10

Тема 1. Економічна думка Стародавнього світу. Меркантилізм

1. Економічна думка Стародавнього Сходу

Виразники економічної думки стародавнього світу — великі мислителі (філософи) й окремі правителі рабовлас­ницьких держав — прагнули ідеалізувати і зберегти назав­жди рабовласництво і натуральне господарство.

Докази ідеологів стародавнього світу ґрунтувалися пе­реважно на категоріях моралі, етики, моральності та були спрямовані проти великих торгово-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового і торгово­го капіталу.

Джерела економічної думки Стародавнього Сходу:

• Вавилон — кодекс законів царя Хаммурапі;

• Китай — праці філософа Конфуція, законників, трактати „Дао де цзин”, „Бесіди і роздуми”; „Гуань-Цзи”;

• Індія — трактат "Артхашастра".

Кодекс законів царя Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.) створена близько 1760 р. до н. е. Особливу ува­гу приділено зміцненню влади рабовласників над рабами, охороні приватної власності взагалі та інтересів царських службовців зокрема; зафіксовано значний рівень роз­витку товарно-грошових відносин у Вавилоні. Вперше створено прообраз податкового законодавства, яке враховує різні умови виробництва (вирощування) різних сільськогосподарських культур та відповідно різні рівні оподаткування.

Конфуцій (Кун Фу-цзи) (551—479 рр. до н. е.) заклав ос­нови конфуціанства — етико-політичного вчення, що доко­рінно впливало на розвиток духовної культури, політично­го життя і суспільного ладу Китаю протягом більш ніж двох тисяч років. Конфуціанство закликало правителів управ­ляти народом не на основі законів і покарань, а за допомо­гою доброчесності, високоморальної поведін­ки, на основі звичаєвого права, не обтяжувати народ важ­кими податками і повинностями.

Індійський трактат "Артхашастра" (буквально — "нау­ка про користь, про практичне життя") — це збірка порад з питань управління державою. У трактаті описується іде­альна держава з розгалуженою поліційною системою і сильною царською владою, для зміцнення якої допускають­ся будь-які витрати. Це найважливіше джерело відомостей про суспільні відносини, економіку, політичні інститути Стародавньої Індії. Автором трактату вважають Каутілью (IV ст. до н. е.) — давньоіндійського державного діяча.

Відповідно до цих джерел для азійського способу ви­робництва характерні:

• надмірне регулювання господарства за допомогою рег­ламентації сфери позикових операцій і торгівлі;

• надання провідної ролі в економіці власності держави;

• проголошення недоторканності приватної власності.

2. Економічна думка Стародавньої Греції

Економічна думка Стародавньої Греції пов'язана з іме­нами філософів Ксенофонта, Платона і Аристотеля.

Ксенофонт (430—354 рр. до н. е.) у трактаті "Домашній лад" дав характеристику зразкового, на його думку, господарства і зразкового громадянина. Його праця "Про до­ходи" — це спроба знайти вихід з економічної кризи в Афінах.

Найважливіші ідеї трактату "Домашній лад " зводяться до таких висновків:

• природним поділом є поділ праці на розумову і фізич­ну, а людей — на вільних і рабів;

• будь-який товар має корисні властивості (споживну вар­тість) і здатний обмінюватись на інший товар (мінова вартість).

Основною сферою економіки Ксенофонт вважав сільське господарство, яке називав "годувальником громадян", основою добробуту народу. Розвиток землеробства при цьому визначає стан решти галузей виробництва. Разом з тим він зневажливо ставився до ремесла, торгівлі, лихварства, фі­зичної праці, яку вважав заняттям рабів. Так, висловлюю­чи ставлення до ремесла, Ксенофонт писав, що воно "руй­нує тіло працюючого, змушуючи його вести сидячий спосіб життя і залишаючи мало часу для турботи про друзів і рідне місто". Рабство для нього було природним станом речей, а раби — живим знаряддям виробництва.

Платон (428—347 рр. до н. е.) створив теорію ідеально­го суспільного ладу і виклав її у праці "Держава". Основною ідеєю такого ладу є ідея справедливості; кожен зай­мається тим, до чого більше схильний. Під справедли­вістю філософ мав на увазі так звану суцільну доброчесність, що об’єднує мудрість, мужність і становить їх рівнова­гу.

Платон проповідував знищення приватної власності як кореня зла і несправедливості у суспільстві, яка наставляє одних людей проти інших, спільність дружин і дітей, державне регулювання шлюбів, суспільне виховання дітей на основі єдиної державної ідеології, коли діти не повинні знати своїх батьків.

Інший проект "ідеальної держави" Платон виклав у праці "Закони". Він ґрунтується на принципах рівності та господарської самостійності сімейних господарств. У такому разі, щоб не спокушати людей збагаченням, пропонува­лось виділити кожній сім'ї окреме житло і рівноцінну ділян­ку землі. Кількість ділянок має бути незмінною, всі вони залишаються у державній власності, не можуть продава­тись, а лише переходять у спадок одного з дітей. Вартість лише однієї ділянки визначала "міру бідності", а "міра ба­гатства" визначалась учетверо більшою, надлишки мають надходити до державної скарбниці. Розмір державних по­датків встановлюється, виходячи з розмірів багатства (май­на) їх платників. За цим же критерієм усі громадяни поді­лялись на чотири майнових класи з правом переходу з од­ного класу до іншого в міру збагачення чи збідніння. Все це мало забезпечити майнову рівність, справедливість і мир у державі.

Досліджуючи суть грошей, давньогрецький філософ визначив такі їх функції: 1) міра вартості, 2) засіб обігу товарів і 3) засіб нагромадження. Водночас, саме нагромадження гро­шей, як і торгівлю чи лихварство — його джерела, Платон називав недостойними для вільних греків заняттями. Він уперше виділив повноцінні (загальні) і неповноцінні (вну­трішні, місцеві) гроші.

Аристотель (384—322 рр. до н. е.) заснував своє еконо­мічне вчення на принципі, що рабство — явище природне і завжди повинно бути основою виробництва.

Ключові положення його праці "Політика" такі:

• обов'язкова наявність приватної власності, яку він виводить з психології людини (на противагу своєму вчителю Платону);

• поділ видів діяльності на дві групи: економію і хремастику.

Під економією Аристотель розумів вивчення при­родних явищ, пов'язаних з виробництвом споживних вар­тостей; до неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Під хремастикою — вивчен­ня протиприродних, на його думку, явищ, пов'язаних з нагромадженням грошей; сюди ж Аристотель зараховував і велику торгівлю. Відповідно до цього Аристотель встановив два види багатства: як сукупність споживних вартостей і як нагромадження грошей, або як сукупність мінових вар­тостей. Джерелом першого виду багатства він вважав зем­леробство і ремесло, називаючи його природним, оскіль­ки воно виникає внаслідок виробничої діяльності та спря­моване на задоволення потреб людей, а його розміри обме­жені цими потребами. Другий вид багатства Аристотель називав протиприродним, оскільки воно виникає з обіу, не складається з предметів безпосереднього споживання і розміри його нічим не обмежуються.

Таким чином, Аристо­тель:

• схвалює економічну діяльність і засуджує хремастику;

• гроші є співвимірювачами при обміні і тому їх не можна позичати (монета не може породжувати монету). Аристотель вважав, що гроші стали "загальним засобом об­міну" внаслідок угоди;

• людина, на думку Аристотеля, — істота, яка не може жити поза суспільством і державою („Людина – це політична тварина”, або як писав Іван Франко, цитуючи Аристотеля: „Людина – то звір суспільний”). Держава важливіша за сім'ю і окрему особу. Розглядаючи виховання як засіб зміцнення державного ладу, філософ вважав, що школи повинні бути тільки державними і у них всі громадяни, за винятком рабів, повинні отримувати однакове виховання, що привчає їх до державного порядку.

Аналізуючи закономірності товарного обміну, Аристотель визначив, що він породжується поділом праці, сприяючи утворенню спільнот людей. Життєві блага, з одного боку, використовуються для споживання, а з іншого — для об­міну на інші блага. Власне, таким чином він підходить до розуміння двох сторін товару — як споживної і як мінової вартості, тобто його корисності та цінності. Аристотель ви­явив також розуміння того, що мінова вартість є зародко­вою формою товарних цін.

Аристотель вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т — Т), а потім і обмін товарів з посередництвом грошей (Т — Г — Т). З появою грошей метою торгівлі стає хремастика — нагромадження багатства у грошовій формі (Г — Т — Г", де Г" — гроші з торговельним прибутком). Таким чином, Ари­стотель розглядає дві форми грошей — гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу грошового капіталу.

Аристотель вперше дослідив зміст, структуру і щаблі (етапи) людської діяльності як універсального способу буття людини, як „суб’єкт – об’єктного” відношення, що визначає особливості суспільного виробництва на будь-якому щаблі економічного і соціального прогресу. За Аристотелем, діяльність має три основні щаблі (етапи):

1. теоретичне споглядання;

2. конструювання теоретичної схеми, спрямованої на зміну суспільної практики;

3. доцільна, свідома зміна суспільної практики відповідно до матеріальних і духовних потреб людини.

При цьому головним критерієм істинності будь-якої теорії є практика.

В цілому процес людської (економічної) діяльності можна зобразити такою умовної логічної схемою:

потреби людини – їх задоволення шляхом діяльності як творчого процесу – поява нових потреб... (тобто безмежне стимулювання діяльності, процесу суспільного виробництва з боку зростаючих потреб).

Загальний висновок: Економічні погляди мис­лителів Стародавньої Греції Ксенофонта, Платона і Аристо­теля стали відправним пунктом для формування економіч­ної науки.