2. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини хх ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися значні зміни. Вони були пов’язані, насамперед зі збільшенням світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав.

Таким чином, світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються.

Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.

Економічно розвинені країни вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура їх національних господарств. Розвиток світового господарства відбувався на основі науково-технічного прогресу, подальшого поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізації виробництва. Сформувалася світова інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини. Наприклад, транспортна система, мережа інформаційних комунікацій. Значно розширилися та набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Головною рисою господарського розвитку було посилення взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міжнародні інтеграційні процеси. Зросло державне регулювання господарських процесів.

Економічне зростання національних економік значною мірою залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства.

Відзначимо, що у повоєнні роки стартові умови для розвитку національних господарств були дуже різними. Занепад економіки Європейських країн та Японії сприяв економічному пануванню США. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановилася першість її національної валюти. Промислове виробництво європейських країн скоротилося, панувала внутрішня інфляція. Скоротився міжнародний обмін товарами і послугами серед країн Європи. Переважною формою торгівлі був бартер. Уряди цих країн здійснювали непопулярні заходи щодо приватного капіталу: здійснювався контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшувалась кількість грошей в обігу. Це стало причиною переводу приватних інвестицій з Європи до США. Стан господарства Європи мав негативний вплив на світову економіку взагалі. США повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичної ситуації допомогти європейським країнам. В липні 1947 р. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). Її головною метою було вироблення спільної програми відбудови Європи. У квітні 1948 р. Конгрес США затвердив «план Маршала». Це був план економічної допомоги країнам Європи.

Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, а з грудня 1949р. – ФРН. Метою «Плану» був розвиток економіки на „принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності”. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на підставі міжнародно-правового договору між країнами.

Слід зазначити, що Європа була не пасивним об’єктом американської допомоги, а ініціатором у виробленні та реалізації плану.

Завданнями плану були: відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів.

«План Маршала» діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг допомоги становив 102 млрд. дол. ( в цінах 1990 р.). США створили Адміністрацію економічного співробітництва. Допомогу надавали: - безвідсотковими товарними позиками та „дарами”, склад яких визначали США; - кредитами під малі відсотки;

- у вигляді доларової „зумовленої допомоги” в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Фонди згідно з «планом Маршала» розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавали в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили до національних банків на спеціальний рахунок (еквівалентний фонд). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США.

Програма відбудови була виконана. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень.

Радянський Союз відмовився від допомоги за «планом Маршала», оскільки США відкинули його вимоги (1. Кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. 2. Розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов’язана з проблемою репарацій).

50 – 60 роки ХХ ст. стали етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу. Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш динамічно розвивалась промисловість. Структурні зміни в національних господарствах були пов’язані з національними особливостями. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості, З середини 50-х років минулого століття важка індустрія почала лідирувати. Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених країн визначалася досягненнями науково-технічного прогресу. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської діяльності. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин.

З’явились нові поліматеріали, виникли нові технології – лазерна, плазмова, генна. Зароджувалась інформаційна революція. З’явились науково-виробничі комплекси. Значно зросли капіталовкладення в економіку, змінилася їх технологічна структура. Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу. Зростали концентрація, централізація виробництва і капіталу. Зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій. Зросла кількість міжнаціональних монополій, укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислових товарів та послуг. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби ( інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, газо- і водопостачання, транспорт, невиробничу сферу). Велике значення в державному регулюванні мали податки: зменшення відсоткових ставок, звільнення від сплати податків, прискорення строків амортизації тощо.

Кінець 60-х років ХХ ст. характеризує перехід держав до „структурної стратегії” - політики заохочення певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Зростало значення міжнародних економічних відносин. Велике значення мала інтеграція економічно розвинених країн світу (у 1957 р. було утворено Європейське Співтовариство ). Соціалістичні країни у 1949 р. інтегрували до Ради Економічної Взаємодопомоги.