4. Неокейнсіанські теорії економічного зростання.

Науковці відзначають, що „реалізація теорії Д. Кейнса на практиці привела країни Заходу до соціалістичної орієнтації. На жаль, кожна країна зробила це за рахунок зростання свого загальнодержавного бюджетного дефіциту... Інша біда цієї політики - нескінченна інфляція”.

Розвиток соціально-економічних та політичних систем у розвинутих капіталістичних країнах за часів після другої світової війни переконливо довів, що одне тільки державне регулювання економіки не забезпечує повну зайнятість та рівновагу в економіці. Саме метаморфози реального економічного життя довели певну обмеженість кейнсіанства. І власне реальні зміни в еконо­мічному житті стали головною умовою виникнення неокейнсіанства.

Неокейнсіанство - це подальший розвиток кейнсіанства, який відстоює такі ідеї:

1. капіталізм втратив стихійний механізм відновлення еконо­мічної рівноваги;

2. державне регулювання економіки є невідкладним;

3. вплив держави на економічні процеси повинен бути систематичним, прямим, а не тільки під час кризового періоду та не побічно;

4) щоб вирішити проблему зайнятості, треба забезпечити стійкі темпи економічного зростання.

Саме на пошуки умов підтримання високих та стабільних темпів економічного зростання, що забезпечують довгострокове завантаження виробництва та працюючого населення, націлені усі розробки неокейнсіанців.

У 50-х рр. з'являються неокейнсіанські теорії економічного росту, які ґрунтуються на врахуванні системи „мультиплікатор-акселератор” і моделюванні економічної динаміки із застосуванням характеристик взаємозв'язку між нагромадженням та споживанням. Моделі економічного зростання, створені аме­риканцями Ф. Домаром і В. Харродом (в економічній літературі звичайно розгля­даються як модель „Домара-Харрода”), як і модель Кейнса, ґрунтуються на попиті, одним з факторів якого виступають інвестиції. Інвестиції мультиплікативно збільшують доход і водночас капіталовкладення та самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора). В моделі Домара-Харрода зростання продукту пов'язується з нормою та ефективністю нагромадження, вона дозволяє визначити темп зростання виробництва на душу населення або виявити норму нагромадження, яка необхідна для підтримання бажаних темпів зростання про­дукту на душу населення. Вчені з'ясовують, що характер і динаміка економіч­них процесів залежать від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями: якщо рост інвестицій випереджає рост заощаджень, економіка відреагує зростанням цін, якщо навпаки - з'явиться неповна зайнятість. В будь-якому випадку до­сягнення динамічної рівноваги може бути лише результатом активного державного втручання в економіку. Модель Домара - Харрода заснована на двох умовах:

1. Зростання національного доходу визначається єдиним фактором - нормою накопичення. Тому попит на капітал (гроші) при заданому рівні капіталовіддачі визначається виключно темпом зростання національного доходу.

2. Капіталовіддача визначається також єдиним фактором - технічними умовами виробництва.

З цих двох умов виведено частину заощаджень у національ­ному доході, що визначає наявність грошових фондів для інвес­тування в економіку:

S = C  g,

де S - частка заощаджень у національному доході, або осно­ва для інвестування;

С - капіталовіддача;

g - темп зростання національного доходу.

В свою чергу з попередньої формули була утворена формула динамічної рівноваги:

де g_ω - стійкий темп зростання національного доходу;

S - постійна частка заощаджень, або основа для інвесту­вання;

С₂ - постійна капіталовіддача, що визначена технічними можливостями виробництва.

Така увага неокейнсіанства до технічного фактору була піддана критиці вже в середині 50-х років XX століття. Критика здійснювалася по таких напрямах неокейнсіанства:

- виділення тільки одного фактора росту (нагромадження капіталу) та повне ігнорування інших факторів зростання;

- ігнорування цінового фактора ринкових відносин;

- недооцінювання здатності капіталістичної економіки до відновлення економічної рівноваги.

Саме з цієї критики й виникла неокласична школа економіч­ного росту. Представники неокласичної школи пропагували такі ідеї:

1) вартість продукції утворюється двома виробничими факторами (працею та капіталом);

2. кожен з цих факторів отримує частку доходу, яка створена ним під час процесу виробництва;

3. „ціни” виробничих факторів (зарплата відносно праці та прибуток відносно капіталу) дорівнюють їх кінцевому продукту;

4. головною формою виявлення зв'язку між продукцією та виробничими факторами є так звана „виробнича функція”.

У сучасному макроекономічному аналізі „виробнича функ­ція” неокласичної школи представлена моделями Кобба-Дугласа.

1. Класична модель 2. Модифікована модель

де  – обсяг виробництва, k – капітал, І – праця, ,  – відповідно коефіцієнти еластичності витрат фондів і затрат праці, е – основа натурального логарифму,

r – коефіцієнт зрушення виробничої функції, або темп технічного прогресу;

t – фактор часу.

Вищенаведені моделі Кобба-Дугласа мають за мету відобра­ження такого стану найповнішого використання виробничих факторів, за умов якого відновлюється рівновага в економіці.