціна її знижується; якщо алмази рідкісні, їх надзвичайно мало, ціна алмазів "злітає" вгору.

Проблема, пов'язана з парадоксом вартості алмаза і води, слугувала однією з передумов аналізу проблеми граничних величин. Прагнучи знайти відповідь на запитання, чому найпотрібніші людині блага аж ніяк не найкоштовніші, один із засновників австрійської школи Карл Менгер (1840 — 1921) дійшов висновку, що цінність залежить від суб'єктив­ної оцінки людей, які найбільше цінують відносно найрід-кісніші товари і послуги.

Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відпо­відно до їхньої конкретної корисності. Така шкала корис­ностей одержала назву "таблиця Менгера" (табл. 8.1).

Вертикальний рядок показує різні способи вживання тих чи інших благ (А, У, 3 — різні блага, що задовольняють три різні потреби, наприклад: А — потреба в хлібі, У — потреба в сирі, 3 — потреба в бананах).

Цифри означають поступове зниження конкретної потре­би в міру збільшення запасу благ. Вони виражають також неоднакову гостроту потреб у благах.

Припустимо (як це випливає з пертої графи табл. 8.1), цінність чи корисність блага А — булка хліба — дорівнює:

Таблиця 8.1. Таблиця Менгера

А	У	З
10 9 8 7 6	9 8 7 6 5	8 7 6 5 4

першої — 10 ум. од., другої — 9 ум. од., третьої — 8 ум. од. і т. д. Подібним чином знижується корисність сира: першої порції — 9 ум. од., другої — 8 ум. од., третьої — 7 ум. од. і далі по спадній (друга графа). Так само спадає гранична корисність бананів (третя графа).

Якщо ми хочемо визначити граничну корисність п'ято­го банана, то відповідно до "таблиці Менгера" вона дорів­нює 4 ум. од. Гранична корисність четвертої порції сиру відповідає 6 ум. од.

Порівняння різних значень потреб, вибір потреб, що підля­гають задоволенню, залежно від наявних засобів, визначення пріоритетності потреб становлять, за словами Менгера, "саме ту частину економічної діяльності людей, що найбільше зай­має їхній розум, впливає на їхні економічні прагнення".

Цінність товарів у ринковій економіці, за Менгером, зумовлюється не кількістю трудових витрат, не витратами, а граничною корисністю, її визначає гранична одиниця товару. Від її корисності залежить і корисність попередніх одиниць товару. Гранична корисність, таким чином, зале­жить від рівня корисності та ступеня рідкісності товару.

5. Як К. Менгер ставиться до проблем обміну?

Значну увагу Менгер приділив проблемам обміну. Обмін він зводив до відносин двох партнерів, результат яких взає­мовигідний, але обмін не еквівалентний, що знову запере­чує твердження класичної школи. За його словами, "обмін благами означає для суб'єктів, що обмінюються, приєднання до їх майна нового майнового об'єкта, а тому обмін мож­на порівняти з виробничою діяльністю". Обмін, продовжує Менгер, "це не тільки вигода, а й економічна жертва, ви­кликана міновою операцією, яка відбирає частину еконо­мічної корисності, роблячи неможливою реалізацію блага там, де ще недавно вона здійснювалась".

Отже, засновник "австрійської" школи доводив, що обмін є продуктивним, адже він змінює граничну цінність блага, зменшуючи чи збільшуючи його запас. Економічні мінові операції, писав він, є такими ж виробничими, як промис­ловість чи землеробство, адже мета всякого господарства полягає не у фізичному збільшенні кількості благ, а в мож­ливості найбільш повного задоволення людських потреб.

6. Обґрунтуйте теорію граничної корисності 0. Бем-Баверка

З погляду теорії маржиналізму найбільш важливою в теоретичному спадку Ойгена Бем-Баверка стала праця "Ос­нови теорії цінності господарських благ" (1886 р.). У ній ґрунтовно розвивалась і вдосконалювалась теорія гранич­ної корисності — "візитна картка" "австрійської" школи.

Насамперед Бем-Баверк дав більш розгорнутий виклад теорії граничної корисності. Він намагався довести, що міно­ва цінність (вартість), як і споживна (корисність), визна­чається граничною корисністю на основі їх суб'єктивних оцінок. Австрійський теоретик при цьому розрізняв суб'єк­тивну й об'єктивну цінність, вважаючи, що перша — це "особиста оцінка блага споживачем і продавцем", а друга — це "пропорції обміну, які формуються на ринку під впли­вом конкуренції".

З цих позицій ціна товару є "результатом зіткнення на ринку різних суб'єктивних оцінок продавців і покупців", які ставляться в залежність від граничної корисності. Зок­рема, суб'єктивна оцінка блага з боку покупця визначає верхню межу його ринкової ціни, а з боку продавця — її нижню межу.

7. На чому ґрунтується "теорія очікувань" 0. Бем-Баверка?

"Теорія очікувань" Бем-Баверка ґрунтується на твер­дженні, що для раціонального суб'єкта певне благо має більшу граничну корисність сьогодні, ніж у майбутньому. Але раціональний суб'єкт — оптиміст за натурою — розра­ховує, що запас певного блага в перспективі зросте, а тому прогнозує зменшення своєї оцінки його граничної корис­ності. Саме з цією обставиною, тобто з впливом фактора часу (очікувань) на граничну корисність господарських благ, пов'язував Бем-Баверк походження відсотка. Тому "теорію очікування" часто називають психологічною теорією відсотка.

8. У чому полягає сутність закону Ф. Візера?

Найбільш відомим із законів маржиналізму став так зва­ний закон Візера, викладений австрійським дослідником у теорії продуктивних благ. У цій теорії Візер стверджував, що раціональні господарські суб'єкти не можуть оцінити корисність далеких від них факторів виробництва (продук­тивних благ), не пов'язаних безпосередньо з їх споживан­ням. Це означає, що ціни продуктивних благ, насамперед праці та капіталу, визначаються опосередковано: через гра­ничні корисності споживчих благ, вироблених цими про­дуктивними благами. Для оцінки останніх застосовується показник "граничного продукту".

Граничний продукт — це те споживче благо з багатьох, яке можна виробити, використовуючи певні продуктивні блага, що мають найменшу граничну корисність. Отже, гра­нична корисність граничного продукту зумовлює ціну про­дуктивного блага, що застосовувалось при виготовленні граничного продукту, тобто певної частини витрат вироб­ництва. Останні визначають граничні корисності інших, "неграничних", споживних благ, вироблених із цього про­дуктивного блага. Це положення й увійшло до економічної науки як закон Візера.

"Закон Візера", таким чином, показує взаємозв'язок між граничною корисністю і витратами виробництва. Однак він "спрацьовує" лише тоді, коли пропозиція продуктивних благ (виробничих ресурсів) буде незмінною, що визначаєть­ся їх рідкісністю.

9. Поясніть сутність "теорії альтернативних витрат" Ф. Візера

Відповідно до теорії альтернативних витрат їх цінність визначається не факторними цінами, а на основі принципу "зобов'язання". На відміну від класиків, які вважали, що витрати складаються відповідно до витрат на виробництво цього товару, представники австрійської школи дотриму­вались суб'єктивної концепції, яку можна назвати "теорія витрат втрачених можливостей".

Ця теорія включає два положення.

1. Ресурси, що призначаються для виробництва, завжди обмежені. Вони можуть бути використані в тій чи іншій галузі, тобто альтернативно. Зерно або вугілля можна використати для випікання хліба або виробництва пива. Ви­користання засобів виробництва в одному напрямку виключає їх застосування в іншому.

Як саме будуть використані засоби виробництва, визна­чається в ході ринкової конкуренції.

Обсяг пропозиції зерна або вугілля зумовлюється не витратами на їх виробництво, а ступенем їхньої корисності для виробника (продавця). Пропонуючи їх для продажу, він тим самим відмовляється від використання зазначених ре­сурсів для інших цілей (у тому числі з метою власного спо­живання). Відмова від альтернативного використання має бути компенсована.

Витрати визначаються на основі зіставлення рівнів ко­рисності благ.

2. Засоби виробництва потрібні не самі по собі, а для створення кінцевої продукції. Це "проміжний" товар. А попит на "проміжний" товар залежить від попиту на продук­ти кінцевого використання. Інакше кажучи, цінність вироб­ничих факторів визначається опосередковано, вона зале­жить від цінності споживних товарів. Цінність факторів, що беруть участь у виробництві, має похідний характер.

Отже, відповідно до теорії австрійської школи (найбільш повно представленої в працях Візера), витрати — це не ви­робничі витрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Отже, категорія витрат має суб'єк­тивний характер. Вони визначаються відповідно до корис­ності кінцевої продукції.

Теорія альтернативних витрат не містить відповіді на запитання, як витрати розподіляються між виробничими факторами.

Концепція альтернативних витрат узгоджується з прин­ципом оптимального розподілу ресурсів (факторів) між га­лузями. Пропорції розподілу складаються відповідно до граничної корисності факторів.

10. Що таке неокласична школа? Чим вона відрізняється від класичної школи?

Створення неокласичного напряму пов'язано з працями англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1924). Саме він зі своїми "Принципами економіксу" (1890 р.) (в українському перекладі "Принципи економічної науки") вважається засновником англо-американської школи еко­номічної науки, яка набула значного поширення й в інших країнах.

На відміну від класиків, які приділяли головну увагу теорії вартості, неокласична школа поставила в центр дослідження закони ціноутворення, аналіз взаємозв'язків попиту та про­позиції. З дискусій про вартість дебати переносяться у сферу вивчення умов і факторів формування ціни, її складових.

А. Маршалл запропонував "компромісну" теорію ціни, переробивши і поєднавши концепції Д. Рікардо і О. Бем-Баверна — трудову теорію вартості й теорію граничної корис­ності. Так було створено двофакторну теорію ціни, базова­ну на аналізі взаємних зв'язків попиту (корисності) і про­позиції (витрат).

Неокласична школа не заперечує необхідності держав­ного регулювання (в цьому одна з відмінностей від кла­сиків), але вважає, що воно має бути обмеженим. Держава створює умови для господарської діяльності. Ринковий ме­ханізм конкуренції здатний забезпечити збалансоване зро­стання, рівновагу між попитом і пропозицією.

Економісти, яких прийнято відносити до неокласиків, є далеко не однорідною школою. Вони відрізнялися сферою інтересів, займалися різними проблемами, є особливості у використовуваних ними методах, підходах до аналізу еко­номічної дійсності. Це також відрізняє їх від класичної школи, яка є більш однорідною в поглядах і висновках її основних представників.

Одна з особливостей неокласичної школи — широке використання графіків, схем, економічних моделей. Це не тільки ілюстративний матеріал, а й інструмент теоретично­го аналізу.

Рис. 8.3. Логічна схема концепції "економіксу"

11. Дайте загальну характеристику економічної системи А. Маршалла

Альфреда Маршалла вважають засновником кембри­джської школи економічної науки. Маршалл — система­тик; він синтезував і використовував теоретичні розробки своїх попередників, у тому числі теорію факторів виробниц­тва, теорію граничної корисності. Теорію вартості він пере­робив і трансформував у теорію ціни.

Економічну теорію Маршалла можна подати у вигляді схеми, показаної на рис. 8.3.

Схема (у трохи спрощеному вигляді) ілюструє хід мірку­вань Маршалла. Визначальну роль у його концепції відіграє ціна, що формується на основі взаємодії попиту та пропо­зиції. Кожна з двох складових становить окремий, специфічний розділ. Розглядаються фактори, під впливом яких фор­муються ці параметри. Ринкову рівновагу Маршалл роз­глядає як рівність цін пропозиції та попиту.

Теорія ціни і принцип рівноваги покладені в основу по­дальшого аналізу: виявлення сутності окремих категорій, визначення функціональних взаємозв'язків, обґрунтуван­ня тенденцій розвитку і висновків.

Господарська діяльність та відповідні взаємозв'язки аналізуються, головним чином, щодо умов конкурентного ринку з використанням кривих попиту та пропозиції.

Маршалл розширив категорійний апарат, запропонував низку нових підходів, збагатив методологію. Один із при­йомів аналізу полягає в тому, що всі елементи, крім одного, приймаються як постійні, потім ретельно вивчаються на­слідки змін, що відбуваються. Основний принцип — облік взаємодії попиту та пропозиції як найважливіших доданків, що визначають ринкові процеси і явища.

Попит і пропозиція формуються на основі взаємодії ба­гатьох факторів у сферах виробництва і споживання, таких як суспільний устрій, умови життя, здібності, нахили, сма­ки, працьовитість, мода тощо.

Маршалл обґрунтував поняття еластичності попиту (відношення динаміки попиту до динаміки цін). Запропонував розглядати взаємодію попиту та пропозиції з ураху­ванням фактора часу. У короткостроковому періоді вирі­шальна роль належить корисності та попиту. У довгостро­ковому періоді пріоритетне значення набувають витрати. Він ввів поняття "представницька фірма", витрати якої визначають ціну в тривалому періоді часу. Фактор часу Маршалл називав джерелом найбільших ускладнень в еко­номічній теорії.

Важливу роль Маршалл відводив поняттям внутрішньої і зовнішньої економії. Власне кажучи, у цих поняттях на­було відображення розходження між індивідуальними і суспільними витратами у виробництві товарів.

За Маршаллом, розподіл є одним із аспектів теорії вартості. З сутності цієї теорії випливає висновок про те, що є реальним джерелом доходів у суспільстві. Створення вартості є резуль­татом функціонування усіх факторів, включаючи фактор організації, введений Маршаллом як самостійний.

Концептуальний підхід і теоретичні розробки Маршал­ла слугують і нині загальною основою західної економічної науки, насамперед її мікроекономічного розділу. Позитив­на економічна наука тісно пов'язана з нормативною, покли­каною виробляти практичні поради і рекомендації.

12. У чому полягає принцип економічної рівноваги, обґрунтований А. Маршаллом?

Принцип економічної рівноваги є одним із визначаль­них положень неокласичної школи. Рівновага в економіці — це відповідність між попитом та пропозицією, між ресурса­ми і потребами. Через ціновий механізм рівновага встанов­люється шляхом або обмеження споживчого попиту, або збільшення обсягу виробництва (і пропозиції).

Обґрунтовуючи принцип рівноваги, Маршалл ввів в еко­номічну науку категорію "рівноважна ціна", яка є точкою перетинання кривої попиту (граничної корисності) і кривої пропозиції (граничних витрат). Обидва ці фактори — скла­дові ціни; корисність і витрати — однаково значущі.

Рис. 8.4. Рівноважна ціна

У підході Маршалла враховуються як об'єктивна (ви­трати виробництва), так і суб'єктивна (корисність благ) сто­рони.

У короткостроковому періоді рівноважна ціна утворить­ся у точці перетину кривої пропозиції і кривої попиту (рис. 8.4). За словами Маршалла, "принцип витрат виробництва і принцип "кінцевої корисності", без сумніву, є складовою одного загального закону попиту та пропозиції; кожний з них можна порівняти з одним із лез ножиць".

Маршалл також пише: "Ми могли б на однакових підста­вах сперечатися про те, чи регулюється вартість корисні­стю або витратами виробництва, як і про те, чи розрізає шматок папера верхнє чи нижнє лезо ножиців".

"Коли попит та пропозиція перебувають у рівновазі, кількість товару, виробленого за одиницю часу, можна на­звати рівноважною кількістю, а ціну, за якою він продасться, рівноважною ціною. Така рівновага є стійкою, тобто ціна за деякого відхилення від неї прагнутиме до повернення в колишнє становище подібно тому, як маятник коливається в той чи інший бік від своєї нижньої точки".

Рівноважна ціна не є раз і назавжди даною і незмінною. Вона змінюється, оскільки змінюються її складові: попит — під впливом такої, що спадає і зростає, граничної корисності товару; пропозиція — у результаті зростання або спадання граничних витрат. Зміни відбуваються під впливом багатьох факторів: доходів, часу, змін в економічній ситуації.

Рівновага, за Маршаллом, — це рівновага тільки ринку товарів. Вона досягається за наявності певних умов, насам­перед вільної конкуренції.

13. Обґрунтуйте концепцію еластичного попиту А. Маршалла

Розвиваючи теорію "ціни попиту", Маршалл висунув концепцію "еластичності попиту".

Він поставив попит на певний товар у функціональну за­лежність від трьох факторів — граничної корисності, ринко­вої ціни і грошового доходу, який використовується на спо­живання. Особливе місце автор "Принципів економікс" відво­див першому з них. Гранична корисність дорівнює тій макси­мальній ціні, яку покупець ще згоден заплатити за визначе­ний товар, тому вона стає верхньою межею коливань ринко­вої ціни. Услід за О. Бем-Баверком, А. Маршалл стверджував, що максимальна "ціна попиту" є незалежною від ринку і ви­значається лише потребою в товарі та його запасом.

Під дією кожного зі згаданих факторів попит змінюєть­ся із певною еластичністю. Під "еластичністю попиту" Мар­шалл розумів функціональну залежність зміни обсягу по­питу під впливом зміни граничної корисності та ринкової ціни товару й доходу його споживача. Зокрема, зміною ціни визначається цінова еластичність попиту. Видатний еко­номіст вважав, що "ступінь еластичності (або швидкості реакції) попиту на ринку залежить від того, якою мірою його обсяг зростає за певного зниження ціни або скорочуєть­ся за певного підвищення ціни".

Маршалл розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит буде еластичним, коли він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка зумовила зміну попиту, і буде нееластичним, якщо змінюватиметься меншою мірою, ніж ціна. Найменш еластичним, на думку англійського економіста, є попит на товари першої потреби (воду, сіль, хліб, картоп­лю, цукор тощо). При цьому еластичність попиту висока за високих цін і значна за середніх; вона зменшується при зниженні цін і поступово зникає, коли падіння цін захо­дить так далеко, що досягається рівень повного насичення цієї потреби.

14. Розкрийте зміст теорії доходів А. Маршалла

У традиціях маржиналізму Маршалл розглядав робіт­ника як раціонального суб'єкта, який оцінює свою участь у виробництві крізь призму дохідності й втрат. Якщо витра­ти праці вважати втратами робітника, що вимірюються суб'єктивною оцінкою тягаря праці, то заробітна плата є доходом, який залежить від цієї оцінки і призначений для грошової компенсації негативних емоцій робітника.

Відповідно розглядалась і поведінка власника грошово­го капіталу. Передбачалось, що він може негайно витрати­ти капітал на особисте споживання, керуючись власними уявленнями про його граничну корисність, або, за виразом Маршалла, "відкласти задоволення його споживання", спрямувавши капітал у виробництво або віддавши його в позику під відсоток. Ставка відсотка також залежить від суб'єктивних оцінок власника капіталу, від того, чи визнає він інший варіант вигіднішим для себе.

За цими уявленнями, підприємницький дохід розпа­дається на дві частини — перша розглядається як компен­сація витрат підприємницької діяльності, а друга має ви­гляд плати за ризик, пов'язаний з виробництвом для не­відомого ринку.

У разі зростання попиту в підприємця утворюється тимча­совий надлишковий дохід, який Маршалл назвав квазірентою (рентоподібний дохід). Однак, якщо в короткостроковому ринковому періоді попит зменшується, "квазірента" зникає.

15. Проблема національного дивіденду в економічній теорії добробуту А. Пігу

Артур Пігу (1877—1959) — учень А. Маршалла; після нього очолював кафедру політичної економії в Кембриджі.

Національний дивіденд, за Пігу, — це "все те, що люди купують на свої грошові доходи", це показник суспільного добробуту.

Добробут суспільства може бути збільшеним, якщо до­ходи розподіляються рівномірніше між членами суспіль­ства. Перерозподіл доходів відповідає принципу спадної корисності. При перерозподілі корисність для менш забез­печених верств зросте більшою мірою, ніж вона знизиться для найбільш забезпечених верств населення.

Пігу виходить з того, що сам ринок (ринкова конкуренція) не в змозі забезпечити оптимум суспільного добробуту. В од­них випадках корисно регулювати ціни; нижчі (пільгові) ціни сприятимуть розширенню виробництва, а отже, зростанню добробуту. В інших випадках пропонується використовувати субсидії, прогресивну систему оподаткування.

В основу податкових ставок закладається принцип рів­ності граничних жертв усіх членів суспільства — "наймен­шої сукупної жертви". Для компенсації "зовнішніх ефектів" держава повинна використовувати бюджетний механізм, тобто виплачувати субсидії потерпілим від "ефекту".

Відмінність "економічної теорії добробуту" Пігу від "оп­тимуму Парето" полягає в тому, що вільне функціонування ринкової конкуренції Пігу вважає недостатньою умовою для оптимізації загального добробуту.

Праця Пігу поклала початок теорії розподілу національ­ного доходу, поставила проблему поєднання економічних інтересів приватних осіб, фірм і суспільства.

16. Методологія досліджень Дж.Б. Кларка

Найцінніші наукові досягнення Кларка потрібно розгля­дати у двох аспектах: методологічному і теоретичному. В пер­шому випадку йдеться про новизну методології досліджень у рамках створеного Кларком вчення про три природних роз­діли економічної науки, а в другому — про закон граничної продуктивності факторів виробництва і вчення про статику і динаміку економічної системи, які ґрунтуються на мікроеко-номічному аналізі виробництва і розподілу.

Отже, американський маржиналіст вніс певну своєрід­ність у методологію дослідження, поділивши економічну науку на три розділи: перший вивчає "універсальні зако­ни" (закон граничної корисності, закон спадної продуктив­ності, закон граничної продуктивності), другий здійснює аналіз економіки в стані статики (непорушності), третій досліджує закони економічної динаміки (руху економіки).

Структура досліджень Кларка також оригінальна. Вона ґрунтується на кількох основних ідеях:

• розподіл "суспільного доходу" регулюється суспільним законом, який "за цілком вільної конкуренції" може забезпечити кожному фактору виробництва створену ним суму багатства;

• багатство — це кількісно обмежені матеріальні блага;

• кожен фактор виробництва має в суспільному продукті саме ту частку багатства, яка вироблена за його допомогою;

• розподіл всього суспільного доходу на первинні доходи — заробітну плату, відсоток і прибуток — безпосередньо і цілком є предметом економічної науки;

• первинні доходи одержуються, відповідно, "за виконання роботи", "за надання капіталу" і "за координування заробітної плати і відсотка";

• при визначенні доходів "за здоровим глуздом" жоден із "класів людей", зайнятих у виробництві, не "матиме претензій один до одного";

• в економічному розумінні виробництво продукту не завершено доти, доки представники торгівлі не довели його до покупця і не відбувся продаж, що і є "заключним етапом суспільного виробництва".

17. Що розумів під "статикою" і "динамікою" Дж.Б. Кларк?

Під статикою Кларк розумів опис умов, необхідних і достатніх для встановлення рівноваги ринкової економіч­ної системи. При цьому він робив низку допущень, які по­лягали у відсутності технічного прогресу, переміщень праці та капіталу між сферами виробництва, незмінності їх обся­гу, фіксованості потреб у споживчих товарах, пануванні цілком вільної (досконалої) конкуренції. Передбачалось, що економіка може мати не один, а кілька станів рівноваги, які визначаються незмінними, але іншими обсягами праці і капіталу.

Кларк доводив, що якщо хоч одне зі згаданих допущень не буде виконуватись, то рівновага системи порушиться, економіка прийде в рух для пошуку нового рівноважного стану статики. Пояснити причини цього має економічна динаміка.

Для з'ясування сутності динамічного розвитку економі­ки американський дослідник значно модифікував теорію факторів виробництва. На відміну від Ж.Б. Сея, він розгля­дав не три, а чотири економічні фактори (ресурси): грошо­вий капітал, капітальні блага (засоби виробництва і земля), підприємницьку діяльність і працю.

У теорії Кларка виробництво і розподіл розглядаються як сфери діяльності раціональних суб'єктів господарюван­ня, тобто з позицій маржиналізму. До них належать: робіт­ник (носій праці), власник грошового капіталу і підприє­мець (носій підприємницької діяльності). Підприємцями Кларк вважав лише тих осіб, які здійснюють організацію праці та управління виробничими ресурсами, не маючи власного капіталу. Вважалось, що робітник вкладає у виробництво свою працю, розраховуючи на заробітну плату, власник капіталу віддає цей капітал у кредит, сподіваю­чись на одержання відсотка, а роль підприємця уявлялась більш складною.

За умов статичної рівноваги, міркував Кларк, підприє­мець є організатором виробництва і винагороджується нор­мальним прибутком (платою за підприємницьку діяльність). Однак, коли йдеться про динаміку, то підприємець постає в новій іпостасі — він стає новатором, що рухає технічний прогрес, прагне до зменшення витрат виробництва й обігу нижче за середні, одержуючи за це додатковий прибуток — підприємницький дохід

На думку Кларка, в ситуації економічної статики ціна (вартість) продукту складається лише із суми заробітної плати, відсотка і нормального прибутку, а в стані динаміки вона додатково включає ще й підприємницький дохід.

Отже, за Кларком, економічна рівновага можлива тільки в стані статики господарської системи, а в стані динаміки вона неодмінно порушується.

18. Обґрунтуйте закон граничної продуктивності Дж.Б. Кларка

Кожен фактор виробництва, на думку Кларка, характе­ризується специфічною продуктивністю, що полягає у ство­ренні відповідних доходів. Американський вчений увів по­няття "гранична продуктивність факторів виробництва", яку він поставив у залежність від їх обсягу.

За так званим законом спадної продуктивності праці, за умови, коли обсяг усіх факторів залишається незмінним, а зростає лише чисельність робітників, кожен новий додат­ковий працівник буде виробляти все менший граничний продукт праці. Цей закон, як вважав Кларк, діє і за умов статики, і за умов динаміки, однак у першому випадку його дія відчутніша, адже немає технічного прогресу, що у разі зростанні кількості працюючих зменшує фондоозброєність праці й знижує її продуктивність.

Підприємець, купуючи працю за ринковою ціною, споді­вається на зростання випуску продукції, але водночас сте­жить за зміною продуктивності праці, очікуючи момент, коли черговий додатковий працівник стає граничним; він випускає граничний продукт, що за вартістю дорівнює рин­ковій ціні праці. Подальше зростання зайнятості вже не­ефективне, невигідне підприємцеві, тому граничний пра­цівник стає останнім у списку зайнятих на підприємстві. Продуктивність граничного працівника Кларк назвав гра­ничною продуктивністю праці на відміну від середньої про­дуктивності праці всіх робітників підприємства.

За такою ж схемою уявлялись дія закону спадної про­дуктивності капіталу, а також граничний продукт капіталу та його гранична продуктивність.

19. Як відповідно до концепції Дж.Б. Кларка

розподіляється дохід між виробничими факторами?

Принцип граничних величин неокласики поширили на сферу виробництва. Американський економіст Джон Бейтс Кларк (1847—1939) використовував цей принцип (поряд з іншими) для вирішення проблеми розподілу "суспільного доходу".

Як визначити частку кожного фактора в продукті?

Кларк розглядає співвідношення двох факторів — праці та капіталу — і робить такі висновки:

1. з кількісним збільшенням одного фактора (за незмінності іншого) його віддача поступово зменшується;

2. ринкова ціна, а отже, і частка кожного фактора, встановлюється відповідно до граничного продукту, що створюється за допомогою цього фактора.

Відповідно до концепції, висунутої Кларком, заробітна плата найманих робітників збігається з розміром продукту, який належить "приписати" граничній праці. Наймаючи робітників, підприємець не буде перевищувати межу, за якої додаткові працівники не приносять йому додаткового дохо­ду. Продукт, створюваний "граничними" працівниками, дорівнює оплаті їхньої праці.

Інакше кажучи, граничний продукт дорівнює гранично­му доходу.

Весь фонд заробітної плати становить граничний про­дукт, помножений на кількість працівників. Продукт праці додаткових працівників встановлює рівень оплати всіх зай­нятих на цьому підприємстві.

Дохід підприємця дорівнює різниці між величиною ство­реного продукту і тією частиною, яка становить фонд заро­бітної плати. Якщо заробітна плата визначається гранич­ною продуктивністю праці, то дохід підприємця — гранич­ною продуктивністю капіталу (його останньою, доданою одиницею). За теорією Кларка, дохід підприємця як влас­ника засобів виробництва становить відсоток на вкладений ним капітал. Прибуток — результат підприємницької фун­кції власника капіталу. Він утвориться тоді, коли підприє­мець виступає як новатор, впроваджує вдосконалення, нові комбінації виробництва.

Особливість розподільної концепції Кларка полягає в тому, що вона спирається не на принцип "витрат", а на принцип результативності виробничих факторів, їхнього внеску в створення продукту.

"Ціна" фактора, за Кларком, визначається вартістю при­росту продукції при використанні додаткової одиниці цьо­го фактора.

Продуктивність факторів визначається відповідно до принципу зобов'язання. Кожній додатковій одиниці факто­ра належить весь додатковий ("граничний") продукт без урахування участі в цьому процесі інших факторів. Гранич­на продуктивність кожного фактора виробництва відпові­дає величині створеного ним граничного продукту.

Зобов'язання (див. концепцію альтернативних витрат Ф. Візера) — це принцип, відповідно до якого прийнято вва­жати, що граничний продукт є не результатом комбінування факторів, а наслідком функціонування одного з факторів.

20. У чому полягає сутність теорії рівноваги економічної системи Дж.Б. Кларка?

Теорія граничної продуктивності Кларка доповнюється теорією рівноваги економіки. Кларк при цьому застосував методи граничного аналізу в сфері макроекономіки, які маржиналісти, як правило, використовували на мікроеко-номічному рівні. З цією метою він ввів поняття "соціальної праці" (загальна кількість зайнятих у народному госпо­дарстві), "соціального капіталу" (сукупність усіх капіталів в економіці) і "зони байдужості".

До останньої американський теоретик включив граничні одиниці "соціальної праці" та "соціального капіталу", тоб­то тих працівників і ті частини капіталу, що виробляють найменший, тобто граничний, продукт.

Встановлення рівноваги всієї економічної системи Кларк пов'язував з оптимальними пропорціями між витратами "соціальних" економічних ресурсів. Умови рівноваги мо­жуть бути такими: продукт, створений у "зоні байдужості" "соціальною працею", дорівнює загальному фондові заро­бітної плати (ціні "соціальної праці"); продукт, створений у "зоні байдужості" "соціальним капіталом", дорівнює загаль­ному обсягу відсоткових платежів (ціні "соціального капі­талу"). На думку Кларка, ціни "соціальних" факторів ви­робництва, відхиляючись від їх "граничних продуктів", водночас приводять у рух ринкові сили, які встановлюють рівновагу економічної системи.

Ці уявлення переносять мікроекономічний механізм досягнення економічної рівноваги в макроекономічну сфе­ру, яка має власні закономірності. Відкрити їх Кларку не судилось. Творцем макроекономічної теорії взагалі й теорії макроекономічної рівноваги зокрема став видатний анг­лійський економіст XX ст. Дж.М. Кейнс.

21. Поясніть сутність моделі загальної економічної рівноваги Л.Вальраса

Як відомо, економіка — надзвичайно складна і багато­гранна система, що охоплює різні сектори і ринки. Як вони функціонують у найбільш загальному вигляді? Наскільки стійкі багатоаспектні параметри економіки? На основі яких принципів установлюється взаємодія цін, витрат, обсягів попиту та пропозиції на різних ринках? Чи набуває ця взає­модія форми "рівноважності" чи ринковий механізм діє у зворотному напрямку?

Знайти відповіді на ці питання спробував швейцарський економіст-математик Леон Вальрас (1834—1910).

На відміну від А. Маршалла Л. Вальрас займався не при­кладною, а загальнотеоретичною проблемою — загальної економічної рівноваги, її основний зміст можна звести до трьох напрямків:

1. Чи досягається ринкова рівновага насправді?

2. Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?

3. Які умови стійкості рівноваги?

Вальрас виходив з того, що вирішити проблему можна з використанням математичного апарата. Побудувавши до­сить складну систему взаємозалежних рівнянь, він доводив, що систему "рівноваги" можна досягти як якийсь "ідеал", до якого прагне конкурентний ринок.

Весь економічний світ Вальрас поділив на дві великі групи: фірми і домогосподарства. Фірми виступають на ринку факторів як покупці й на ринку споживчих товарів як продавці. Домашні господарства — власники факторів виробництва — виступають у ролі їх продавців і водночас як покупці споживчих товарів (рис. 8.5).

У цій моделі ролі продавців і покупців постійно міня­ються. Всі витрати виробників товарів перетворюються на доходи домашніх господарств, а усі витрати домашніх гос­подарств — на доходи виробників (фірм).

Рис. 8.5. Схема загальної рівноваги

Ціни факторів залежать від обсягів виробництва, від попиту, а отже, від цін на вироблені товари. У свою чергу, ціни на товари залежать від факторних цін.

Для нормального функціонування системи має встанов­люватися відповідність між попитом та пропозицією (фак­торів і товарів). Ціни факторів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм — "поєднуватися" з витратами домашніх господарств.

Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:

• по-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові; на них установлюється постійна і стійка ціна;

• по-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові й реалізуються на основі постійних, стійких цін;

• по-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва.

Перші дві умови припускають рівності пропорцій обміну. Третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.

Рівновага є стійкою, тому що на ринку діють сили, що вирівнюють відхилення і відновлюють "рівновагу". Про­міжні, "неправильні" ціни поступово виключаються. Цьо­му сприяє розвиток вільної конкуренції.

"Взаємозалежність усіх цін і кількостей в економіці, — визнавав М. Блауг, — була, напевно, першою справді новою значною ідеєю, що з'явилася в економічній науці після Рікардо". Теоретична модель Вальраса слугувала основою подальшого розвитку найважливіших розділів економічної науки, що спирається на математичне обґрунтування со­ціально-економічних співвідношень і взаємозв'язків. Тео­рія Вальраса висунула на порядок денний вивчення скла­дових економічної рівноваги, пропорцій між найважливіши­ми секторами і ринками в статиці й динаміці, виявлення передумов і методів подолання порушень, що виникають.