3. Нова історична школа.

На зламі ХІХ-ХХ століття у соціально-еко­номічному й політичному житті країн Західної Європи та США сталися значні зміни. На початку XX століття монополія, як еко­номічне явище, перетворюється на базу економіки і політики більшості капіталістичних країн. Тому, наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині був пов'язаний із монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Різниця між двома цими школами полягає в наступному. Для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соці­альних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розгля­далась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси су­спільства за національною методологією є пріоритетними).

Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства - це сума добробуту інди­відів. Історична школа виходить із цілком протилежного, вважаю­чи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.

Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв'язання соціальних проблем. Нова історична школа, зважаючи на її назву, спиралася на традиції „старої” історичної школи, головним чином на її метод. Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. XIX ст., ШМОЛЛЕР Густав (1838—1917), БРЕНТАНО Луї (1844-1931) і БЮХЕР Карл (1877—1930), орієнтуючись на проблеми сучас­ності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної еко­номії особливу галузь - основи соціальної політики. Вони вихо­дили з того, що політична економія є наукою про соціальне господарство, детермінантою економічного розвитку є соціальне середо­вище та його стан. При цьому формування сприятливого соціального середовища (базується на соціальній справедливості) є функцією держави, а основою реформування є цілеспрямована політика держа­ви, відображена в правових актах. Крім того, вони вважали, що розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, яка встановлюється в резуль­таті конкурентної боротьби, як це було в класиків. І тому, можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом'якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу. Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не про­понувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соці­ального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принципо­вою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.

Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починатися з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення еко­номічної свободи та суспільного порядку, - необхідно ознайо­митись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці ав­тори розуміли соціальні реформи.

Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відбивали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерва­тизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмі­тною ознакою так званого катедер-соціалізму).

На відміну від „старої” історичної школи, представники но­вої історичної школи не були одностайними у своїх поглядах. Майже відразу нова історична школа розмежувалася на дві течії: консервативну і буржуазно-ліберальну. Консервативна течія виступала за збереження усіх застарілих суспіль­них підвалин, серед яких були й економічні. Очолив консервативне крило „нової істори­чної школи” Г. Шмоллер, професор Берлінського університету. Він був прибічником інтересів крупної буржуазії та землевласників, а також гарячим прихиль­ником прусської монархії. Головним серед своїх завдань Г.Шмолер називав боротьбу з марксизмом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а еко­номічне життя - лише як частину загальної культурної моделі. З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минуло­го культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Оскільки держава відіграє вирішальну роль у господарському житті і є найбільш вагомим речовим капіталом, то, на думку Шмолера, вона повинна забезпечити економічний розквіт суспільства; оберігати „класову згоду”; підтримувати стійкість „психоетичного обличчя вищої ні­мецької раси”. Таким чином, Шмоллер одним із перших в історії еко­номічної науки запроваджує „етичний принцип”, який нині на­брав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природ­ними й технічними, а також і моральними факторами. В роботі „Народне господарство, наука про народне господарство та її методи” (1872) Г.Шмолер формулює завдання політекономії, як вивчення фактич­ного статистичного матеріалу, змалювання народногосподар­ських процесів та явищ виключно з історичної, але не економіч­ної, точки зору. При цьому він зауважував, що народне господарство (економіка) загалом є незмін­ним, бо історичний поступ неможливий. Ті ж зміни, що мають місце, це тільки часткові зміни в окремих галузях економіки. Визначальний економічний фактор, за Г.Шмолером,- це етико-правовий, або ж економічний устрій, визначений нормами поведінки (етика) та господарськими юридичними нормами (право).

Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фак­тора в розв'язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього - виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширен­ню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер про­пагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі „соціальної солідарності” з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфлік­тів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером „Спілка соціальної політики”. Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить конспект з історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 рр. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юри­дичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структу­ру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соці­альних проблем.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного напряму цієї школи, що передбачав можливість пристосування розвитку капіталізму до старих суспільних відносин, був Л. Брентано, погляди якого суттєво мало чим відрізнялися від поглядів Г.Шмолера. Найвідоміші його праці - це „Класична політична економія” (1888) та „Етика і народне господар­ство в історії” (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам (щодо заспокоєння революційних виступів робітників пропонував часткові поступки у фабричному законодавстві, організацію споживчої кооперації та житлового будівництва для пролетарів.). Він стверджував, що теоретична економія має „другорядне зна­чення”, порівняно з „безпосереднім спостереженням” економіч­них явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення. Він також пропагував ідею „соціального миру” і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законо­давство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформі­стського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в су­спільстві. Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, вбачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

Значний внесок в економічну науку зробили й інші представ­ники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер - автор ві­домої книжки „Піднесення національної економіки” (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Серед­ньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств: замкнуте домашнє господарство (без обміну); міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача); народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача). Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється істо­рична періодизація суспільства, у нього є обмін.

Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають ЗОМБАРТА Вернера (1863-1941) і ВЕБЕРА Макса (1864-1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв'язати нагальні соціальні проблеми.

Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослі­дженнях, обов'язковою умовою поступального розвитку вважали створення державою сприятливого середовища для такого розви­тку. Як складові соціального середовища розглядалися право, ре­лігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.

Вернер Зомбарт, професор Бреславського, а по­тім Берлінського університету, був ще одним прибічником буржуазно-ліберальної течії. Його економічні погляди набули значного поширення серед наукового світу Німеччини. Найбільш відомі книги В.Зомбарта – „Сучасний капіталізм” (1902), „Три політичні економії” (1929) та „Німецький соціалізм” (1934). Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів народного господарства. Слід відзначити, що Зомбарт аналізує такі економічні категорії як вартість ( зводить її до фікції, що існує тільки у людській свідомості, а у реальному житті ніде не виявляється) та додаткова вартість ( в його розумінні це - тільки „теоретичний символ”. Тому, каже Зомбарт, стверджувати, що наймані робітники одержують менш, ніж створена ними вартість, безглуздо. Адже не існує ок­ремої суми, яку можна виділити як додаткову вартість.).

В.Зомбарт на іс­торичних прикладах доводив, що капіталізм є продуктом особливого капіталістичного „духу”, а тому життя капіталістичного суспільства підпорядковане випадковим обставинам (тобто його закони не можуть бути вивчені і не є предметом наукового аналізу). На думку Зомбарта, капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економі­чної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпе­чують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у су­спільній психології (інколи негативних, запобігати яким - зав­дання держави).

Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економіч­ній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції - протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі „життєвий простір”.

Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.

Дещо іншим є об'єкт дослідження у Вебера. Він також при­свячує свої праці (найвідоміша з яких „Протестантська етика і дух капіталізму”) дослідженню морально-етичної природи су­спільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов'язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховува­ти в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.

Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у роз­виток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економіч­них відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інсти­туціоналізму.