Тема 14. Еволюція неокласичних ідей. Неокласичний синтез. Неолібералізм.

1. Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст.

У 30-х рр. ХХ ст. представники неокласичної теорії також здійснюють переос­мислення дії ринкового механізму з врахуванням обставин, які виключають умови вільної конкуренції.

ЧЕМБЕРЛІН Едвард (1899-І967), США. Основні праці: „Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості” (1933), „На шляхах до більш загальної теорії вартості” (1957). Чемберлін виходить з того, що „ринки в реальній дійсності більш чи менш недосконалі”. Диференціація продукту зумовлює появу монополії, сутність якої полягає у контролі над пропонуванням, отже, і над ціною. Він дає всебічну характеристику монополії, аналізує процес монополістичного ціноутворення і одержання монопольного прибутку. Будь-який продавець в умовах диференціації продукту може розглядатися як „конкуруючий монополіст”, який відчуває конкуренцію з боку продавців товарів-замінників. Чемберлін розглядав нецінові фактори такої конкуренції. Він вважає, що монополія і конкуренція не повинні розглядатися як такі, що заперечують одна одну, умовою раціональної теорії цін є врахування обох рин­кових структур. Замість штучної абстракції „чиста конкуренція” предметом дослідження повинна бути конкуренція монополістична („чисту конкуренцію не можна більше вважати ідеалом для економіки добробуту”). Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, що потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування витрат і цін, взаємодію попиту і пропонування.

РОБІНСОН Джоан Вайолет (1903-1983), Англія. Всесвітню відомість їй принесла праця „Економічна теорія недосконалої конкуренції” (І933), метою якої було з'ясування закономірностей ціноутворення в умовах, коли виробник виступав монопольним власником продукції, і поведінки покупця, який погод­жується купувати товар за встановленою монополістом ціною, що забезпечує останньому монопольний прибуток. Монополія розглядається Д. Робінсон як не­гативний фактор, здатний дестабілізувати соціально-економічні відносини рин­кового середовища. Вона акцентує увагу на тому, що в умовах недосконалої конкуренції фірми не досягають оптимальних розмірів, отже, функціонують не­ефективно. Нею розглядається не тільки монополія продавця, але й монополія покупця на ринку - монопсонія. Недосконала конкуренція в кінцевому рахунку здатна породжувати застійні явища у виробництві, впливати на зайнятість. Дослідження Д. Робінсон, як і Е.Чемберліна стали етапними в переосмисленні не тільки дії ринкового механізму, але й дій держави щодо забезпечення збе­реження життєдайної сили конкуренції.

2. Неолібералізм та його школи.

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ - самостійна система поглядів на проблему державного регулю­вання економіки, яка виникла у 30-х рр. XX ст. практично од­ночасно з кейнсіанством. Зародження неолібералізму пов'язане з науковими дослі­дженнями А. Рюстова у 1932 році. За змістом це - система поглядів на проблему державного ре­гулювання економіки, яка базується на неокласичній мето­дології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції, економічної свободи. Доктриною цих поглядів є лібералізація економіки, використання принци­пів вільного ціноутворення, провідна роль приватної влас­ності та недержавних господарських структур. Неолібералізм ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції, що створюються завдяки державному втру­чанню в економічні процеси. Перевага віддається відносно пасивному державно­му регулюванню - роль держави в економіці обмежується функціями „нічного сто­рожа” (за А. Смітом) або „арбітра на полі”. Головними принципами економічної політики вважаються: лібералізація економіки, вільне ціноутворення, провід­на роль приватної власності і недержавних господарських структур, забезпе­чення вільного та стабільного функціонування підприємців як умови відновлен­ня рівноваги в економіці.

Неолібералізм - це теоретична спроба поєднання державного регулювання економіки з принципами віль­ної конкуренції. Але головною метою неолібералізму є відпра­цювання певної програми практичних заходів, які б дали можли­вість реально об'єднати ринкову стихію та державний нагляд за соціально-економічним розвитком країни.

Методологія неолібералізму базується на двох особливостях економічного мікроаналізу. Це, по-перше, зведення економічних досліджень до конкретних прийомів економічної практики, без аналізу виробничих відносин; по-друге, це розгляд економічних явищ як таких, що залежать від „ду­ховного складу” людини.

Суспільство, за неолібералами, є механічною сумою окре­мих господарств або господарських суб'єктів, котрі прагнуть до оптимальності в ринкових формах, що безперервно змінюються. Тому неоліберали не розглядають відносини власнос­ті, а обмежуються лише технічними та організаційними сторона­ми виробництва. В економіці неоліберали виділяють два „ідеальних” типи еко­номіки, з характерних рис яких складаються усі існуючі економічні системи. Це „вільне ринкове господарство”, в якому зв'язки між окре­мими господарствами здійснюються завдяки ринковим законам (домонополістичний капіталізм), та „центрально-кероване господарство”, в якому підприємст­ва підпорядковані одному керуючому центрові (феодальне серед­ньовіччя, СРСР, фашистська Німеччина).

Вартість - це „сукупність потреб” індивідуума, що не може бути об'єктивно визначеною. За неолібералами, вартість визнача­ється тільки у випадку, коли товар стає бажаним для інших влас­ників. Створюється вартість трьома факторами виробництва (капі­тал, праця, земля), але виключно завдяки координації та раціо­нальному комбінуванню з боку четвертого фактору (заповзятливість). Тому цей четвертий фактор отримує певну частку доходу.

Школи неолібералізму. Центри неолібералізму утворилися в Німеччині, США та Англії і отримали назву відповідно „фрайбургської школи” (В.Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), „чиказької школи” або „монетарної школи” (Л. Мізес, М. Фрідмен та ін.), „лон­донської школи” (Ф. Хайек).