Тема 4. Еволюція класичної політичної економії в першій половині хіх ст. Завершення класичної традиції

Протягом 30-х років XIX ст. західноєвропейський капіталізм набуває якісно нових можливостей для свого подальшого розвитку. У цей час буржуазія додає, крім економіч­ної сили, ще й політичну владу для себе (парламентська реформа в Англії, революція у Франції).

За цих умов основні постулати класичної школи вже не влаштовують буржуазію. Тому й з'являються нові трактування економічних явищ і категорій, що протистоять класичній школі.

1.Політична економія в Англії.

МІЛЛЬ Джеймс (1773 - 1836), Англія. Він є одним з перших представників нової течії політекономії. Його основна праця - „Елементи політичної економії” (1821). За Міллем, у створенні вартості бере участь не тільки праця, а й капітал. Це тому, що капіталісти є організаторами виробництва. Отже прибуток - винагорода за їхню працю, як і зарплата - винагорода за працю робітників.

З точки зору Мілля, немає суттєвої різниці між прибутком й зарплатою, бо капіталіст і робітник - обоє працюють. Антагонізм існує тільки між прибутком і рентою, бо землевласники є паразитуючим класом. Ось щодо останніх потрібне високе оподаткування ренти.

Дж.Мілль був також творцем так званої „теорії фонду зарплати”. Згідно з цією теорією капіталіст має наперед визначений фонд зарплати. Сам фонд є сумою індивідуальних зарплат. За цих умов підвищення зарплати може здійснюватися лише за рахунок скорочення кількості робітників. Отже, економічна боротьба робітничого класу за підвищенні зарплати є безглуздою.

МІЛЛЬ Джон Стюарт (1806-1873), Англія. Основна праця – „Принципи політичної економії”, яка всю другу половину ХІХ ст. була настільною книгою економістів, головним підручником з економіки. Метою автора було створення оновленого варіанту „Багатства народів”. Послідовник А. Сміта і Д. Рікардо, Д. Мілль не тільки відшліфовує і покращує формулювання своїх попередників, він доповнює класичну доктрину рядом оригінальних ідей. До них належить класифікація цінової еластичності попиту, розробка поняття економії від масштабу, поняття альтернативних витрат, рівняння міжнародного попиту. Мілль як зразок класичного ліберала вважав, що загальним принципом повинно бути „Laisser faire”, але він розуміє, що існують сфери неспромож­ності ринку і відносно них висував ідею активізації участі держави у соці­ально-економічному розвитку суспільства.

МАК-КУЛЛОХ Джон Рамсей (1789-1836), Англія. Цей вчений був другом, ортодоксальним послідовником та популяризатором ідей Д.Рікардо, автором великої кількості праць з політичної економії, філософії, соціології. В основній праці, „Основи політичної економії” (1825), зробив спробу викласти погляди Д.Рікардо у найбільш доступному, спрощеному вигляді. Мак-Куллох відомий тим, що, намагаючись здійснити уточнення в теорії вартості, зарахував до учасників процесу виробництва не тільки людей, а й тварин (робоча худоба). На його думку, сили природи також вирівнюють норму прибутку у галузях, де застосовується різна кількість праці при рівному капіталі. На думку Мак-Куллоха, робітники й капіталісти є рівноправними товаровласниками. Тому зарплата - еквівалент проданої праці, а прибуток, який не повинен включатися у витрати виробництва, є надлишком від продажу товару дорожче за його вартість.

СЕНІОР Нассау Вільям (1790-1864), Англія, професор кафедри політичної економії в Оксфорді. Підтримував погляди класичної школи, але деякі економічні явища трактував, виходячи з власної точки зору. Предмет політичної економії Сеніор вбачав у вивченні природи виробництва та розподілу багатства. Він вважав, що вартість визначається ціною та залежить від попиту і пропо­зиції. Основна його праця – „Нариси науки політичної економії” (1836).

Капітал, за Сеніором, створюється тому, що капіталіст утри­мується від споживання. Тому прибуток містить дві частини: 1) процент на позичковий капітал, або винагорода за утри­мання від споживання; 2) підприємницький доход, або винагорода за працю щодо організації підприємства. А саме утворення прибутку має місце в останню годину роб­очого дня. Тому скорочення тривалості робочого дня не має сен­су, бо капіталіст втратить стимул для діяльності.

Політекономія Т. Р. Мальтуса.

МАЛЬТУС Томас Роберт (1766-1834), Англія. Автор так зва­ної „теорії народонаселення”, економіст класичної школи, який увійшов у економічну науку, насамперед, завдяки контроверсійному, але дуже цікавому „Дослідженню закону народонаселення, або По­гляду на те, як він впливав і як впливає нині на людське щастя з оглядом наших перспектив на майбутнє усунення або пом'якшення причинюваного ним зла”. Змалювавши перед людьми непривабливу картину майбутнього, свяще­ник Томас Роберт Мальтус на перше місце ставить особисту свободу кожної людини, її вільний вибір. Людина стоїть у центрі економічних досліджень видатного економіста-класика.

На відміну від Сміта, Т. Мальтус досліджує перш за все не причини багатства, а причини злиденності народу. У відповідності до так зва­ної „теорії народонаселення” головну причину нестачі засобів існування, злиднів й безробіття в суспільстві він вбачає у співвідношенні темпу приросту населення (геометрична прогре­сія) з темпом приросту виробництва життєвих благ (арифметична прогресія). Математичне обгрунтування цієї „теорії” Мальтус провів за допомогою статистичних даних щодо населення Північної Аме­рики XVII століття в праці „Досвід про закон народонаселення” (1798). Неможливість збільшення виробництва продовольства Мальтус, пояснює обмеженістю земельних ресурсів і законом спадаючої родючості ґрунтів (статична модель), не звер­таючи увага на те, що для технічного прогресу не існує закону спадаючої ефективності. З теорії народонаселення випливала теорія „залізного закону заробітної плати”, згідно якої, на думку Мальтуса, заробітна плата в суспільстві не може зростати і зали­шатиметься на низькому рівнів. Мальтус розвиває також теорію реалізації су­купного суспільного продукту, виявляючи можливість виникнення недостатньо­го сукупного попиту для реалізації суспільного продукту, отже, можливість виникнення криз. Антикризовий фактор він вбачає у розвитку споживання „тре­тіх особ” (непродуктивних верств суспільства), надлишок заощаджень яких компенсує недостатність ефективного попиту.

Вартість, за Мальтусом, дорівнює витратам на виробництво товару (праця „Принципи політичної економії”, 1820). Прибуток - це надбавка до вартості або результат продажу то­вару за ціною, вищою ніж вартість. Ціна перевищує вартість внаслідок додаткового попиту на то­вар, який створюють треті особи суспільства (землевласники, їх прислуга, офіцери, духовенство).

Дж. М. Кейнс писав: „Якби тільки праці Мальтуса, а не Рі­кардо стали початковим пунктом розвитку економічної на­уки XIX ст., наскільки мудріше та багатше був би світ сьо­годні”.

2. Економічна теорія у Франції. Політична економія у Франції, успадкувавши класичні тра­диції, вирішувала проблеми розвитку суспільства, проте з прагматичних позицій.

СЕЙ Жан Батіст (І767-І832), Франція. Одним з представників французької класичної економічної школи був Жан Батист Сей, видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм та фізіократію. Сей зробив більше, ніж просто популяри­зував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями. Завдяки цьому його заслуги в розвитку політичної економії важко переоцінити. Ж.-Б.Сея справедливо вважають засновником нового напряму в економічній теорії. „ Для повної перемоги Сміту не вистачало (у крайньому ра­зі на континенті) тлумача. Той, кому вдалося б об'єднати його ідеї „в кодекс доктрини, викладений за певним мето­дом” і відкинути непотрібні відступи, зробив би корисну справу. Ж. Б. Сей взяв на себе цю місію”. Ж. Б. Сей перший написав систематизований підручник на фундаменті класичної теорії. Ця книга стала путівником, за яким у тогочасній Європі створювали лекційні курси з політеко­номії.

Основні твори: „Трактат політичної економії”(1803), „Катехізіс політичної економії”(1817), „Повний курс практичної політичної економії” в шістьох томах (1830). Відомий як популяризатор ідей А. Сміта, який беззаперечно сприйняв принципи свободи ринків, ціноутворення, фритре­дерства, необмеженої вільної конкуренції підприємців. Сею також належить так званий „закон ринків”, або просто закон Сея, згідно з яким обмін продуктів на продукти автоматично веде до рівноваги між купівлею і продажем. Якщо які-небудь товари не знаходять собі покупців, то це значить, що інші виробництва дали товарів мен­ше, ніж потрібно. В умовах реалізації всіх принципів економічного лібералізму виробництво товарів та послуг обов'язково породжує дохо­ди, на які ці товари та послуги вільно купуються. Сей вважав, що у ви­падку реалізації цих принципів створюється об'єктивна неможливість виник­нення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, неможли­вість виникнення економічних криз. Отже, Сей робить такий висновок: надвиробництво може бути тільки щодо окремих товарів, внаслідок диспропорцій у роз­витку різних галузей (тобто не­можливою є загальна криза надвиробництва). „Закон Сея” відігравав в першій половині ХІХ ст. двояку роль. По-перше, він відображав віру у визначену гармонію буржуазного суспільства та господарства. Сей та його послідовники не бажали помічати протиріч, що призводять до криз надвиробництва, а це зовсім не відповідало дійсності. По-друге, цей закон відігравав позитивну для свого часу тенденцію, оскільки був спрямований проти тези Сісмонді про неможливість поступального розвитку капіталізму. Тогочасна буржуазія висувала прогресивні вимоги, використовуючи аргументи Сея щодо скорочення бюрократичного державного апарату, свободи підприємництва та торгівлі. „Закон ринків” Ж.Б.Сея поділяли не тільки такі відомі вчені як Д.Рікардо, Т.Мальтус, але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки вплоть до ХХ ст. У зв”язку з цим Дж.К.Гелбрейт зазначав: „сприйняття чи несприйняття закону Сея було до 30-х років ХХ ст. головною ознакою, за якою економісти відрізнялись від дураків”.

В „Трактаті політичної економії” Ж.Б.Сей концентрує увагу на поняттях, що позначають назву етапів економічного циклу: виробництво, розподіл і спожи­вання. Але при цьому він намагався не стільки довести послідовність цих етапів, скільки підкреслити визначальну роль у створенні матеріального багатства сфери виробництва. А це означає, що, на думку Сея, предметом вивчення політичної економії є насамперед проблематика матеріального благополуччя суспільства, при цьому джерело багатства він вбачає у виробничому потенціалі нації. За Сеєм, економічні закони мають вічний характер. Тому виробництво - це тільки процес взаємодії людини й природи, де немає місця для виробничих відносин. Сей є автором „теорії факторів виробництва”, яку ще називають третім варіантом теорії вартості. Зміст його теорії полягає в наступному: у створенні вартості беруть участь три фактори, а саме: праця, капітал, земля; ці фактори створюють відповідно зарплату, прибуток, ренту, - це доходи, або винагорода факторам; вартість є сумою зарплати, прибутку й ренти; роль кожного з факторів у створенні вартості визначається попитом і пропозицією. А оскільки усі доходи є винагородою, розмір якої визначений стихією ринку, то немає й суперечностей у суспільному розподілі.

Політична економія Сея, в основному наслідуючи ідеї А.Сміта, все ж таки не була простою популяризацією класичного вчення. Сея справедливо називають засновником нового напряму в економічній теорії.

БАСТІА Фредерік (1801-1850), Франція. Був справжнім ідеологом мінової концепції. З його точки зору, суспільство - це обмін, а тому в книзі „Економічні гармонії” (1850) Ф.Бастіа пише про те, що члени суспільства є рівноправними учасниками обміну послугами між собою; вартість є відношенням послуг, що ними здійснюється об­мін; вільна конкуренція забезпечує ринкову рівновагу щодо надання послуг, „рівновагу класових інтересів”.

Згідно з Бастіа, капітал виникає й існує, оскільки капіталіст утримується від споживання. Але утримання - це праця, яка потре­бує зусиль. Тому прибуток (процент) є винагородою, як і зар­плата за працю.

Земельна рента, за Бастіа, виникає тому, що землевласник або його предок вклали в землю капітал. Отож, мало місце самоутримання від споживання, яке потребує винагороди.