Тексти лекцій

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Історія розвитку господарства та економічної думки Стародавнього світу і Середньовіччя

Тема 1 . Предмет та метод історії економіки та економічної думки

План лекції

1. Історія економіки та економічної думки як наука

2. Предмет, методи та завдання курсу

3. Етапи та напрями розвитку історії економіки та історії економічної думки

4. Підходи та критерії періодизації господарського розвитку суспільства

1. Історія економіки та економічної думки як наука

Історія економіки та економічної думки вивчає становлення та розвиток господарської сфери суспільства. Як і кожна суспільна наука історія економіки та економічної думки у своїх дослідженнях спирається на низку фундаментальних положень, методологічних підходів, що у своїй єдності утворюють наукову парадигму розвитку суспільства. Від розуміння природи суспільства, причин і тенденцій його історичного розвитку залежить і науковий аналіз його складової – господарської сфери.

Тривалий час суспільні науки ґрунтувалися на засадах формаційної парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав у закономірних і послідовних змінах первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-економічних формацій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументованої критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів. Тому виникла необхідність розглядати суспільні процеси на засадах цивілізаційної парадигми, яка відбиває зміну загальнонаукової парадигми, розробленої Декартом-Ньютоном, та перехід до системного аналізу певних об’єктів.

Нова загальнонаукова методологія дослідження формувалася поступово через узагальнення досягнень Лейбніца, Гете, Дарвіна, Менделєєва, Ейнштейна та інших видатних вчених. Нині вона набула форми синергетичної парадигми, згідно з постулатами якої об’єкти розглядаються як складні відкриті системи, здатні до самоорганізації. Системно-синергетичний аналіз передбачає вивчення кожного суспільства як цілісного утворення, що має структурну будову, яка постійно ускладнюється, кожний елемент якої виконує певні функції тощо. Отже, суспільство можна пізнати лише в єдності двох підходів – історико-генетичного, коли вивчаються умови його виникнення, становлення та історичні етапи розвитку, і онтологічного, коли досліджується структурна будова та функціонування її складників. Взаємозумовленість усіх боків цілісного суспільства, коли причини і наслідки суспільних процесів взаємно переходять одне в інше та утворюють зачароване коло взаємної детермінації, актуалізує генезис суспільства, віддзеркалення в наукових поняттях його історичного розвитку по спіралі.

Системно-синергетична парадигма принципово змінює характер і значимість історичних досліджень суспільних процесів. Окрім традиційного опису історичних фактів та подій вона передбачає аналіз внутрішніх зв’язків між ними; в їх центрі перебуває розвиток людини - невід’ємна складова еволюції суспільства і людства. При цьому аналіз виконується з позиції цілісності суспільства, єдності історичних витоків розвитку людства і цивілізаційних особливостей кожного суспільства. Відображення у наукових поняттях і категоріях історичного процесу розвитку, обґрунтування залежностей, що характеризують тенденцію розвитку, надає історичним дослідженням нової якості, перетворює їх на історико-генетичний аналіз. До речі, видатний історик В.Ключковський наголошував, що в центрі історичного аналізу повинен стояти саме „генезис і механізм людського співжиття”.

Цивілізаційна парадигма передбачає розглядати людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного розвитку людства виступає конкретне суспільство, що належить до певної цивілізації і характеризується власними етапами розвитку. Самобутність кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї, взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії постійно змінювалися – від війн, поглинань до співіснування, культурного та економічного взаємо обмінів, формування інтеграційних утворень.

Цивілізаційний аналіз суспільства в центр усіх суспільних процесів ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та суспільством загалом. Сам термін „цивілізація” походить від латинського слова civilis, що означало наявність у людини таких суспільних якостей, як доброзичливість, гідність, привітність тощо. Російські гуманісти Д.І. Писарєв, М.О. Добролюбов та інші в цьому слові вбачали здобуті й розвинені в суспільному середовищі якості людини, що протиставлялися природній основі дикому стану людини, її соціальні риси та головний напрямок розвитку людства.

Цивілізаційна характеристика суспільства виділяє в ньому такі риси, як самобутність, тобто відносно відокремлене самостійне існування, внутрішню структурованість, самоорганізованість, наявність внутрішніх джерел саморозвитку, особливі духовно-культурні цінності, що утворюють ядро і відбивають цілісність суспільства.

Проте єдиного загальновизнаного визначення поняття „цивілізація” наука ще не створила. Найповніше ключові ознаки цивілізації відображені у формулюванні вчених київської школи, яку очолює академік Ю.М.Пахомов: „Цивілізація – це окрема, відносно автономна, здатна до самоорганізації і саморозвитку поліетнічна соціокультурна система, що має свої виміри у просторі і часі, базові духовно-культурні засади та відносно стійкі, довготермінові структури економічних, суспільно-політичних і культурних форм”.

Історично утвердились два типи цивілізацій, які характеризують східну і західну гілки розвитку людства. До першої належать такі світові цивілізації, як китайська, індійська, близькосхідна (мусульманська), до другої – східноєвропейська, західноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані специфікою духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади, організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють вирішальну роль у будь-якій сфері суспільства. Урахування ролі цивілізаційних факторів розвитку суспільства є однією з основоположних вимог системно-синергетичного підходу до його вивчення.

Процес створення суспільства певної цивілізації, як і будь-якого іншого системного об’єкта, здійснюється способом його диференціації на окремі складники з наступною їх інтеграцією в цілісність. Таким є загальний закон розвитку живої матерії та суспільства. Диференціація суспільства означає поділ його на окремі структурні складники, потрібні для більш ефективного виконання необхідних для всього суспільства функцій. Завдяки цьому досягається адаптація суспільства до зміни умов його існування, підвищується рівень його стійкості.

Т. Парсонс науково обґрунтував об’єктивність відносного відокремлення одна від одної політичної (владної), соціальної, духовно-культурної і господарської сфер суспільства. Кожна з них виконує відповідну функцію, і лише в єдності структур, що забезпечують їх реалізацію, може існувати суспільство. Це означає, що під час дослідження будь-якої сфери суспільного життя слід ураховувати вплив кожної з них на інші. Тому дослідження господарського життя суспільства має на меті віддзеркалення особливостей здійснення влади, соціального стану різних верств населення. Рівня духовно-культурного розвитку народу тощо. На відміну від вимог формаційної парадигми, де господарська сфера розглядалась як пріоритетна в житті суспільства, системно-синергетичний підхід передбачає відображення в економічних процесах цілісності суспільства, дій усіх цивілізаційних факторів.

Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити розв’язання однієї з ключових задач – створення матеріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої структури суспільства – його господарства, що самостійно функціонує як цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та адаптивну функції.

Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом еволюції суспільного поділу праці та форм власності на засоби виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спеціалізації виконання окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології, які виникають під тиском змін поділу праці. Власність на засоби виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної) диференціації господарської системи суспільства. Тому вони утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільства.

Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньої взаємодії між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі взаємообміну благами і послугами, що історично мав різний характер (нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації (реципрокність, редистрибуція) та різні форми (натуральну, товарну, товарно-грошову). Обмін є засобом інтеграції господарств, чисельність і різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської сфери суспільства. Така роль обміну дала підстави Гайєку запропонувати нову назву для науки, що вивчає цю сферу, і замінити термін „економіка” на „каталактика”.

Відомо, що взаємодія між окремими господарськими одиницями та державою здійснюється на основі встановлення правил і норм. Сукупність суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава, яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські одиниці способом формування економічних інститутів, проведення економічної політики, здійснення економічних реформ.

Отже, суть господарської системи розкривається на основі цивілізаційної парадигми дослідження суспільства, її розгляду як відносно відокремленої, самостійно функціонуючої складової суспільства, діяльність якої спрямована на створення матеріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб індивідів і суспільства в цілому. Господарство суспільства – це сукупність господарських одиниць (історичних форм господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу економічних процесів певної господарської системи.

Господарська система є об’єктом різних економічних наук, кожна з яких має власний погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму розвитку історико-економічна наука пройшла тернистий шлях від простого збирання та опису історичних фактів до формування власного предмета дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку господарства.

Перші праці, присвячені окремим сторонам розвитку економіки, з’явилися ще в епоху пізнього Середньовіччя. Так, 1514 р. у Франції було видано „Трактат про асс” Гільйома Бюде (асс – давньоримська монета). В 16-18 ст., коли в Європі відбувалися буржуазні революції, особливої актуальності набули питання історії фінансів, торгівлі, сільськогосподарського, ремісничого виробництва і промислової діяльності, що стимулювало розвиток історико-економічної науки і сприяло її формуванню.

Питання економічної історії розроблялось в економіко-статистичних творах В. Петті („Трактат про податки та збори”, 1662 р.), у численних працях французьких авторів 18 ст. Тоді ж у різних країнах було здійснено спеціальні дослідження з історії економіки і господарського побуту. Тому 18 ст. визнають початковим етапом зародження історико-економічної науки.

Однак незважаючи на те, що вона виникла в межах політичної економії і пов’язана перш за все з історико-економічними описами у книзі А.Сміта „Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.), уперше економісти звернули увагу на неї лише в середині 19 ст. З початком капіталізму дослідження історико-економічного напряму стали регулярними і дедалі ґрунтовнішими. У першій половині 19 ст. у Західній Європі з’являється багато праць, спеціально присвячених історії господарства, чому дуже сприяв розвиток державної статистики. А в середині 19 ст. економічна історія нарешті оформилась як самостійна наука. До того ж відбулося це в межах історичної школи в Німеччині як виокремлення альтернативного (гетеродоксального) напряму економічної теорії стосовно панівної (ортодоксальної) англійської класичної школи політекономії А.Сміта – Д. Рікардо.