Вартість і гроші в системі господарювання
Спочатку проблема підприємництва була поставлена політичною економією як проблема пояснення джерел економічного росту й природи прибутку (термін “підприємництво” уведений Р. Кантильоном в XVIII ст.) З того часу сформувалося декілька принципово різних підходів до підприємницької функції та визначення ролі підприємця.
Перше трактування панує в працях класиків політичної економії (Ф. Кене, А. Сміт), які бачать у підприємці власника капіталу. При цьому він не тільки управляє своїм капіталом, але й сполучає власницькі функції з особистою продуктивною працею. Згодом підприємця усе рідше ототожнюють із капіталістом.
В другому трактуванні він розглядається як організатор виробництва, зовсім не обов'язково обтяжений правами власності. Подібного погляду дотримуються Ж.Б.Сей і Дж.С.Міль [50,68]. Функціональне розмежування між власником і підприємцем проводить К. Маркс. Визначення підприємця як менеджера міцно затверджується в роботах неокласиків (А.Маршалл, Л.Вальрас, К.Менгер) [49].Нейтральність стосовно володіння власністю стає звичайним елементом більшості теорій підприємництва - класичних (Й. Шумпетер) і сучасних (А.Коул, П.Друкер). Організація оголошується “четвертим фактором виробництва” а підприємництво служить по суті вбудованим елементом саморегулюючого механізму цін.
Третє трактування підприємницької функції пов’язує її з несенням тягаря ризику й невизначеності в процесі економічного розвитку (Р. Кантильон, Дж. Тюнен та ін.).
Четверте трактування підприємницька функція одержує в рамках інституціональної економічної теорії (Р. Коуз, О. Уільямсон), в якій підприємець стає суб'єктом, що робить вибір між контрактними відносинами вільного ринку й організацією фірми з метою економії трансакційних витрат. Підприємництво виявляється особливим регулюючим механізмом, відмінним від цінового механізму й механізму державного регулювання, і в чомусь альтернативним їм обом. Якщо маршалловський підприємець-менеджер має всю повноту необхідної інформації, то в баченні представників нової австрійської школи (Л. Мізес, Ф. Хайек)[72] підприємець діє в умовах принципової неповноти цієї інформації. Таким чином, у п'ятому трактуванні (крім згаданих учених, її дотримуються Г. Шмоллер, Ф. Тоссиг, Й. Шумпетер, П. Друкер та ін.) підкреслюється активний, інноваційний характер підприємництва не тільки у виборі з наявних альтернатив розподілу ресурсів, але й у створенні нових ринкових можливостей. Концепція Й. Шумпетера набула особливої популярності серед економістів і соціологів. Пояснюючи джерела економічного розвитку, Й. Шумпетер протиставляє себе неокласикам, виводячи із процесу кругообігу капіталу принципову необхідність особливої підприємницької функції, що складається в здійсненні організаційно-господарської інновації або, дослівно, “нових комбінацій факторів виробництва”. Підприємці, по Шумпетеру, не утворюють особливої професії або окремого класу.
Таким чином, можна сформулювати загальне визначення підприємництва як здійснення організаційної інновації з метою отримання прибутку (іншого додаткового доходу). Підприємництво, таким чином, конституюють три необхідних елементи: організаційна дія; ініціювання змін (нововведень); грошовий дохід як мета й критерій успіху. Існують ще чимало змінних, які позначають різноманітні видові розходження підприємницької діяльності. Так, підприємництво може бути пов'язане або не пов'язане із власністю на капітал, супроводжуватися або не супроводжуватися трудовою (управлінською) активністю. Підприємницькі дії можуть ґрунтуватися на допитливих розрахунках і на чистій інтуїції. Одні з них спрямовані на ефективне пристосування наявних зразків організації в нових умовах; інші - на пізнання прихованих від більшості людей господарських можливостей; треті - на активне формування цих нових умов, у тому числі винахід зовсім нових організаційних форм. В одних випадках підприємницькі дії пов'язані з явним ризиком (втратою доходів і майна, статусу й часу); в інші - цей ризик розрахований, але залишається місце для невизначеності, в третіх - ризику може не існувати й зовсім. Характер організаційно-господарських дій залежить від розмірів залучених ресурсів і сфер (галузей) їхнього освоєння.
У всіх цих випадках зберігається розуміння підприємництва як функції, що виникає й зникає в міру необхідності, може нескінченно дробитися й інтегруватися. Ця функція властива будь-якій господарській системі, вона цілком може реалізовуватися й у державному, і в недержавному секторах, існувати при самих різних політичних режимах.
Велике значення на сучасному етапі розвитку економічної думки приділяється вивченню особистих якостей підприємця. Економісти в першу чергу звертають увагу на психологічний склад людини, тип характеру. При цьому підкреслюються дуже різні властивості: інтелект і націленість на нове знання (И. Кірцнер); уява й винахідливість (Дж. Шекль); особиста енергія й воля до дії (Й. Шумпетер, Ф. Візер); поєднання розуму й фантазії (В. Зомбарт). Наприклад, шумпетеровський підприємець як найбільш популярний ідеальний тип представляє людину, що перебуває в безперервному русі. Він не тільки не є власником даного підприємства, але й, як правило, не пов'язаний з ним якимись іншими більш-менш постійними зв’язками. У випадку успіху він залишає своє „дітище” й починає розвивати нові проекти. Підприємець повинен бути вільний, і в цьому змісті він є повною протилежністю менеджерові сучасної корпорації. Серед особистих якостей йому необхідні, по-перше, інтуїція й чуття, що вимагаються для виявлення нових нестандартних шляхів; по-друге, енергія й воля для того, щоб відмовитися від устояних порядків, переборювати сильну інерцію економічних і соціальних процесів.
Серед основних мотивів, що рухають підприємцем перш за все виділяють прагнення отримання прибутку. Але це не єдиний спонукальний мотив діяльності. У цьому з економістами солідарні соціологи та психологи. Серед психологічних пояснень найбільшу популярність придбала концепція Д. Макклелланда, що пов'язує феномен підприємця з підвищеною „потребою в досягненні” (прагнення досягти певної мети).
Поступово у психологічні пояснення вводяться соціальні параметри, економічні моделі підприємництва добудовуються “психологізмами”. Але залишається відкритим питання про те, як же виник сучасний підприємець. На історичні і соціальні витоки підприємництва звертали увагу німецькі історики й соціологи, особливо М. Вебер і В. Зомбарт. Підприємець, по Зомбарту, повинен бути триєдиним, маючи якості: завойовника (духовна воля, що дозволяє планувати свої дії, воля й енергія); організатора (здатність правильно оцінювати людей, змушувати їх працювати, координуючи їхні дії); торговця (здатність збуджувати в людей інтерес до своєї продукції, вселяти довіру).
Підприємцем рухають насамперед не мотив витягу стійкого доходу й не кар'єрні міркування, а прагнення до самореалізації за допомогою здійснення якогось організаційного прибуткового проекту. Йому властиві відносно більше бажання слави й успіху і значно менша схильність до „міщанської” помірності.
Підприємницькі дії характеризує особлива раціональність, пов'язана з роботою в умовах свідомо неповного знання й активного освоєння нової інформації, тісно переплетена з інтуїтивними заходами. Підприємця виділяє також більше спокійне відношення до ризику. Для економіста підприємництво практично як універсальний тип діяльності. Проте, наприклад, середньовічний підприємець досить сильно відрізнявся від сучасного, причому не тільки по характеру своїх підприємств, але й по типу господарських дій.
Силует сучасного підприємця почав вимальовуватися в Новий час із появою економічних суб'єктів, у яких спрага багатства поєднується з підприємством, приймаючи форму непереборного прагнення до прибутку на вкладений капітал як універсальної господарської стратегії. Тепер вони володіють не тільки особистою незалежністю, але також законодавчо підкріпленими можливостями капіталізації власності. Разом з досягненням інституціональної стабільності і юридичної захищеності підприємництво усе більше спеціалізується.
Сам підприємницький тип теж не залишається незмінним. По мірі завоювання господарського й соціального простору відбуваються серйозні зрушення в соціальній базі підприємництва. Сімейні фірми усе більше поступаються місцем корпораціям, власність яких розпилена серед тисяч і сотень тисяч вкладників, власність концентрується в руках юридичних осіб. Спостерігається зменшення числа й частки незалежних власників. Внаслідок цього власники великих капіталів “звільняються” від проблем реальної організації.
Багато прерогатив у прийнятті господарських рішень переходять у руки менеджерів, які, займаючи своє місце в раціонально вибудуваній ієрархії, змушені підкорятися корпоративному інтересу. Персональна відповідальність менеджера в значній мірі розмивається бюрократичною колегіальністю, а мотив витягу прибутку відступає перед мотивами стабільності фінансових показників і особистого кар'єрного просування. Слідом за дрібним власником, організатор великого виробництва починає втрачати справді підприємницькі риси.
Крім змін у соціальній базі підприємництва відбувається також розчленування підприємницької функції. Сучасний підприємець характеризується такими функціями:
фінансист (постачальник капіталу);
“винахідник” технічної або маркетингової ідеї (постачальник нового
знання);
експерт із юридичною або економічною освітою, що пропонує організаційно-правові форми для створення або трансформації підприємства (постачальник організаційної схеми);
менеджер, що будує структуру внутрішніх і зовнішніх зв'язків нового підприємства (постачальник управлінських технологій).
Отже, підприємець – суб`єкт, що поєднує в собі новаторські, комерційні і організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів та методів виробництва, нових благ та їх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. Звідси підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку та соціального ефекту.
Підприємництво як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічному та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови, а саме: економічні, політичні, правові, психологічні.
Економічні передумови підприємництва полягають у створенні в суспільстві умов для функціонування багато суб’єктних (приватних, колективних, державних) власників. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибору господарських контрагентів. Економічними передумовами цих процесів в Україні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарств.
Політичні передумови підприємництва передбачають створення у країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Така політика має надати всім господарюючим суб`єктам гарантії щодо збереження їхньої власності. Владні структури мають створювати умови для розвитку всіх форм власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові методи організації), а також сприятливий підприємницький клімат через відповідну податкову, кредитну, митну та інші політики.
Правові передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Нормативні акти мають створювати для всіх учасників ринкових відносин однакові “правила гри”, тобто надати однакові права і повну свободу, не допускати втручання органів державного управління в господарську діяльність будь-якого суб`єкта, за винятком законодавчо обумовлених випадків. В Україні прийняті та діють ряд нормативних актів, які заклали фундамент для формування підприємництва. Важливе місце серед них займає Закон України “Про підприємництво”. Підприємницьку діяльність регламентують також Закони України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, ”Про селянське (фермерське) господарство”, “Про захист економічної конкуренції” та ін.
Капітал – це створені людьми виробничі ресурси (матеріальні та фінансові).Це фактор виробництва, представлений всіма засобами виробництва, створеними людьми. Він складається з:
фізичного капіталу (сукупності матеріальних засобів);
юридичного капіталу (сукупності прав розпорядження певними
цінностями);
людського капіталу (сукупності фізичних та розумових здібностей
людини);
фінансового, або грошового капіталу (сукупності грошових засобів
та їх еквівалентів).
Доходом на вкладений капітал виступає відсотковий доход. В основі його лежать витрати альтернативного використання капіталу. Він виражається у формі ставки відсотка – ціни, яку позичальник має заплатити кредитору за користування грошима протягом певного періоду часу. Номінальна відсоткова ставка виражається в грошових одиницях за поточним курсом. Реальна відсоткова ставка виражається в незмінних грошових одиницях з поправкою на інфляцію.
Наймана праця – це юридичні відносини між власниками засобів виробництва і носієм робочої сили про використання робочої сили певний строк за певну оплату (заробітну плату). Вона визначає специфіку соціально-економічних відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання, умови реалізації відносин власності на капітал та робочу силу. Головні риси найманої праці:
кількісне та якісне зростання найманої праці;
професійна і територіальна мобільність робочої сили;
зростання організованості робітників;
економічна раціональність використання найманої робочої сили в умовах ринкової економіки;
зростання корисності робочої сили як головної продуктивної сили.
Наймана праця може розглядатися з різних аспектів. Економічний аспект – праця як економічна діяльність – це співвідношення між продуктивністю та витратами. Демографічний аспект – у створенні національного продукт убере участь тільки економічно активне населення.
Доходом від такого фактора виробництва, як підприємницькі здібності є прибуток підприємця. Розмір нормального прибутку визначається гарантованим доходом підприємця, який він міг би отримати від альтернативної діяльності. Якщо ж до такої суми прибутку додати плату за ризик, невизначеність інновацій або монопольну владу підприємця, то сукупний дохід матиме назву „економічний прибуток”. Ця частина підприємницького прибутку не гарантується, але намагання отримати її змушує підприємця вдаватися до нововведень, що в подальшому призводить до стимулювання інвестицій, росту виробництва, зайнятості, підвищення добробуту.
Для найманого робітника заробітна плата – це доход, що він одержує в результаті реалізації своєї здатності до праці, і який повинен забезпечити необхідне відтворення робочої сили. В умовах досконалої конкуренції ціна праці формується так само, як і ціна будь-якого іншого товару. Для окремої фірми пропозиція праці абсолютно еластична. Рівень заробітної плати в умовах досконалої конкуренції максимальний, працівник, згідно теорії граничної продуктивності, отримує повний продукт праці. Тому граничні витрати фірми на працю дорівнюють зарплаті. Формування заробітної плати не є миттєвим актом. Вона має багаторівневу структуру. Можна виділити два основні рівні формування індивідуальної заробітної плати.
Перший – це ринок праці, на якому роботодавець і найманий робітник ведуть переговори і домовляються з приводу купівлі-продажу послуг робочої сили. Результатом такої домовленості є укладення трудового договору.
На другому рівні – безпосередньо на підприємстві «матеріалізуються» умови купівлі-продажу робочої сили. На практиці ця «матеріалізація» здійснюється через упровадження механізму диференціації індивідуальної заробітної плати. Розмір заробітної плати залежить від якості праці, кваліфікації і професійної підготовки, що впливають на розмір граничного продукту праці. Розмір ставок заробітної плати для професій, що не вимагають спеціальної підготовки, як правило, нижче, а еластичність пропозиції трудових послуг – вище.
Диференціація в заробітній платі, що викликається необхідністю компенсувати нематеріальні розбіжності в характері самої праці, називається компенсаційними розбіжностями. Тому більш високі ставки складаються в галузях хімічної промисловості, металургії, інших галузях, що відрізняються тяжкими умовами праці.
Заробітна плата як перетворена форма вартості і ціни робочої сили у великій мірі залежить від результатів виробництва (як індивідуальних, так і кінцевих), що характеризують діяльність підприємства в цілому. Серед конкретних ринкових факторів, що впливають на ставку заробітної плати, можна виділити наступні: зміна попиту та пропозиції на ринку товарів і послуг, при виробництві яких використовується дана праця; корисність праці для підприємця; взаємозамінність ресурсів. На рівень оплати праці, крім ринкових, впливають і неринкові фактори, до яких відносяться заходи державного регулювання, пов'язані з установленням мінімуму заробітної плати, заходи по регулюванню зайнятості та інші.
Закон України „Про оплату праці” визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників. Відповідно до закону, держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших гарантій, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Оплату праці дозволено лише в грошовій формі, за винятком випадків, коли колективний договір передбачає часткову виплату заробітної плати в натуральній формі, але у розмірі, який не перевищує 50% від нарахованої за місяць заробітної плати та покладає відповідальність контролю за дотриманням положень Закону на Міністерство праці та соціальної політики, Державну податкову адміністрацію та професійні спілки.
Відповідно до Закону „Про оплату праці”, мінімальна заробітна плата повинна ґрунтуватися на тарифній сітці, незалежно від форми власності підприємства. Однак, не всі роботодавці користуються тарифною сіткою. Як показує щоквартальне опитування підприємств, що проводиться Інститутом економічних досліджень та політичних консультацій, тарифну сітку здебільшого використовують державні підприємства і організації та великі компанії. Роботодавці, які користуються тарифною сіткою, пропорційно змінюють заробітну плату всіх свої працівників, якщо збільшується тарифна ставка працівника першого розряду ( вона часто прив’язується до мінімальної заробітної плати). Отже, заробітна плата не завжди встановлюється відповідно до ринкових принципів.
В Україні в період становлення основ ринкової економіки відбулися суттєві структурні зрушення в усіх сферах економіки. В умовах формування підприємницьких структур в нашій країні, де панував безроздільний монополізм державного сектору економіки, особливо великого значення набуло чітке визначення прав, обов`язків та відповідальності підприємців. В Україні для забезпечення свободи розвитку підприємництва, встановлення правових гарантій його функціонування законодавчо визначено права, обов`язки і відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності. Підприємництво визначає ділову активність національної економіки. Вони є головними товаровиробниками, суб`єктами, які розвивають виробництво, визначають його структуру, що і як виробляти. Від ефективності функціонування підприємств залежать економічний, науковий, технічний рівень розвитку країни, добробут усіх верств населення. В Україні відбувся перелом у реформуванні відносин власності, йде активний процес утвердження механізмів недержавної власності, розширення кооперативного і приватного секторів економіки.
Одним з перспективних напрямів ринкового реформування економіки України, як і інших країн з перехідною економікою, є розвиток малого підприємництва. Сутність і значення малого підприємництва полягають в тому, що воно є провідним сектором ринкової економіки, становить основу дрібнотоварного виробництва, визначає темпи економічного розвитку, забезпечує структурну та якісну характеристику ВВП, здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору, забезпечує насичення ринку споживацькими товарами і послугами повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця, має високу мобільність, раціональні форми управління, формує новий соціальний прошарок підприємців-власників, сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.
В даний час проблема оплати праці – одна з основних економічних і соціальних проблем в Україні. Це в першу чергу зв'язане з тим, що Україна проходить складний шлях становлення економіки. Нині у собівартості української продукції заробітна плата складає лише 8-10 % ( у 1990 р. вона становила 32%)[52,c.33]. Левову частку у собівартості української продукції становлять енергоносії, податки, відсотки банківського кредиту та амортизаційні відрахування.В Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах, поширена практика невиплати , або значної затримки виплати заробітної плати на підприємствах. Тому проблема заборгованості виплати заробітної плати лишається однією з найгостріших. Значні розбіжності в оплаті праці існують і між різними регіонами країни. Основною причиною таких розбіжностей залишається аграрна спрямованість західних регіонів, низький рівень життя в сільській місцевості тощо.
Загалом, слід відзначити, що ринкові реалії ставлять державу перед необхідністю активізувати політику доходів. У цьому контексті виникає проблема зміни пріоритетів: перехід соціального реформування від досягнення мінімальних соціальних державних стандартів до стабільної позитивної динаміки добробуту населення на основі збільшення платоспроможного попиту. Центральне питання полягає в регулюванні зв'язку динаміки економічного росту і соціальної політики.