2. Загальні риси феодального господарства у Європі

Феодальне суспільство у країнах Європи набуло класичних форм, пройшовши у своєму розвитку три основні стадії (періоди):

1. Період раннього феодалізму (V-Х ст.) – сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства, еволюціонували форми феодального землеволодіння (алод – бенефіцій – феод);

2. Період розвинутого фео­далізму (XI-XV ст.) – феодальне господарство досягло зрілості, набули розвитку міста і товарне виробництво;

3. Період пізнього феодалізму (XVІ – середина XVII ст.) – зародилися ринкові форми виробництва, сформувалися ознаки індустріального виробництва.

Вирішальне значення у становленні феодального господарства мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а в середині пануючої верстви – покровительства і служби. Пануючою формою власності стала приватна, основою якої була земля у формі феоду. Власність мала умовний характер та ієрархічну структуру.

Розвиток феодальних відносин обумовив не лише зростання фе­одального землеволодіння, що супроводжувалося розвитком сис­теми селянських повинностей, а й подальшу регламентацію особистої свободи селян, тобто їх покріпачення. Водночас з погляду підвищення продуктивності праці у селянина з’явилася де­яка матеріальна заінтересованість у результатах своєї праці, тоді як раб був повністю позбавленим власності та прав.

Господарство феодала мало багатогалузевий характер, що по­яснюється необхідністю в умовах панування натуральних відно­син забезпечувати всі потреби феодала. Селя­нин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, а і його майнові права.

Осно­вною формою відносин між феодалами та залежним населенням стала фео­дальна рента, яка існувала в трьох видах: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний об­рок) та грошова (грошовий оброк).

Основною господарською формою була сеньйорія, заснована на надільній системі (домен та селянські наділи), що давала змогу феодалам отримувати земельну ренту, а селянам мати самостійне господарство.

В період розвинутого феодалізму феодальна земельна власність стала пануючою, існувала у трьох основних видах (королівська, світська, духовна) і мала чітку ієрархічну структуру (верховна, сеньйоріальна, підпорядкована васальна). Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли права феодалів, а роль сеньйорії в системі експлуатації стала більшою порівняно з державною юрисдикцією. Водночас феодали мали певні обов’язки, передовсім захист жителів від посягань інших сеньйорів, або зовнішніх ворогів. Завершилося феодальне підпорядкування селян, їх загальною ознакою стала особиста, земельна, судово-адміністративна та військово-політична залежність від власника землі.

В ХІ ст. почали відроджуватися античні міста, зароджувались і зростали нові, передовсім в Італії та Франції (Венеція, Рим, Неаполь, Париж, Ліон). Вони стали важливими центрами як військово-адміністративного, так і господарського (ремісничо-торгового) значення. Водночас населення міст дедалі більше обтяжувало підлегле становище щодо сеньйора, котрий володів міською землею та регламен­тував життя населення. Це призводило у XII-XIII ст. до так званих комунальних революцій, у результаті яких велика кількість міст здобули самостійність, отримали самоуправління, а мешканці міст – особисте звільнення від кріпосної залежнос­ті. Усі повноправні міщани ставали вільними, користувалися майновими і політичними правами. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та виникнення ремісничих цехів.

Водночас зросло значення торгівлі, яка набула корпоративного характеру (купці об’єднувалися в торгівельні гільдії). Склалися внутрішні національні ринки. З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінан­сово-кредитної систем. Оскільки не існувало державної монополії на карбування монет, їх поряд з королем карбували також суверенні сеньйори та міста, що зрештою призвело до поши­рення трапез. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством, що сприяло швидкій концентрації банківського капіталу, збільшенню його економічного та політичного впливу.

З розвитком ринку набув поширення феодальний найм та розпочалася комутація ре­нти. При цьому феодальна залежність селян істотно зменшува­лась або зовсім скасовувалась (за викуп). Водночас, у господарствах з виробництвом додаткового продукту (зде­більшого в домені) звичайно перева­жала відробіткова рента – панщина на панському полі, обслуго­вування панських млинів та інших підприємств тощо. Господар­ства подібного типу переважали в Центрально-Східній Європі, де були відповідні еконо­мічні та політичні умови.

Політика держав була значним рушієм становлення та розвитку феодальних відносин, оскільки саме королі роздавали землі та створювали систему імунітету, як засіб отримання передовсім військової підтримки в період численних колонізаційних та міжусобних війн.

Важливе значення у системі державної економічної політики посідали податки (земельний та подушний) та різні примуси на користь держави (виконання будівельних робіт, здійснення гужових перевезень, сторожова охорона тощо). Зі зміцненням феодальних держав податки стали постійними, набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою. Платниками податків були переважно селяни та жителі міст, у той час як феодали та духівництво повністю або частково були звільненими від їх сплати.

Формування централізованих абсолютистських монархій у XV ст. супроводжувалося зростанням державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини. Разом з тим воно створило необхідні передумови для уніфікації грошової, митно-податкової та адміністративної систем у рамках окремих держав (королівств), сприятливо вплинуло на розви­ток грошово-кредитних відносин у Європі.

Епоха феодалізму загалом характеризувалася переважанням сільського господарства над ремеслом. Якщо на початковому етапі сільськогосподарське виробництво мало виключно натуральний характер, то починаючи з ІХ ст. воно повсюдно набувало товарності. Основними сільськогосподарськими культурами були: полбі, пшениця, жито, просо, ячмінь, овес, льон, коноплі, яблука, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, виноград, аґрус, ріпа, редька, огірки, дині, гарбузи та ін. Тваринництво до кінця ХІІІ ст. мало другорядне значення після рільництва. Воно було екстенсивним, у доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, а в селянських господарствах – дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство.

Ремесло сформувалося у феодальному сільському господарстві, і лише у VІІІ-ХІ ст. стало самостійною галуззю суспільного виробництва. Основна форма організації ремесла – ремісничий цех, торгівлі – гільдія.