Тема 16. Економічні концепції соціал-демократії

Соціал-демократичні ідеї формувалися під впливом різних шкіл та напрямків у політичній економії. Необхідно лише усвідомити, що, у кінцевому рахунку, вони є синтезом різних наукових доктрин, у тім числі таких протилежних за змістом, як марксистська та ліберальна. Як уже зазначалось, у ході еволюції ліберальної політичної економії все більш настійливо повторювалась теза про те, що для економічного розвитку суспільства велике значення мають ті умови, за яких цей розвиток відбувається, а особливо – соціальні. Про необхідність стабілізації соціальної сфери, як чинника економічної рівноваги, писали класики Дж. С. Мілль та Н. Сеніор; як основи сталого ефективного попиту – І. Фішер, А. Пігу, Є. Слуцький, Дж. М. Кейнс, Я. Тінберген та інші. У ХХ столітті цю тезу не піддавав сумніву жодний економіст, навіть якщо він і не включав до предмета свого дослідження соціальну сферу. Проте існували школи та напрями, які безпосередньо вивчали проблеми соціальної справедливості: утопісти, соціалісти-утопісти, соціалісти-рікардіанці, марксисти тощо.

Найгрунтовнішим (і найпопулярнішим) з усіх цих учень стало марксистське. По-перше, тому, що воно базувалося на певній економічній доктрині; по-друге, воно виникло на основі аналізу капіталізму, було актуальним, бо визначало причини його суперечностей та їхні соціальні наслідки; по-третє, воно пропонувало способи боротьби з проблемами, породжуваними капіталізмом. За своєю сутністю марксистська доктрина була надто радикальною. Тому зрозумілим є розкол, що стався всередині марксистського руху наприкінці ХІХ ст.: частина прихильників марксизму поставила під сумнів найрадикальніші сторони цього вчення, оскільки розуміла, що впровадження його в життя супроводжуватиметься не лише соціальною нестабільністю, а й великим кровопролиттям.

Найчастіше заперечувалися постулати марксизму про усуспільнення власності через примусову націоналізацію; революційний спосіб побудови справедливого суспільства як єдино можливий; встановлення диктатури пролетаріату (тобто тоталітарного державного устрою) як необхідної умови здійснення соціалістичних перетворень. Отже, усередині марксизму виникають дві течії – ревізіонізм і ортодоксальний марксизм (російський більшовизм). Крім того, багато хто з науковців, які визнавали потребу в удосконаленні соціальних відносин, почав шукати способи поступової еволюційної трансформації суспільства через реформування його економічних підвалин. З часом їхні погляди дуже близько підійшли до поглядів ревізіоністів, і на цій підставі на початку ХХ ст. починається формування соціал-демократичного вчення.

1.Ревізіонізм.

Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці ХІХ ст., репрезентували лідери ІІ Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило), Едуард Бернштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Шмідт (праве крило).

Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення диктатури пролетаріату, планової економіки.

Представники правого крила ревізіонізму, навпаки, відмовлялися від засадничої ідеї марксистського вчення про необхідність революції, як головної передумови побудови соціалістичного суспільства. Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернштейн (1850-1939). Своє розуміння проблем суспільного розвитку, суті робітничого руху, його стратегії і тактики він виклав у праці „Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії” (1899). Е. Бернштейн критикує теорію вартості і додаткової вартості, заперечує висновок Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату при капіталізмі. Він обґрунтовує теорію „демократизації капіталу”, яка, на його думку, остаточно спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності.

КАУТСЬКИЙ Карл (1854-1938) у працях „Соціальна революція” (1902) та „Шлях до влади” (1909) обґрунтував невідтворотність епохи соціальної революції як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Але цей процес має здійснюватись не революційним, збройним шляхом, а парламентськими методами боротьби за контроль над економічною владою. Він виступив з теорією „ультраімперіалізму”, суть якої полягає в тому, що процес монополізації економіки приведе до утворення єдиного всесвітнього картелю, що створить умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Саме цей процес і означатиме соціальний переворот.

ГІЛЬФЕРДІНГ Р. (1877-1941) – один із лідерів ІІ Інтернаціоналу. У своїх працях, зокрема у праці „Фінансовий капітал” (1910), він дає глибокий аналіз тих процесів, що відбувалися в економіці та політиці капіталізму наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. і робить висновок про створення передумов для встановлення суспільного контролю над виробництвом. З початком Першої світової війни він, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського розв’язання соціально-економічних проблем, що забезпечується встановленням ери „організованого капіталізму”.

Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми – реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.