5. Шведська (Стокгольська) школа.

ШВЕДСЬКА ШКОЛА сформувалася в 30-ті роки XX ст. і була представлена групою молодих економістів, які незалежно від Д. Кейнса прийшли до висновків, співзвучних з кейнсіанською доктриною. У витоків цієї школи сто­яв видатний шведський економіст ВІКСЕЛЬ Кнут (І85І-І926), який зробив значний внесок в теорію ринкової економіки. Він доповнив її аналізом кредитних ринків, висунув ряд важливих гіпотез щодо впливу ставки проценту на інвес­тиції і розподіл доходів. В світовій економічній теорії широко застосовує­ться так званий „критерій Вікселя” - критерій розподілу податкового тягаря, він є елементом теоретичного обґрунтування реальних дій держави в сфері оподаткування.

В часи Великої депресії, яка захопила і Швецію, вісім молодих економістів, серед яких були Ерік Ліндаль (1891 - 1960), Гуннар Мюрдаль (1898 - 1987), Бертіль Олін (1899 - 1979), Ерік Лундберг (1902 - 1987), опублікува­ли ряд праць з висновками відносно економічної ролі держави, необхідності підтримання високого рівня зайнятості як умови швидкого розвитку економіки, які сприяли створенню фундаментальної концепції економічної політики Швеції і по суті сприяли формуванню шведської моделі „держави добробуту”.

Зокрема, Е. Ліндаль і Г.Мюрдаль створили моделі теорії грошей, що показували, яким чином стан рівноваги в економіці може відхилятися від рівня повної зайнятості в залежності від планів заощаджень споживачів. З ім'ям Г.Мюрдаля пов'язана розробка різних соціал - демократичних варіантів концепції „змішаної економіки”, розробка теорії міжнародної інтеграції. Б.Олін обґрунтував необхідність державних інвестицій і організації суспільних ро­біт як засобу проти безробіття. Він відомий як дослідник проблем міжнарод­них економічних відносин (теорема Хекшера-Оліна-Самуельсона – країни експортують продукти з метою інтенсивного використання надлишкових факторів). Е. Лундберг створив спеціальні моделі для аналізу величини розривів інфляції і безробіття. На основі теоретичних розробок шведської школи Швеція була од­нією з перших країн, які обрали шлях активної політики стабілізації. Два представника шведської школи - Б.Олін і Г. Мюрдаль стали лауреатами Нобелів­ської премії з економіки.

6. Математична школа в політичній економії.

З метою практичного застосування своїх знань будь-яка наука намагається використати метод та апарат математики. Одним з перших вчених-економістів, хто спробував формалі­зувати економічну теорію, був У.Петті. Однак його книжка „Полі­тична арифметика” занадто далека від того, що сьогодні розумі­ють під вживанням в економічних дослідженнях математичних методів. Пізніше, на початку ХХ-го століття, вже ДЖ.Б.Кларк, коли модифікував теорію „граничної корисності” у теорію „гра­ничної продуктивності”, впритул підійшов до необхідності кіль­кісного виразу ролі кожного з виробничих факторів (праця, капі­тал, земля) у створенні доходу. А саме, як визначити розмір доходу на кожний з цих факторів шляхом математичного виразу гра­ничних величин.

Майже одночасно з Дж.Б.Кларком одразу декілька вчених-еконо­містів почали пристосовувати математичний апарат, головним чином з вищої математики, щодо досліджень як глобальних на­родногосподарських явищ, так і окремих економічних категорій. Таким чином й виникла математична школа.

ДЖЕВОНС Уільям (І835-І882), Англія. Основні праці: „Теорія політичної економії”, „Принципи науки”, пріоритетне значення в яких нада­валося проблемам корисності, споживання, попиту. Ціна товару розглядалася як функціонально залежна від граничної корисності, яка в свою чергу визна­чалася товарними цінами, залежними від витрат виробництва. Ринковий меха­нізм забезпечує споживачу одержання такої комбінації товарів, яка максимізує його корисність. Менша популярність праць Джевонса порівняно з автора­ми австрійської школи пояснюється застосуванням незвичної для політичної економії того часу математичної форми викладення матеріалу.

ВАЛЬРАС Леон (І834—1910), Швейцарія. Основна праця – „Елементи чистої політичної економії”. Поряд з характеристикою граничної корисності як основи цінності товару, формулюванням поняття „функції попиту” та ін. Вальрас вперше здійснив спробу застосувати математичну модель для з'ясування проблем рівноваги економічної системи. Причому модель Вальраса характеризувала не часткову, а загальну економічну рівновагу, вона відбивала взаємозв'язок ринків готової продукції і ринків факторів виробництва в умовах досконалої конкуренції. Вальрас доходить висновку, що часткова рівновага певної кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки. Вальрас вважається засновником сучасного економіко-математичного моделювання. Він запропонував мо­дель „рівноваги народного господарства”, згідно з якою рівність попиту й пропозиції по кожному товару повинна забезпечуватися за допомогою врівноважених цін.

Математичний вираз цієї моделі має вигляд:

де  - коефіцієнт досягнення рівноваги;

u - гранична корисність товару;

р - ціна товару.

Коефіцієнт досягнення рівноваги () відповідний до стану рівноваги, що наступає, коли відношення граничної корисності товару до його ціни стає однаковим по всіх товарах.

Окремим випадком стану рівноваги є рівновага у виробницт­ві, яка, за Вальрасом, є рівна прибутковості грошової одиниці, вкладеної у виробництво „граничної одиниці” кожного товару.

ПАРЕТО Вільфредо (І848-1923), Італія. Основні праці: „Курс політичної економії”, „Вчення політичної економії”. Парето продовжує тра­диції „лозаннської школи” маржиналізму, дослідження проблем загальної еко­номічної рівноваги. Він пропонує новий критерій рівноваги (у Вальраса це максимізація корисності, яка не піддається вимірюванню): виявлення порядко­вих (ординальних) величин, які характеризують послідовність вибору споживача, віддання переваг певним благам. Вибір споживача розглядається як у залежності від кількості даного блага, так і в залежності від інших благ, для аналізу вибору застосовуються криві байдужості. Парето формулює поняття суспільної максимальної корисності (оптимум Парето) як положення, в якому неможливо покращити добробут будь-кого шляхом трансформації товарів та послуг в процесі виробництва або обміну без погіршання добробуту для будь-якого індивіда. Концепція оптимуму Парето дозволяла приймати оптимальне рі­шення щодо максимізації прибутку і відповідно - корисності. Парето аналізує не тільки ринки з досконалою конкуренцією, але й звертається до аналізу мо­нополізованих ринків. Його дослідження являють собою визначний внесок не тільки в теорію загальної рівноваги, але й в теорію ринкового механизму, теорію фірми.

Парето також запропонував модель „рівноваги доходів”, згідно з якою рівновага - це такий стан економіки, що не дає можливості жод­ному учаснику обміну поліпшити свою функцію корисності без того, щоб одночасно з цим не погіршилися функції корисності інших учасників обміну.

Математичний вираз „розподілу доходів” має вигляд:

N = A χ ^-m або log N = log A –log χ

де N— кількість людей, що мають доход, який дорівнює або перевищує χ;

А, m — параметри рівняння.

З точки зору Парето, існує природний економічний закон, що керує розподілом доходів – „...суспільство постійно повертаєть­ся до типу розподілу доходів, що йому властивий точно так, як і розчин солі, що завжди виділяє з себе кристали даного типу”. А тому будь-які спроби соціалістів вчинити перерозподіл доходів приречені на поразку. Зовнішньо моделі Вальраса і Парето мають витончений мате­матичний вигляд і водночас з цим вони теоретично-абстрактні. Головним їх недоліком є те, що ці моделі мають статичний харак­тер. Тобто величини, що в них розглядаються, прийняті як нез­мінні, постійні за часом. Але жодна економіка не є незмінною системою. І в кожній економіці час від часу відбуваються якісні зрушення виробничих сил, економічні кризи, опосередкований вплив інвестицій в одній галузі на розвиток інших галузей економіки, та багато ще чогось динамічного.

Розуміння цього факту (а саме динамічної природи економі­ки), неодноразово доведене економічними кризами, врешті-решт призвело до появи розробок математичної школи, які мали за мету дослідження аналіз капіталістичного циклу та пошук антикризових інструментів.

І насамперед, це моделі, що засновані на принципі „акселерації” - від латинського слова „accelero” - прискорюва­ти. Такі моделі припускають, що у певний момент часу, незадовго до початку економічної кризи, необхідно прискорити розвиток занепалих галузей шляхом інвестування в ці галузі. Найбільш загальна математична формула „акселератора” має вигляд:

U - акселератор;

I_t - інвестиції;

Y_t-i, Y_t-2 - доход до і після інвестування.

За думкою представників математичної школи, акселератор забезпечує кількісний вираз „принципу акселерації” - кожен приріст або скорочення доходу, попиту чи пропозиції вимагає більшого у відносному (процентному) виразі приросту або скорочення інвестицій.

Подальший розвиток математичної школи призвів з часом до її занепаду. Бо виявилося, що гібрид політичної економії з мате­матичним моделюванням не в змозі допомогти збудувати більш-менш пристойні економіко-математичні моделі, що враховували хоча б більшість (якщо вже не всі) з факторів конкретної еконо­мічної ситуації у конкретній країні або галузі.

Разом з тим, до певних досягнень математичної школи можна віднести винайдення деяких пропорцій між відтворенням і розши­ренням основного капіталу та відображення впливу інвестування на розвиток й зміну у міжгалузевих пропорціях

ЕДЖУОРТ Френсіс (І845-І926), Англія. Представник математичного напрямку неокласичної школи. В його праці „Математичні принципи” вперше здійснюється розмежування двох підходів до вимірювання корисності кардиналістського і ординалістського_. Він одним з перших вводить в еконо­мічну теорію поняття „кривих байдужості”, які ілюструють вибір споживачем корисності різних благ. Еджуорт досліджує можливості вимірювання кориснос­ті, математичного визначення економічної рівнова­ги. Його діаграми застосо­вуються в теорії загальної рівноваги, зокрема, аналізі ефективності в об­міні: розподіл товарів ефективний лише тоді, коли граничні норми заміщення між будь-якими їх парами однакові для всіх споживачів.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

1. На основі порівняльного аналізу теорій класичної та нео­класичної шкіл покажіть, що неокласики, з одного боку, залиши­лись вірними „принципам, які заповіли перші вчителі економіч­ної думки”, а з другого - їхні теорії розпочали новий етап і напрям у розвитку економічної науки.

2. Порівняйте трудову теорію вартості й теорію вартості авст­рійської школи.

3. Поясніть специфіку дослідження граничних економічних величин різними школами.

4. Проаналізуйте методологічні засади маржиналізму.