3. Теоретичні суперечності економічної концепції марксизму

Марксистське вчення генетично пов'язане з англійською класичною школою у політичній економії.

Маркс виходить із рікардіанського розуміння трудової теорії вартості, але вносить до аналізу принципово нові мо­менти. Будь-який товар має дві сторони: 1) споживну і 2) мінову вартість. Як споживні цінності товари, за Марксом, непо­рівнянні. Порівнюваними їх робить те, що всі вони — про­дукти праці. Маркс говорить про подвійний характер праці, втіленої у товарах. З одного боку, це завжди певна конкрет­на праця, і в цій якості вона створює конкретну споживну цінність. З іншого боку, будь-яка праця, незалежно від її конкретного вигляду, є витратою людської енергії, м'язів, нервів, і це робить продукти праці порівнянними. Працю, що розглядається в такому аспекті, Маркс називає абстрак­тною. Абстрактна праця створює вартість товару, що вияв­ляється у міновій вартості, тобто в тих пропорціях, у яких один товар обмінюється на інший товар.

Гроші виникли з товарного обігу історично. Спочатку обмін мав випадковий характер, потім він став постійним явищем і тоді із загальної маси товарів став виділятися один як загальний еквівалент. Поступово роль загального екві­валента закріпилася за золотом (або сріблом), яке і стало грошима.

Маркс виділяє п'ять функцій грошей: гроші слугують мірою вартості, масштабом цін, засобом обігу, засобом пла­тежу і виконують роль скарбу. Паперові гроші замінюють золоті у функції засобів обігу, а банкноти — у функції засо­бу платежу.

Оскільки вартість створюється тільки працею, прибуток капіталіста є результатом привласнення неоплаченої праці робітників. Англійська класична школа не могла пояснити походження прибутку без визнання порушення закону вар­тості: якщо капіталіст купує працю робітника за вартістю, прибуток неможливий; якщо він є, праця купується дешев­ше, ніж її вартість.

Маркс пропонує таке вирішення: капі­таліст купує не працю, а робочу силу, тобто здатність до праці. Вартість робочої сили визначається витратами на її відтворення: на харчування, одяг, освіту і набуття кваліфікації, утримання і виховання дітей, які повинні будуть замінити робочу силу батьків, що фізично вибуває, тощо. Різницю між вартістю робочої сили і вартістю, яку вона може створити, Маркс іменує додатковою вартістю. Додаткова вартість — джерело прибутку капіталіста.

Протягом робочого дня робітник повинен передусім ви­робити вартість, еквівалентну вартості його робочої сили. Працю, що витрачається на це, Маркс іменує необхідною працею. Весь інший час додатковий робітник зайнятий додатковою працею, створюючи додаткову вартість. Співвідно­шення додаткової і необхідної праці (або, що те саме, додат­кового і необхідного часу) характеризує міру експлуатації робітників капіталістами. Маркс бачить два шляхи підви­щення міри експлуатації: пряме збільшення робочого дня і зміна співвідношення додаткової і необхідної праці у ме­жах фіксованого робочого дня або такого, що навіть скоро­чується. Перший шлях він називає отриманням абсолютної додаткової вартості, другий — отриманням відносної додат­кової вартості. Перший характерний для раннього капіта­лізму, другий — для зрілих його форм. Скорочення необ­хідного часу можна досягти без зниження життєвого рівня працівників при здешевленні засобів існування робіт­ників за рахунок зростання продуктивності праці.

Маркс виділяє ще один шлях збільшення додаткової вартості: отримання надмірної додаткової вартості шляхом зниження індивідуальних (для певного підприємства) ви­трат виробництва порівняно із суспільно необхідними. Але цей варіант додаткової вартості не може привласнюватися всіма капіталістами і навіть у окремих капіталістів має тимчасовий характер.

Маркс пропонує поділ капіталу на 1) постійний (представле­ний у вигляді засобів виробництва) і 2) змінний (вкладений у робочу силу). Відношення постійного капіталу до змінного він називає органічною будовою капіталу і пов'язує з ним динаміку зайнятості, динаміку прибутку і низку інших явищ.

Оскільки органічна будова капіталу внаслідок технічно­го прогресу зростає, попит на робочі руки підвищується повільніше, ніж величина капіталу. Звідси, за Марксом, неминучість зростання армії безробітних, а отже, погіршення стану робочого класу в міру розвитку капіталістичного виробництва.

Маркс формулює „загальний закон капіталі­стичного нагромадження”: нагромадження багатства на одному полюсі (у класу капіталістів) є разом з тим нагро­мадженням убогості та мук праці на іншому полюсі (на боці робітничого класу).

Зростання органічної будови капіталу породжує і тен­денцію до зниження норми прибутку, що розглядається як відношення додаткової вартості до всього авансованого ка­піталу. Це, за Марксом, лише тенденція, оскільки знижен­ню норми прибутку перешкоджають такі чинники, як зро­стання міри експлуатації, відплив капіталу в колонії, де органічна будова капіталу нижча, і низка інших.

Класична школа не могла узгодити з трудовою теорією вартості рівність норми прибутку, що фактично спостері­гається у галузях з різною органічною будовою капіталу. Маркс декларує таке розв'язання проблеми: капітали спря­мовуються в галузі з низькою будовою капіталу, а отже, з високою нормою прибутку. Конкуренція, що посилилася у цих галузях „збиває” ціни і робить їх нижчими за вартість. Навпаки, у галузях з високою органічною будовою капіталу, звідки капітали відпливають, пропозиція відстає від попиту, і ціни підвищуються. Переливання капіталу з га­лузі в галузь триває доти, доки ціни не встановляться на рівні, що забезпечує вирівняну, середню норму прибутку.

За розвинутого капіталізму, стверджує Маркс, товари про­даються не за вартістю, а за цінами виробництва (витрати + се­редній прибуток). Закон вартості порушується у кожній галузі, оскільки ціни виробництва відхиляються від вар­тості то в один, то в інший бік, але він діє у суспільстві у цілому, бо ці відхилення взаємно гасяться і загальна сума цін виробництва дорівнює загальній сумі вартостей.

Додаткову вартість Маркс розглядає як єдине джерело промислового прибутку, відсотка, торгового прибутку і зе­мельної ренти. Промислові капіталісти поступаються тор­говцям і банкірам частиною додаткової вартості, отриманої ними за рахунок праці робітників у виробництві. При цьо­му вони звільняються від витрат свого капіталу на склади і торгові підприємства, зменшують за рахунок позичкового капіталу потребу у власному капіталі. У результаті норма їх прибутку тільки підвищується.

Розвиваючи рікардіанську теорію ренти, Маркс доводить існування поряд з диференційною рентою, пов'язаною з відмін­ностями у родючості та місцеположенні ділянок, ще й абсо­лютної ренти, зумовленої самим фактом власності на зем­лю. Землевласник виступає як монополіст, що не допускає бажаючих додати до землі свій капітал без виплати ренти.

Щоб суспільство існувало, виробництво має бути проце­сом, що постійно повторюється. Відтворюватися повинні і виробничі, і споживні блага, що зношуються та витрача­ються. Відтворення товарів є водночас відтворенням економічних відносин, і насамперед відносин між капіта­лістами і найманими робітниками.

Маркс будує схеми простого (незмінного за масштабом) і розширеного відтворення. Все суспільне виробництво він розбиває на два підрозділи: виробництво засобів вироб­ництва і виробництво предметів споживання, їх взаємозв'я­зок уявляється як рівняння, у якому фігурують постійний і змінний капітал та додаткова вартість. Висновок із цієї моделі свідчить: за простого відтворення сума змінного капіталу і додаткової вартості першого підроз­ділу має дорівнювати постійному капіталу другого підроз­ділу, а за розширеного відтворення вона має бути більшою за цей постійний капітал.

Маркс відкидає концепцію Ж.Б.Сея про неможливість загальних криз виробництва. Він доводить неминучість таких криз внаслідок анархії виробництва. Капіталістичне виробництво Маркс вважає циклічним, що проходить чотири фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення — до нової кризи. Сутність теорії циклічності економічного розвитку капі­талізму полягає в тому, що досягнення макроекономічної рівноваги і послідовне економічне зростання неможливі внаслідок економічних криз. Причиною криз є відсутність автоматичного зростання ефективного попиту при розши­ренні виробництва. Низька заробітна плата призводить до відсутності здатності робітників купувати товарну продук­цію, вироблену ними. Вихід із кризи і забезпечення відтво­рювання Маркс бачив у додаткових витратах з боку капі­талістів і землевласників.