3. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство ( ЄЕС ).

У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта – екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестиційний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запроваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єдиний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що виробляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянством і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта – євро.

У наш час Євросоюз – це одна із сильніших інтеграційних зон світу. Вона об’єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд. євро.

Протягом 70 -90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД ( Конференція ООН з торгівлі і розвитку ), в 90-х роках ХХ ст. Міжнародні економічні зв’язки країн третього світу розвивалися в межах 44 регіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сировини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об’єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім’я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних відносин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв’язки буквально пронизали більшість національних економік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини залежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв’язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріальними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є:

- міжнародна торгівля товарами і послугами;

- міжнародна міграція капіталу;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародна передача технологій;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

- міжнародна економічна інтеграція;

- міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Бурхливий розвиток науки і техніки наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства, яка базується на знаннях та інформації.

Ознакою даного періоду являється асиметричність стану і розвитку національних економік в межах світового господарства. Це проявляється, насамперед, у посиленні нерівності між ними. Так, на початку ХХІ ст. членами Міжнародного Валютного Фонду ( МВФ ) та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР ) були 183 країни. Частка «Великої сімки» становила майже половину світового виробництва (45,8%). При цьому на долю США припадало 21,9%, Японії – 7,6%, Німеччини – 4,7%, Франції – 3,3%, Великобританії -3,2%, Італії – 3,1%, Канади – 2,0%. При порівнянні ВВП за ринковим валютним курсом частка «сімки» у світовому виробництві становила 66%. Між тим, у цих країнах проживало менше 12% населення планети.

Значно зросла нерівність доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу населення в розвинутих країнах у 11-15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються. На долю 29-ти промислово розвинутих країн, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР ), припадає лише 19% світового населення, і, разом з тим, 71% торгівлі товарами і послугами, 58% прямих іноземних інвестицій і 91% усіх користувачів Інтернету.

Ринкові перетворення в пострадянських країнах сприяли асиметрії стану і розвитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років ХХ ст. суттєво змінила їх роль і місце у світі, відкинувши далеко назад.