54

Теорія твору, Лекція 2

Твір і світ

План

1. Твір – об’єкт матеріальної культури суспільства.

2. Передумови появи твору в термінах науки про твір.

3. Твір як семіотичне явище.

4. Взаємозв’язок творів як культурних феноменів.

Література

1. Гальперин И. Р.Текст как объект лингвистического исследования.‑ М., 1981

2. Гюббенет И. В. Основы филологической интерпретации литературно-художественных текстов. – М., 1991.

3. Караулов Ю. Н.Русский язык и языковая личность.‑ М., 1987.

4. Караулов Ю.Н. Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса// Язык. Познание. Коммуникация.‑ М., 1989.

5. Лихачев Д. С. Литература – реальность – литература.‑ М.: 1987.

6. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров: человек, текст, семиосфера, история.‑ М., 1996.

7. Лотман Ю. М. Динамическая модель семиотической системы.// Труды по знаковым системам.‑ Тарту, 1980.‑ Т. 10.

8. Мурзин Л. Н. Язык, текст и культура // Человек – текст – культура.‑ Екатеринбург, 1994.

9. Смирнов И. П. Порождение интертекста (элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Пастернака) // Wiener Slawistischer Almanach (Віденський славістичний альманах), 1985.‑ S.-Bd, 17/

1. Твір – об’єкт матеріальної культури суспільства.

Будь-який твір, несловесний, словесний публіцистичний, словесний художній є самодостатнім об’єктом, об’єктом матеріальної культури. Творячи, людина бере на себе відповідальність за наслідки входження свого твору в культуру. Тому, пишучи, кожен з вас повинен пам’ятати: у мене в голові формується, у мене на екрані ноутбука чи у мене на папері – об’єкт матеріальної культури мого суспільства.

Зрозуміло, що кожен об’єкт культури, тісно пов­’язаний з особистістю, яка його створила (з вами), з місцем написання (з вашим столом, кімнатою, папером і ручкою або комп’ютером), з конкретною ситуацією в газеті чи журналі, у суспільстві, яка покликала до літературної, видавничої творчості чи редакторської роботи.

Хочете ви того чи ні, а сучасний навколишній світ вас піймав, ви в ньому народжені і живете, а він житиме у ваших творах і тоді, коли вас не стане. Ця особливість будь-якої творчості, у нашому з вами випадку словесної, літературної (бо журналістика – це різновид літератури, оперативна література) або редакторсько-видавничої, яка має справу з представленням різних знакових систем на паперових, аудіо‑ та відеоносіях інформації.

Тому ви повинні собі добре уявляти передумови появи творів, зокрема:

• зумовленість змісту твору зовнішніми реаліями, відображення у творі дійсності: часу його написання, національно-культурних уявлень про світ, про самі твори того ж типу;

• особливості психології особистості автора твору, і через нього зв’язок твору із різними релігійними (атеїстичними) і філософськими уявленнями, приналежність чи світоглядний зв’язок із певним напрямком в літературі, у мистецтві.

Ці фактори зумовлюють такі суттєві властивості твору, як його денотативність (вибір певних реальних об’єктів-денотатів чи актуальних абстракцій-денотатів, тобто тем і мотивів), референтність (вибір мовних засобів для їх представлення, відображення цих реалій у творі), ситуативність (той зв’язок описуваних реалій, який існує в час їх зображення). Радянський російський літературознавець Дмитро Сергійович Лихачов у книзі "Література – реальність – література" (М., 1987) так пояснює подвійну зумовленість літератури реальністю: "У будь-якому літературному явищі так чи інакше різноманітно і різноÓбразно відображена і перетворена реальність: від реальності побуту до реальності історичного розвитку (минулого і сучасності), від реальності життя автора до реальності самої літератури з її традиціями і протиставленнями: вона сама становить не тільки розвиток спільних естетичних й ідейних принципів, але й рух конкретних тем, мотивів, образів, прийомів.

Літературний твір поширюється за межі тексту. Він сприймається на тлі реальності і у зв’язку з нею. Місто і природа, історичні події та побутові реалії – усе це входить у твір, без цього його не можна правильно сприйняти. Реальність – це ніби коментар до твору, його пояснення. Найбільш повнокровне і конкретне сприйняття нами минулого відбувається через мистецтво і найперше через літературу. Але й література найбільш чітко сприймається за знання минулого і сучасного. Немає чітких меж між літературою і реальністю» (Лихачев Д. С., с. 221).

Можна стверджувати, що унікальність твору виявляється в характері співвіднесеності з реальністю: будь-який твір-текст – матеріальний об’єкт світу і одночасно вміщує в себе, містить у собі зображений (в образах) реальний світ.

2. Передумови появи твору в термінах науки про твір. У науці про твір існують такі поняття (і терміни для їх позначення): глобальний вертикальний контекст, внутрішньотекстовий вертикальний контекст, фонові знання (інакше – пресуппозиція). Перші три вперше використала Ірина Гюббенет (посібник "Основы филологической интерпретации литературно-художественных текстов. – М., 1991). Внутрішньотекстовий вертикальний контекст створюється різними історичними покликаннями (згадками), алюзіями (натяками, нагадуваннями), цитатами. Фонові знання – позатекстове поняття, "сукупність відомостей, які є надбанням як автора твору, так і того, для кого твір пишеться" (Гюббенет, с. 7). Синонімічне поняття пресупозиції тісно пов’язане з позначенням універсальних, спільних знань про світ в учасників спілкування, комунікантів. Уже відомий вам Гальперін у відомій вам книзі "Текст как объект лингвистического исследования" (М., 1981) визначає пресуппозицію як "умови, за яких досягається адекватне розуміння смислу речення" (с. 44), зрозуміло, і твору в цілому.

Фонові знання і внутрішньотекстовий вертикальний контекст разом становлять глобальний вертикальний контекст твору – контекст епохи: "За нашим уявленням глобальний вертикальний контекст певного літературного напрямку – це весь соціальний устрій, усі поняття, уявлення, погляди соціального прошарку, знання яких необхідне для того, щоб твори певного автора чи твори, що належать до певного напрямку, могли бути сприйняті читачами різних країн та епох" (Гюббенет, с. 39). Тобто з’ясування глобального вертикального тексту є необхідною умовою вивчення творів, віддалених у часі, особливо творів про історичні події, творів зарубіжної літератури, в яких описані реалії, не відомі читачеві.

3. Твір як семіотичне явище. До передумов творення, екстралінгвістичних факторів появи твору належить і зануреність в культуру. Певний час мова й культура розглядалися як автономні знакові системи, але зараз активно вивчається їх взаємодія, зумовлена антропологічним характером обох, співвіднесеністю з пізнавальною, почуттєво-мисленнєвою (гносеологічною та ментально-когнітивною) і комунікативною діяльністю. Л. Н. (можливо, М.?) Мурзін так пояснює цей факт: " Культурологи та лінгвісти до останнього часу знаходили мало точок дотику у своїх науках. Культурологи бачили в культурі феномен, достатньо незалежний від мови, а лінгвісти вважали, що, вивчаючи мову, можна ігнорувати її культурологічний бік як несуттєвий. Тільки з розвитком антропології з’явилася можливість зблизити ці науки, оскільки людина і є найважливішою ланкою, яка поєднує мову та культуру" (Мурзін, 1994: Язык, текст и культура // Человек – текст – культура. – Екатеринбург, 1994).

Семіотична спорідненість мови та культури відкриває можливості розглядати їх у взаємозв’язку, використовуючи спільні підходи і поняття до вивчення мови та культури, створює можливості для вивчення функціонування творів у національній мові, національній культурі, у суспільному житті. Усе це є основою для того, щоб розглядати як особливий семіотичний рівень творів. Ще один аргумент на користь розгляду текстів у контексті культури – це унікальна роль людини у світі в цілому і у світі культури зокрема: людина є автором твору і в той же час його об’єктом, предметом; людина – автор-адресант й адресат твору одночасно. Антропоцентричність – суттєва риса творів культури.

Ю. М. Лотману належить цикл статей, присвячених семіотиці культури і твору як семіотичному явищу. У передмові до цього циклу він так пояснює постановку проблеми: "Ми живемо у світі культури. Більше того, ми знаходимося в її товщі, всередині неї, і тільки так ми можемо продовжити своє існування… Саму людину не можна відділити від культури, як не можна відділити від соціальної й екологічної сфери. Вона приречена жити в культурі так само, як вона живе в біосфері. Культура є пристроєм, який виробляє інформацію. Подібно до того, як біосфера за допомогою сонячної енергії переробляє неживе у живе (Вернадський), культура, спираючись на ресурси навколишнього світу, перетворює не-інформацію в інформацію (Лотман, 1992, с. 9).

4. Взаємозв’язок творів як культурних феноменів. Вивчення твору як феномена культури виявилося корисним для виявлення власне текстових категорій – інтертекстуальності, мовних особистостей автора (образу автора) і адресата (образу адресата), прецедентних творів-текстів.

Ці категорії характеризують таку властивість твору, як його динамічність, взаємозв’язок з іншими творами як по вертикалі (історичний, часовий зв’язок), так і по горизонталі (співіснування творів у взаємозв’язку в єдиному соціокультурному просторі). Теорія інтертекстуальності зумовила розгляд твору-тексту в загальнокультурному текстовому середовищі, оскільки "інтертекстуальність" – це складова широкого родового поняття інтегральності, мається на увазі, що смисл твору повністю чи частково формується через покликання на інший текст, який є у творчості того ж автора, в суміжному мистецтві, в суміжному дискурсі чи літературі, яка передувала твору (Смирнов,1985; Порождение интертекста (элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Пастернака), Віденський славістичний альманах). За такого підходу спостерігається парадоксальне суміщення твору та культури (текстів культури): по-перше, твір є атрибутом культури і входить у неї як її складник, по-друге, твір вміщує в собі досвід попередньої та співіснуючої з ним культури.

Дуже добре цю "онтологічну рису будь-якого твору (передусім художнього), що визначає його вписаність у процес літературної еволюції", схарактеризував у різних аспектах Ю.М. Лотман. Як і будь-яке узагальнене визначення, поняття інтертекстуальності можна уточнити в різних аспектах. Так, у світлі теорії референції інтертекстуальність можна визначити як подвійну референтну віднесеність твору до дійсності та до іншого твору (творів). З погляду теорії інформації інтертекстуальність – це здатність тексту накопичувати інформацію не тільки в результаті безпосереднього досвіду, але й опосередковано, видобуваючи її з інших творів. У рамках семіотики інтертекстуальність може бути зіставлена із соссюрівським поняттям значущості, цінності, тобто співвіднесеності з іншими елементами системи чи інших знакових систем . Якщо порівнювати інтертекстуальність з типами відношень мовних одиниць, то вона відповідає дериваційним відношенням (відношенням похідності, відношенням між висхідним та похідним знаками), інтертекстуальність можна інтерпретувати як "дериваційну історію" тексту.

У семантичному плані інтертекстуальність – здатність тексту формувати свій власний смисл за посередництвом покликання на інші тексти (Смирнов).

У культурологічному (загальноестетичному) плані інтертекстуальність співвідносна з поняттям культурної традиції – семіотичної пам’яті культури (Лотман, 1996, с. 4).

Матеріальними знаками інтертекстуальності можна вважати прецедентні тексти, природу яких вивчав Юрій Караулов. Він так визначає їх сутність:

"Назвемо прецедентними – тексти, значущі для тієї чи іншої особистості в пізнавальному й емоціональному відношеннях, тобто добре відомі й оточенню цієї особистості, включаючи і попередників, і сучасників, і, насамкінець, такі, звернення до яких поновлюється неодноразово у дискурсі цієї мовної особистості (Караулов, 1987, с. 216‑217); "Під останніми (прецедентними текстами) розуміємо різні явища культури, хрестоматійно відомі всім (чи майже всім) носіям цієї мови. Але до числа "прецедетних текстів" відносяться також театральні спектаклі, телевізійні програми, реклама, пісні, анекдоти, живописні полотна, скульптура, пам’ятники архітектури, музичні твори тощо. Природно, якщо відповідні твори широко відомі, якщо вони прецедентні у свідомості звичайного носія мови. Прецедентні в тому розумінні, що, знаючи їх, він одночасно знає, що навколишні, ( в ідеалі всі носії тієї ж мови) теж про них знають. Ці "тексти" – спільне багатство нації, елементи "національної пам’яті. Саме тому згадки про них, відсилання до них, оперування прецедентними текстами в процесі комунікації використовуються з різною метою (Караулов, 1989, с. 44). Отже, слід дуже ретельно підходити до укладання шкільних програм літератури, історії, адже навчання літературі в школі – це і є накопичення прецедентних творів, які формують особистість наступних поколінь.

Отже, розгляд екстралінгвістичних факторів твору, тобто зв’язку твору зі світом, з дійсністю, передбачає вивчення категорій глобального вертикального контексту, внутрішньотекстового контексту, пресупозиції (або фонових знань), а також денотативності, ситуативності, референтності, інтертекстуальності.

2. Сучасні уявлення про появу комунікативного наміру (задуму) автора.

2. Структури інтелекту, які беруть участь у ментальній діяльності.

3. Кортеж як лінійне представлення певної моделі-фрейма, яка існує у свідомості (підготовка до мовлення).

Теорія твору. Лекція 2

Породження твору

План

1. Поняття про твір.

2. Виникнення журналістської теми.

3. Задум твору.

4. План твору.

5. Виношування твору.

Література:

1. Белянин В. П. Психолингвистические аспекты художественного текста. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – С. 15‑ 26.

2. Засєкіна Л. В. Структурно-функціональна організація інтелекту. ‑

Острог: Вид-во національного університету "Острозька академія", 2005. – С. 160–178.

3. Ким М.Н. Технология создания журналистского произведения. --СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001.

4. Каменская О. Л. Текст и коммуникация. – М.: Высшая школа, 1990. – С.24–40.

5. Лазутина Г. Параметры журналистского текста// Журналист, 1997. –№ 6. – С. 62–64.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. – К.: Основи, 2000. – 387 с.

6. Мединська А. В. Поетична метафора в аспекті ментальної діяльності комунікантів // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. –№ 12. – С.

7. Прохоров Е. П. Искусство публицистики. – М., 1984. – С. 243–245.

8. Риторические основы журналистики. Работа над жанрами газети: Уч. Пособие / З. С. Смелкова, Л. В. Ассуирова, Л. Р. Саввова, О. А. Сальникова. – М.: Флинта: Наука, 2004. –320 с.

1. Поняття про твір. Словесний, вербальний твір – продукт ментальної діяльності людини, яка включає відчуття, почуття (емоції), мислення і мовленнєву діяльність. Твір журналістський є предметом, знаряддям професійної діяльності журналіста. Твір виданий, редакційний є артефактом, матеріальним об’єктом, результатом комлексної діяльності автора твору, редактора, художника, поліграфіста чи комп’ютерника. Іще твір – предмет читацького сприйняття, носій інформації, носій впливу на маси. Твір як продукт мовленнєво-мисленнєвої діяльності закріплюється в тексті. Текст будується за правилами користування знаковими системами. Текст і твір – взаємозалежні категорії. Текст – це своєрідна форма відчуження автора від твору, пов’язана з розвитком мислення, мовлення, виникненням писемності, а згодом друкарства. Людину, людство не можна уявити без літературних текстів-творів. Основними ознаками твору, як і тексту, є цілісність (когерентність), зв’язність (когезія), просторово-часовий континуум, вираження закінченої думки, прагматичність. Мартен Давидович Феллер, український учений (був профессором Інституту журналістики Київського національного університету) розробив власну теорію журналістського, публіцистичного твору, вважав, що виявом ефективності журналістського твору є його літературний бік, тобто багатоаспектна формально-змістова структура, передусім мовленнєва. Він вважав, що журналістський твір можна аналізувати та правити відносно двох учасників комунікативного ланцюга: автора й реципієнта. У зв’язку з цим треба виділяти змістову авторську та перцептивно-змістову (реципієнта) структури. Самі ці структури багатоаспектні, з метою пізнання складного феномена твору Феллер виділив варіантні фактологічну й тематичну структури. Тематична структура твору виражається в композиційній й архітектонічній структурах. Тематична й фактологічна структури передбачають варіанти: логіко-поняттєву, емоційно-експресивну, комунікативну, інформативну та психологічну структуру. Змістова структура виражається через образну та мовно-абстрактну структуру.

Твір, текст/дискурс творяться за законами мовної діяльності людини. це послідовність висловлень автора, яку сучасна лінгвістична наука трактує як макро- чи суперодиницю мовної комунікації (соціальної взаємодії). ця комунікативна одиниця є результатом ментальної діяльності – процесу кодування індивідуального поведінкового досвіду на основі когнітивно-інформативних можливостей мозку [54 с. Огуй Д.О. Значення: цілісність чи окремий аспект? (фізіологічно-психологічні основи формування значення та полісемії)// Мовознавство, 1999, № 6. – С. 46 – 54].

Твір є вербальним вираженням процесу відтворення суб’єктивного образу пізнаного фрагмента навколишнього світу на основі концепту – погляду, що склався внаслідок попереднього індивідуального пізнання цього об’єкта (знань про його властивості, відношення та зв’язки з іншими об’єктами світу, його оцінки суб’єктом, емоцій і відчуттів, пов’язаних з ним). Мовна діяльність складається з усіх проявів мовної поведінки носія мови. Мовна діяльність – це один з наймолодших видів діяльності людини, і як будь-яка діяльність вона може бути професійною і непрофесійною. Для звичайного мовця характерна неусвідомлена мовна діяльність. Для обдарованого поета, прозаїка мовна діяльність є талантом, дуже часто процес творчості теж відбувається неусвідомлено. Мабуть, і більшість із вас обрали спеціальність журналіста чи видавця через літературний хист – навички зв’язно, переконливо, впливово усно, письмово висловлювати власні знання, почуття, погляди.

Твір як результат неусвідомленої діяльності починається з потреби висловити, передати інформацію про пізнане наступному поколінню. Виникає така потреба з актуалізації несвідомого. Вона зумовлюється збігом певної комбінації думок, почуттів, відчуттів, що склалася в підсвідомості, з існуючими психологічними структурами несвідомого. Клод Леві–Строс, французький антрополог, філософ, розділивши несвідоме і підсвідоме, останньому відвів роль одного з аспектів пам’яті – "сховища споминів й образів, накопичених кожним упродовж свого життя" [10, 192]. Він писав про те, "що не завжди можна викликати спогади, хоча вони й зберігаються" [10, 193]. Спірним на сучасному етапі пізнання ментальної діяльності є те, що К. Леві-Строс ототожнив підсвідомість з індивідуальним словником (власне, якщо скористатися сучасним терміном психолінгвістики, ментальним лексиконом): "Отже, можна було б сказати, що підсвідомість – це індивідуальна лексика, з якої кожен творить словник своєї власної історії, але цей словник набуває значущості як для нас, так і для інших лише в міру того, як несвідоме організовує його за своїми законами, роблячи тим самим із нього дискурс" [10, 193]. Причому, за Леві-Стросом, ці закони однакові в усіх випадках, коли несвідоме проявляє активність, вони загальнолюдські. Визначивши несвідоме як сукупність психологічних структур, вчений так писав про його роль: "Несвідоме, орган специфічного призначення, обмежується підпорядкуванням структурним законам, якими й вичерпується його реальність, нерозчленованих елементів, привнесених ззовні: намірів, емоцій, уявлень, спогадів" [10, 193]. Ймовірно, несвідоме – інформаційна матриця таких психічних станів людини, які повинні передаватися іншим. Розглядаючи фактори, що спричиняють психічну патологію, Клод Леві-Стросc зазначав, що "травматизуюча сила якої-небудь ситуації випливає не з властивих їй внутрішніх якостей, а зі схильності певних подій, що виникають у певному психологічному, історичному та соціальному контекстах, викликати емоційну кристалізацію за зразком існуючої психічної структури" [10, 192]. На нашу думку, твір-текст як іконічний знак авторського гносеологічного образу відтворює також і психологічну структуру несвідомого.

У зв’язку з цим ідея, або концепт, що формується в процесі дискурсу з нечітко усвідомленого задуму в універсальному предметному коді М.І.Жинкін) правої півкулі головного мозку на основі ментального лексикону, зафіксованого в лівій півкулі головного мозку, є сутністю повідомлення, життєво важливою інформацією, яку несвідоме детермінувало. Отже, початковий етап ментальної діяльності автора при створенні тексту полягає в активізації зв’язків, структурної організації в правій півкулі головного мозку певної частини універсального предметного коду (базового компонента мислення, особливої мови інтелекту, що має невербальну природу, становить систему знаків – чуттєвих відображень дійсності у свідомості: схем, зорових образів, тактильних й одоративних (нюхових) відбитків реальності, рухових імпульсів тощо), який відтворює результати індивідуального досвіду пізнання.