Тема 15. Інституціоналізм

1. Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку.

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці ХІХ ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т.Вебленом, хоча формування напрямку припадає на 20-30 рр. XX ст. Інституціоналістів іноді вважають попередниками кейнсіанства, оскільки вони наголошували на необхідності „соціального контролю”, регулювання економіки, заперечува­ли здатність ринкового механізму підтримувати загальну економічну рівновагу, протидіяти монополізму виробників.

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ. Назва „інституціоналізм” походить від латинського слова „institutio” – звичай, вказівка, настанова. Ця течія політекономії виникла наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття як реакція на свавілля монополій, а також внаслідок кризи консервативного напряму політекономії. Центральною для інституціоналізму є категорія „інститут”, до якої відносять найрізноманітніші явища, що визна­чають звичаї, етику, правові рішення, суспільну психологію і головним чи­ном - еволюцію економіки (держава, сім'я, підприємництво, монополії, при­ватна власність, профспілки, релігія та ін.). Інституціоналізм являє собою якісно новий напрямок економічної думки, який втілює кращі теоретико-методологічні досягнення неокласичної школи та методологічний інструментарій німецької історичної школи.

Інституціоналізм - це альтернатива неокласичному напрям­ку економічної теорії, а також до певної міри критичний і опо­зиційний класикам і неокласикам напрямок в економічній науці. Інституціоналізм нині суттєво допомагає розібратися в сутнісних рисах господарських механізмів і в цьому його актуальність та значущість. Цей напрямок відзначається прагненням до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, детальних кількіс­них досліджень. Розвиток інституціоналізму можна поділити на кілька етапів: 1) 20-30 рр. ХХ ст. – стара, або „практична” школа, що була опозицією монополістичному капіталізму, до якої належали Веблен, Коммонс, Мітчел; 2) 40 р. ХХ ст. – „позитивістська” школа, що здійснила перехід від опису явищ до практичних рекомендацій по економічній реформі президента Рузвельта (Кларк, Берлі, Мінз); 3) 60-70 рр. ХХ ст. – неоінституціоналізм, представники якого (Гелбрейт, Ростоу) визначили залежність економічних процесів від розвитку індустрії.

Інституціоналізм - це складне і суперечливе явище. Він має такі риси, які затруднюють визначення його меж, з'ясуван­ня природи, ролі і місця в сучасній науці. Інституціоналізм є внутрішньо неоднорідним і мінливим, він по-різному проявляється на різних етапах своєї історії. Представники інституціоналізму поряд з економічним запропонували неекономічне трактування сутності та рушійних сил економічних процесів: 1) рушійною силою суспільного розвитку інституціоналісти називають не тільки матеріальні чинники, але й духовні, моральні, правові та інші, взяті в історичному контексті (сім”ю, державу, монополію, профспілки тощо); 2) економічні категорії (власність, товар, гроші, кредит, прибуток) інституціоналісти вважають виключно формою прояву психології суспільства; 3) головним об”єктом вивчення інституціоналісти визначають еволюцію суспільної психології, без урахування розвитку продуктивних сил й виробничих відносин.

Певною особливістю інституціоналістів завжди було прагнення до емпіризму. Інституціоналізм відрізняється від звичних концепцій тим, що тут не зустрінеш особливого захоплення складними формулами і графіками. Цей напрямок економічної думки є конгломератом поглядів економістів різної орієнтації, він є інтернаціональним вченням з істот­ними національними особливостями. І тому дати йому єди­ну характеристику дуже складно. Неоднорідність у визначенні основ економічних процесів зумовила відокремлення декількох напрямків інституціоналізму: соціально-психологічного (технократичного) - Т. Веблен; соціально-правового (юридичного) - Д.Коммонс: кон'юнктурно-статистичного (емпіріко-прогностичного) - У. Мітчелла; соціологічного – Д.Гелбрейт.