2. Концепція історичної школи.

У першій половині XIX ст. в індустріальному відношенні Німеччина значно відставала від Англії і Франції. Капіта­лізм у Німеччині повільно просувався по „обходному” прусському шляху, тягнучи за собою тягар феодальних від­носин. Суттєва особливість німецького капіталізму полягає в „запізнілому” розвиткові національної буржуазії. Все це знайшло своє відображення в працях Ф. Ліста та інших видатних представників німецької історичної школи - РОШЕРА Вільгельма (1817—1894), ГІЛЬДЕБРАНДА Бруно (1812—1878) і КНІСА Карла (1821—1898). Вони, як засновники школи, демонстрували єдність і працювали разом, але у конкрет­них дослідженнях між цими трьома авторами існували знач­ні відмінності. В працях представників цієї школи еконо­міка характеризується з позицій всіх історичних аспектів розвитку людського буття: культури, науки, мистецтва, ін­дустрії, релігії, моралі, державних інституцій тощо, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом пильної уваги.

Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернати­вності економічного мислення, виникла в першій половині XIX ст. Її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтер­нативності та історичного методу, написали саме німецькі економісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа полі­тичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою. Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної полі­тичної економії - вчення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільно­го розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не запе­речують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і прин­цип економічної свободи. Якими ж були основні методологічні засади історичної шко­ли? Нагадаємо, що вони формувались як альтернатива методоло­гії класичної школи.

По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класи­ків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння „економічної людини”. Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні ін­тереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічни­ми законами, без втручання держави.

По-друге, історична школа предмет політичної економії вба­чала в дослідженні народного господарства певної країни.

Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослі­дження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспі­льство як певну історичну спільність людей, то необхідно врахо­вувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпоря­дженні нація і якими способами вони формувались. Отже, не­обхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники на­ціонального суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток. Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні. Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас корис­тувалися деякими з них.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер, який стверд­жував, що як немає однакового одягу для усього людства, так немає й загальнолюдських економічних законів. Існують тільки закони розвитку економічних фактів - наприклад, експлуатація, що була завжди, змінювалися тільки її форми. Тому в книзі „Ко­роткі основи курсу політичної економії з точки зору історичного методу” (1849) Рошер робить такі висновки: вартість - це тільки споживна вартість; капітал - всякий продукт для подальшого виробництва; прибуток - результат праці капіталіста як організатора виробництва. Йому також належать роботи: „Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”(1843), „Історія ан­глійської політичної економії XVI-XVII століть”(1851), „Сис­тема політичної економії” у п'яти томах (1854-1894), „Історія національної політичної економії в Німеччині” (1874). Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національ­ної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку еко­номічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника рево­люційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, крити­кував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас ого­лошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тіль­ки реформістським шляхом.

Іншим представником німецької історичної школи був Б. Гільдебранд. Його основна праця „Політична економія сучасного і майбутнього” мала на меті, за його власними словами, „відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії” і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Полі­тична економія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації. Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об'єктивності економічних законів, уні­версальності узагальнень, принципу індивідуалізму.

За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне гос­подарство, грошова та кредитна економіка. Вершиною прогресу економіки, на думку Гільдебранда, є кре­дитне господарство. Ця форма господарства будується на справед­ливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші, її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функ­ціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених по­треб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якос­тям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічними процесами.

Карл Кніс, як третій представник історичної школи, стверджував, що немає окремих еко­номічних законів, але мають місце суто природні закони, що ді­ють в економічній сфері. З цього положення Кніс робить висновки, які викладає в праці „Політекономія з точки зору історичного мето­ду” (1853), що пе­ревидавалась у 1883 р. під назвою „Політична економія з історичного погляду”: 1) суспільство складається з відносин причинності, що обу­мовлені обставинами, конкретними у кожному окремому ви­падку; 2) внаслідок цього загальних закономірностей історичного процесу не існує; 3) відповідальність за ті чи інші економічні умови лягає на конкретну людину, державу, суспільство; 4) засоби вивчення економічних явищ - статистика поряд з історичними дослідженнями. А вони підтверджують "вічність" приватної власності й капіталізму.

Праця К. Кніса „Політична економія з погляду історичного методу” була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільде­бранда. У цій праці теж досить чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку національної політичної еконо­мії. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності су­спільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є ре­зультатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки кате­горії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генеза буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, - суспільнозначущою.

Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політичної економії, осно­вою якого стало вивчення закономірностей розвитку національно­го народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував ко­смополітизм класиків та геополітизм англійських економістів.

Доктрина історичної школи еволюціонувала, пристосовую­чись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії су­спільного розвитку формулюються національною школою полі­тичної економії (з особливим наголосом на необхідності застосу­вання історичного методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивес­ти економіку з кризи. Це наводить на думку, що формування альтернативних на­прямків у розвитку економічної теорії пов'язане з особливим, пе­рехідним періодом у розвитку національних економік. Тому аль­тернативні моделі розвитку є особливими, мобілізаційними, а основними умовами їх реалізації є активна роль держави та ін­ших інституціональних суспільних структур. Така мобілізаційна модель передбачає врахування всіх аспектів суспільного життя і суспільної економіки: від законів саморегулювання до менталіте­ту нації (часто свідомо формованого). Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування економіки.