Економічне господарство і його категорії
Історія економіки знає два основних роди організації господарства (способи господарювання): натуральне й товарне. Вони прямо протилежні один одному й розрізняються по наступних ознаках:
а) розвиненості або нерозвиненості суспільного поділу праці;
б) замкнутості або відкритості господарства;
в) економічній формі продукту, що виготовляється;
г) видах господарських зв'язків між виробництвом і споживанням благ.
Натуральне господарство – така система організаційно-економічних відносин, при якій люди створюють продукти для задоволення власних потреб. Ця система має наступні специфічні риси:
1) ручна універсальна праця, що виключає його поділ на відособлені види. Кожна людина виконує всі основні роботи. Матеріальною основою служить найпростіша техніка й кустарний інструмент;
2) замкнута система організаційно-економічних відносин. Суспільство, у якому воно панує, складається з маси економічно ізольованих друг від друга господарських одиниць (сімей, громад, маєтків), кожна з яких спирається на власні виробничі ресурси й самозабезпечує себе всім необхідним для життя, виконуючи всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини й завершуючи остаточною підготовкою їх до споживання;
3) прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються по формулі: «виробництво - розподіл - споживання». Тобто створена продукція розподіляється між всіма учасниками виробництва й, минаючи обмін, іде в особисте й продуктивне споживання.
Натуральне господарство є історично першим типом господарської організації суспільства. Воно виникло в період становлення первіснообщинного ладу, коли з'явилися галузі виробництва: землеробство й скотарство.
Натуральне господарство переважало в економіці, що ґрунтувалася на системі особистої (позаекономічної) залежності. Воно панувало в рабовласницьких державах, а також становило одну з головних рис феодальної економіки. Тобто, натуральний спосіб господарювання охоплює первіснообщинний, рабовласницький і феодальний способи виробництва.
B силу панування натурального господарства і його низької технічної озброєності законом його функціонування є повторення процесу виробництва в попередніх розмірах, на незмінній основі. У західній літературі систему натурального господарства називають традиційна економіка.
Товарне господарство – така система організаційно-економічних відносин, при якій корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку. Така система має наступні специфічні ознаки:
1) виробництво товарів засноване на суспільному поділі праці, що складається між окремими господарськими одиницями. Його розвиток припускає прогрес виробництва: ріст кваліфікації й уміння працівників, а також винахід машин, які полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення випуску благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати їх зайву кількість на більшу масу інших корисних речей;
2) товарне господарство є відкритою системою організаційно-економічних відносин. Тут працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу їхнім іншим людям. Весь потік нових речей виходить, як правило, за межі кожної виробничої одиниці й спрямовується на ринок для задоволення попиту покупців;
3) товарному господарству властиві непрямі, опосередковані зв'язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються по формулі: виробництво – обмін – споживання [1, с. 100 -104].
Економічною основою товарного господарства є товар. Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу, або, товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві споживча вартість і вартість.
Споживча вартість товару – це його здатність задовольняти потреби людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживча вартість. Товари як вартості, що споживаються відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини.
Окрiм споживчої вартостi, товар також має iншу властивiсть - вартiсть. Вартість, на відміну від споживчої вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість – це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість.
Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.
Цiна – кiлькiсть грошей, яка сплачується за одиницю товару; виражена у грошах вартiсть одиницi товару.
Споживча вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживчих вартостей. Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка, цілком конкретний предмет праці, цілком конкретні засоби праці. Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця.
Порівнювання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну рівність також до обміну. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в товар праця – те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживчі вартості товари якісно розрізняються, так вартості - мають спільну міру.
Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.
Визначення цінності товару у матеріально-речовій формі, у формі послуги чи інформації – одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються розв'язати економісти різних шкіл і напрямів протягом усієї свідомої історії людського буття. Підходів до визначення цінності товару існує багато, кожен з них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту й пропозиції, факторів виробництва, інформативна.
Вартість і цінність - два окремих поняття. В ніякому випадку вони не є і не можуть бути замінними поняттями. Ані за своїм обсягом, ані за змістом вони не ідентичні, не тотожні. Вартість - це поняття надрядне; "цінність" - поняття підрядне, якщо йдеться тільки про обсяг. Але в основному йдеться про зміст поняття. Тоді вартість - це точне поняття, яке визначає оцінку будь-якої якості предмета (позитивної чи негативної). Цінність – визначає (переважно суб'єктивно) частину кваліфікованої якостi, отже, тільки одну групу об'єктів, які з не завжди відомих причин (переважно суб'єктивних, або меркантильної ціни - власне ринкової ціни) кваліфіковані як цінність, тобто як вартість апріорі позитивна. Бо обезцінення є в основному зменшенням вартостi в релятивному відношенні до попереднього ступеня колишньої вартості.
Iснуюють два основних способи встановлення цiни на продукцiю: виходячи з витрат на виробництво та збут товарiв та з можливостей ринку (купiвельной спроможностi). Перший спосiб називається цiноутворення за витратами, другий – цiноутворення за попитом. Третiм способом є цiноутворення, засноване на цiнах на конкурентну продукцiю.
Цiноутворення за витратами. Даний спосiб широко розповсюджений за рахунок того, що вiн досить простий для малих пiдприємств. Визначається вартiсть виготовлення, закупiвель, матерiалів для виробництва, додаються всi iншi витрати та прибуток. У результатi обчислювань складається цiна товару.
Цiноутворення, засноване на попитi. Сутнiть даного пiдходу до цiноутворення полягає в тому, що треба встановити таку цiну, яку покупець готовий заплатити за даний товар.
Тут при встановленi цiн порадником може стати рiвень цiн на аналогiчнi товари та послуги. При продажу товарів слiд звернути увагу на цiни їх аналогiв в магазинах, супермаркетах, на оптових складах та iнших можливих торгівельних майданчиках. Якщо є можливiсть, то можна провести аналiз: з яких матерiалiв зробленi аналоги, яку вони мають якiсть. Висока цiна звичайно виправдана високоякiсними матерiалами, гарним дизайном i таке iнше. При такiй системi краще встановлювати високу цiну i надавати знижку, анiж продавати одразу за нормальною цiною. Окрiм того, в торгівлi в роздрiб можливо встановлення так званих “психологiчних цiн”, якi трохи нижче круглого числа, наприклад 7,99 грн.
Цiноутворення, засноване на цiнах на конкурентну продукцi. Таке ціноутворення вже згадувалося у зв’язку з цiноутворенням, заснованим на попитi. Цьому сприяє аналiз аналогiчних товарiв конкурентiв з врахуванням всіх рiзниць мiж даними товарами. Природньо, нижньою границею цiн є витрати, але в подальшому вони не є орiєнтирами. Пiдприємство може дотримуватися середнього рiвня цiн, що гарантує уникнення помилок при цiноутвореннi, але в той же час не принесе великих прибуткiв i виключає можливiсть веденя цiнової вiйни з конкурентами.
Можна видiлити декiлька факторiв, пiд впливом яких пiдприємства малого та середнього бiзнесу обирають спосiб цiноутворення на свiй товар:
фактор цiнностi — один з найбiльш важливих факторiв. Кожний товар має спроможність задовiльнити потреби покупцiв. Для узгодження цiни i корисностi товару можна: надати товару бiльшої цiнностi, проінформувати покупця за допомогою реклами про цiннiсть товару, скорегувати цiну так, щоб вона вiдповiдала дiйснiй цiнностi товару.
фактор витрат — витрати i прибуток складають мiнiмальну цiну товару. Найбiльш простий спосiб утворення цiни: при вiдомих витратах додати прийнятну норму прибутку. Однак навiть якщо цiна тiльки покриває витрати, нема гарантiї, що товар куплять.
фактор конкуренцiї — конкуренцiя впливає на цiнову полiтику. Можна спровокувати сплеск конкуренцiї запропонуваваши високу цiну або усунути її призначив мiнiмальну. Якщо товар потребує особливого способу виробництва, або виробництво його дуже складне, то низькi цiни не притягнуть до нього конкурентiв, але високi цiни пiдкажуть конкурентам, чим їм варто займатися.
фактор стимулювання збуту — в цiну товару включаєтся нацiнка, яка покриває заходи по стимулюванню ринку.
Існує також декiлька цiнових стратегiй пiдприємства на ринку.
Стратегiя ціноутворення, яка заснована на цiнностi товару (стратегiя “зняття вершкiв”). Ця стратегiя полягає у встановленнi високої цiни на товари на невеликому сегментi ринку i «зняття вершкiв» у виглядi високої рентабельностi продажiв. Цiна тримається високою для того, щоб новi покупцi, якi входять в даний сегмент ринку виходили на новий якiсно новий, бiльш високий рiвень. Застосування такої стратегiї стає можливим в умовах переваг даного виробу над аналогами або його унiкальностi.
Стратегiя слiдування за попитом. Ця стратегiя схожа зi стратегiєю “зняття вершкiв”, але замiсть утримання цiни на постiйному високому рiвнi i переконання покупцiв вийти на новий рiвень споживання, цiна пiд суворим контролем знижується. Часто товар отримує несуттєвi змiни в дизайнi i можливостях, щоб значно вiдрiзнятися вiд попереднiх моделей. Iнодi, щоб вiдповiдати зниженню цiни, доводиться мiняти зовнiшний вигляд товару, заходи по стимулюванню збуту. Цiна утримується на кожному новому рiвнi зниження достатньо довго, щоб задовiльнити весь iснуючий попит. Як тiльки об’єм продаж починає iстотно скорочуватися, слiд готуватися до наступного зниження цiни.
Стратегія проникнення. Цiновий прорив, є встановлення дуже низької цiни для проникнення i розвитку дiяльностi на новому ринку за короткий термiн, щоб захистити переваги у витратах вiд об’єму виробництва. Така стратегiя мало пiдходить для невеликої компанiї, тому що вона не має необхiдних об’ємiв виробництва, а роздрiбна торгiвля конкурентiв може зреагувати дуже швидко i жорстко.
Стратегiя усунення конкуренцiї. Ця стратегія схожа зi стратегiєю проникнення, але використовується з iншою метою. Вона призначена для того, щоб не дати потенцiйним крнкурентам вийти на ринок, iнше її призначення – добиватися максимального об’єму продаж перш, нiж на ринок вийде конкурент. Цiна тому встановлюється максимально близько до витрат, що дає малий прибуток i виправдовується тiльки великим об’ємом продажiв. Невелика компанiя змогла б скористатися такою стратегiєю для концентрацiї своєї дiяльностi на невеликому сегментi ринку: швидко вийти на нього, швидко отримати прибуток i також швидко залишити цей сегмент.
Ефективним способом господарювання та взаємодії економiчного суб’єкта, є конкуренція.
Конкуренція між виробниками являє собою тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогічно можна визначити конкуренцію між споживачами як їхні взаємовідносини з приводу формування цін та обсягу попиту на ринку.
Слово “сoncurrentia” в перекладі з латинської мови означає “змагання, суперництво”. Як економічна категорія конкуренція – це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків. Конкуренція виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника запроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці тощо.
У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат виробництва.
Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками, що діють в одній галузі народного господарства. Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці на кожному з них встановлюється індивідуальний робочий час на виготовлення певного виду товару, а отже, й індивідуальна вартість виробництва. Внутрішньогалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу.
Міжгалузева конкуренція – це конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у галузях з низькими прибутками зменшувалася (що згодом зумовлювало зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. 3 виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу. Недосконала конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень.
Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:
1. Велика кількість самостійних виробників деякого однорідного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв`язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни і власних можливостей придбання даного товару. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Дана структура ринку називається досконалою конкуренцією.
2. Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура називається олігополією, і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит всіх споживачів, є монополія. В разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують різнорідну продукцію, то говорять про монополістичну конкуренцію.
3. Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач споживає весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, який називають монопсонією (монополія попиту).
Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження в виробництво нових винаходів та технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів, запобігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача.
В ринковій економіці конкуренція виконує наступні функції:
функція регулювання;
функція мотивації;
функція розподілу;
функція контролю.
Функція регулювання. Для того, щоб утриматися на ринку, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже і фактори виробництва під впливом ціни спрямовуються в ті галузі, де в них є найбільша потреба.
Функція мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс та ризик одночасно:
підприємства, які пропонують кращу за якістю продукцію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду в вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;
підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують покарання в вигляді збитків або витісняються з ринку (негативні санкції).
Функція розподілу. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але і дозволяє розподіляти дохід серед підприємств і домашніх господарств у відповідності з їхнім ефективним внеском. Це відповідає домінуючому в конкурентній боротьбі принципу винагороди за результатами.
Функція контролю. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монополіст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція надає покупцеві можливість вибору серед декільох продавців. Чим досконаліше конкуренція, тим справедливіше ціна.
Основне завдання конкуренції – завоювати ринок, в боротьбі за споживача перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.
Як видно, конкуренція визначається при такому підході як суперництво економічних суб'єктів, тобто як форма економічного протистояння (конфлікту). Наведемо найбільш типові її визначення:
економічна боротьба господарюючих суб'єктів, підприємців, коли їхні самостійні дії ефективно обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови обігу товарів на даному ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потрібні споживачеві;
суперницькі відносини між двома або декількома економічними суб'єктами господарської діяльності, які проявляються у вигляді прагнення кожного з них обійти інших у досягненні єдиної мети, отримати більш високий результат, відтіснити суперника;
особливий вид економічної боротьби, у якій за наявності, в принципі, рівних шансів у кожної з протилежних сторін верх отримує більш вміла, підприємлива, здібна сторона;
суперництво між учасниками ринкового господарства за кращі умови виробництва, купівлі і продажу товарів;
суперництво на ринку між виробниками товарів і послуг за частку ринку, отримання максимального прибутку або досягнення інших конкретних цілей;
жорстке конфліктне суперництво господарюючих суб'єктів, коли жоден з них не в змозі здійснити вирішального впливу на загальні умови реалізації однорідного товару на даному ринку;
вид галузевого ринку, на якому жодна з фірм не має досить значної частки ринку, щоб впливати на ціну продукту; ціна для кожної фірми вважається заданою ринком;
суперництво продавців, кожен із яких має досить повну ринкову інформацію, а тому жоден з них не може контролювати ринковий попит, постачання товару на ринок або ціну на нього.
Який би з аспектів конкуренції як суперництва не розглядати, кожного разу жорстке змагання знаходить прояв у тому, що в процесі конкуренції окремі підприємства намагаються знизити витрати виробництва своєї продукції заради отримання додаткового прибутку. В результаті під тиском конкуренції впроваджуються досягнення науково-технічного прогресу, освоюються нові, більш прогресивні методи організації виробництва. Через це найбільш розповсюдженими методами конкурентної боротьби стають технічні переваги, якість і надійність виробів, надання різноманітних гарантій та післяпродажних послуг, умови оплати, включаючи споживчий кредит тощо. Водночас закономірно відбувається "відбраковування" найменш ефективних підприємств.
Економічні агенти часто вступають у відносини кооперування тоді, коли про рівність можливостей та впливу не може бути й мови, коли одна зі сторін перевершує іншу за ресурсами, продуктивністю, за обсягом інформації про дії партнера. Реальний ринок є далеким від спрощеної картини безпосередньої конкуренції за виживання: це не стільки "війна усіх проти усіх", скільки співіснування та взаємне доповнення компаній різних типів, засноване на розмежуванні ніш, у кожній з яких існують свої правила гри.
Намагаючись підкреслити цю особливість ринкової економіки, дилему "конкуренція або співробітництво" А. М. Брандербургер (Гарвардський університет) та Б. Дж. Нейлбафф (Йєльський університет) запропонували теорію "спів-конкуренції" (співробітництво плюс конкуренція). У бізнесі, вважають вони, немає фатальної невідворотності виграшу одних та програшу інших; отримати вигоду може багато учасників. Вчені запропонували застосувати теорію ігор, яка, на їхню думку, дає змогу проводити гнучкі комбінації: змінювати за вибором склад гравців, варіювати цінностями, що вносяться учасниками бізнесу, визначати правила і тактику гри, її масштаби та рамки.
Конкуренція як один з важливих елементів функціонування ринкового механізму саморегулювання можлива лише за умови, коли основна частина товаровиробників-підприємств, організацій, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємництва. Звільнені від монополізму держави, товаровиробники повинні мати свободу для використання належного їм, орендованого або переданого в користування майна. Вони мають право обирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутками, що залишаються після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.
Сучасне ринкове господарство являє собою складний організм, що складається з різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють на тлі розгалуженої системи правових норм, і об’єднуються єдиним поняттям - ринок.
За визначенням ринок - це організована структура, де "зустрічаються" виробники і споживачі, продавці і покупці, де в результаті взаємодії попиту споживачів і пропозиції виробників встановлюються ціни товарів, і обсяги продаж. При розгляді структурної організації ринку вирішальне значення має кількість виробників (продавців) і кількість споживачів (покупців), що беруть участь у процесі обміну загального еквіваленту вартості (грошей) на якийсь товар. Ця кількість виробників і споживачів, характер і структура відносин між ними визначають взаємодію попиту і пропозиції.
В економічній системі ринкове господарство, з одного боку, є сферою обміну, сукупністю купівлі-продажу, які відбивають збалансування попиту і пропозиції, рівновагу вигоди для господарських суб'єктів; з другого - воно генерує безперервність процесу відтворення, його цілісність. Виходячи з останнього, ринок є складовою частиною, компонентом ринкового господарства. Ринкова економіка - це сфера прояву і відтворення відносин товарного виробництва. Ринок є механізмом, за допомогою якого товарно-грошові відносини перманентно проявляються у господарському житті, формуючи конкурентне середовище, ринок є ефективним організатором товарного виробництва.
Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: Що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти товар (технологія, ресурси)? Які будуть витрати виробництва? Для кого призначена вироблена продукція? Який життєвий цикл виробленого товару? Сутність кожного ринкового господарства - додатковий продукт як конкретне вираження підтвердження суспільно корисної праці.
Конкурентно-ринкове середовище визначає найжиттєздатніші структури. Ринок спонукає до раціонального господарювання, вміння рахувати витрати й прибутки. В умовах ринкової економіки життєздатним зв'язком є еквівалентний обмін, сплачена послуга. Крім того, ринок стимулює диференціацію прибутків відповідно до кінцевих результатів господарської діяльності.
Концепції ринкового господарювання включають право госпо-дарюючого суб'єкта оперативно розробляти і здійснювати ефективні заходи за рахунок гнучкого управління економічними інтересами. Вони не відкидають прямого централізованого впливу, коли це необхідно. Небезпечна не централізація як така, а перевищення її міри, відрив вказівок і рекомендацій центральних структур управління економікою від економічних інтересів господарюючого суб'єкта.
Загальнолюдська практика господарювання виробила два фактори, що спонукають всіх учасників виробництва працювати сумлінно й високоефективно. Це, з одного боку, реальна можливість значного економічного зиску, відчутного виграшу на основі під- приємницьких задумів та гнучких багатоваріантних маневрів, а з другого - цілком реальна можливість провалу, тобто неминучої економічної відповідальності за рішення, що приймаються.
Можливість економічного провалу визначається реальними умовами господарської діяльності, рівнем наукової зваженості запрограмованих маневрів. Будь-яка форма господарювання та підприємницької діяльності, що припускає підвищення витрат виробництва або відстає щодо оновлення продукції, призводить до втрати споживачів на користь конкурентів. Звідси неминуче падіння прибутків і, якщо не буде прийнято ефективних заходів, - банкрутство.
При пануванні адміністративно-командних методів керівництва для господарських суб'єктів (велике підприємництво чи окремий працівник) головне завдання полягає не в тому, щоб досягти максимуму (це пов'язано з додатковими витратами зусиль, часу, ресурсів), а в тому, щоб бути не гіршим за інших і мати приховані резерви на випадок нових завдань. Об'єкт управління боїться лише покарання за невиконання команди, економічної ж мотивації підприємництво - немає.
Ринкова економіка - це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва. Оскільки ринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуванням товарного виробництва, як, і навпаки, останнє наповнюється ринковими відносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарне виробництво. Товарно-грошові відносини визначаються тими об'єктивними засадами, які відтворюються господарським життям суспільства. Це, в свою чергу, відбиває діалектику продуктивних сил і виробничих відносин, а в певній частині є матеріалізованим підсумком поглядів та уявлень господарських суб'єктів.
Не існує окремо товарно-грошових відносин, які за своєю суттю є ринковими, і власне виробничих відносин при пануванні ринкового середовища.
Товарне виробництво, а в наш час ринкове господарство є матеріалізацією товарно-грошових відносин, що виступають суспільною формою розвитку продуктивних сил. У цьому зв'язку важливо враховувати два принципових аспекти.
1. Виробничі відносини зароджуються в продуктивних силах, а не в системі управління. Інакше виробничі відносини можна було б "творити" за бажанням політиків. На практиці ж право в кращому випадку відображає економічну дійсність. Економічне середовище не створюється голосуванням та референдумами. Те, що можливе в політиці, неможливе в господарському житті, хоч перша й впливає на другу, та навпаки. Перспективи розвитку організаційно-економічних виробничих відносин, ринкових за своєю суттю, зумовлюються характером та рівнем розвитку продуктивних сил. Саме в розвитку останніх слід шукати становлення ринкових відносин.
2. Чисті, тобто позаодноукладні економіки в природі суспільного буття не зустрічаються. І будь-які спроби ліквідувати багатоукладність, розмаїття форм власності та господарювання означають відмову від ринкової економіки, законів товарного виробництва, тобто відпрацьованих віками регуляторів господарського життя.
Перехід до ринкової економіки - це тривалий і багатогранний процес. Він зумовлюється такими чинниками, як приватна власність і форми господарювання, що відповідають їм.
Приватна власність в умовах соціальне орієнтованого ринкового господарства - це спосіб творення суспільних продуктивних сил на основі економічної свободи людини, реалізації її матеріального інтересу і господарського підприємництва. Вона грунтується на принципах: досягати успіхів завдяки своїм здібностям і розумному ризику, господарювати з прибутком. Відсутність приватної власності означає нічийність та безгосподарність. Саме через відсутність донедавна у вітчизняній економіці приватної власності та форм господарювання, що відповідають їй, суспільне виробництво не було включене в систему принципів і законів товарного господарства. Звідси економічно неефективне господарювання. Вільне підприємництво - одна з передумов ринкової економіки. Аналізуючи проблему підприємництва з точки зору політекономічної теорії, слід мати на увазі, що цей соціально-історичний феномен - не абстрактне поняття. Воно завжди розвивається в певному історичному та соціальному середовищі. Однак обов'язковою умовою і ознакою підприємницької діяльності є свобода економічної діяльності людини, її самостійність у виборі варіантів рішень, за якими стоять комерційний успіх, прибуток або ж банкрутство зі всіма його наслідками.
Сутністю підприємництва є самостійне, ініціативне господарю-вання, а його метою - діловий успіх у вигляді прибутку, особистий дохід. Основними його рисами є постійний ризик, матеріальна відповідальність, організаційно-господарське новаторство, раціоналізм, ефективне використання ресурсів. Підприємництво має такі форми: індивідуально-приватне, асоційоване, державне, індивідуально-сімейне. Необхідним інститутом ринкового господарства є гроші, їх конвертованість. Це кисень для ринкового організму. При наявності дієздатного грошового інструментарію у споживача з'являється реальний важіль впливу на виробництво, а у виробника - реальний стимул інтен-сивніше працювати, щоб багатіти, бо гроші - це багатство, а багатство-це гроші(А.Сміт). Ще у XVIII ст. відкрита класична закономірність: маса грошей, помножена на швидкість їх обігу, повинна дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо ця рівновага порушена, то необхідно скоригувати одну з чотирьох складових.
Величезне значення для становлення ринкового середовища мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення. Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин неможливе. Вільне ціноутворення - це пункт перехрещення попиту й пропозиції, неминуча самокорекція, реагування на інтереси споживача залежно від стану виробництва, економії витрат.
Перелік передумов формування ринкового середовища можна значно продовжити, включивши, зокрема, стимулюючу податкову політику, еквівалентні відносини в сфері праці та найму робочої сили, відкритість національних економік, орієнтацію їх на міжнародний поділ праці, можливість світового обміну, зв'язки зі світовим ринком. Перехід до ринкової економіки ні за яких обставин не може бути здійснений "кавалерійською атакою", цей процес не може бути легким і безболісним. При цьому треба взяти до уваги, що в сучасному світі з 170 країн ринкової економіки тільки понад 30 належать до багатих розвинутих країн.
Загальновизнаними ознаками товарного виробництва, тобто ринкової економіки, є:
багатоукладність економіки, в тому числі й приватний сектор, нормальне функціонування приватної власності;
економічна відособленість, тобто повна економічна самостійність та економічна відповідальність товаровиробників;
панування еквівалентних, тобто економічно справедливих зв'язків і відносин між господарюючими суб'єктами;
реальна дієздатність товарно-грошового інструментарію, і на-самперед грошей, цін;
розвинутість ринкової інфраструктури - різних бірж та їх інститутів, маркетингових служб, інформаційно-посередницьких та інших фірм.
Якщо в будь-якій системі господарювання цих ознак, перелік яких можна значно продовжити, немає, то вона не є товарним виробництвом зі всіма наслідками.