Господарська власність і способи господарювання
Як уже було сказано, в основі існування й розвитку людського суспільства лежить процес виробництва благ і послуг. Процес виробництва здійснюється на основі тісної взаємодії особистих (працівників) і речовинних (засобів виробництва, тобто засобів праці й предметів праці) факторів виробництва, сукупність яких і становить продуктивні сили суспільства. Але тому що виробництво продукту – процес суспільний, потребуючий взаємодії певної кількості членів суспільства, то отже, взаємодіючи, люди об'єктивно, необхідним чином вступають у відносини між собою – виробничі відносини. К. Маркс пише із цього приводу так: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному щаблю розвитку їх матеріальних продуктивних сил». Сукупність цих виробничих відносин становить…реальний базис, над яким піднімається юридична й політична надбудова…» [48]. Таким чином, виробничі (економічні) відносини – це відносини між людьми й соціальними групами в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання благ і послуг.
Необхідно підкреслити, що система виробничих (економічних) відносин досить складна й різноманітна. Так, виділяють два типи економічних відносин.
Соціально-економічні відносини (відносини власності) – це відносини між соціальними групами, колективами, індивідами із приводу присвоєння факторів і результатів виробництва. Основу соціально-економічних відносин становить власність на засоби виробництва, що визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми в процесі виробництва, але й форми розподілу виробленого продукту, його обміну й споживання. Соціально-економічні відносини є специфічними: вони властиві тільки одному суспільному ладу (наприклад, рабовласницькому, феодальному) і мають історично перебіжний характер.
Організаційно-економічні відносини – другий тип економічних відносин. Вони виникають тому, що суспільне виробництво, розподіл, обмін і споживання неможливі без певної організації, що потрібна для всякої спільної діяльності людей. Організаційно-економічні відносини, у свою чергу, підрозділяються на три види:
поділ праці й кооперація (співробітництво між підприємствами у виробництві одного товару);
організація господарської діяльності в певних формах (натуральне й товарне господарство);
механізм управління економікою (ринок, держава).
Організаційно-економічні зв'язки існують, як правило, незалежно від соціально-економічного ладу [10, с. 37-38], [51, с. 42-45].
Єдність продуктивних сил і виробничих відносин ( що визначають тип відносин власності – основну характеристику будь-якого етапу суспільного розвитку) являє собою той спосіб виробництва, на основі якого функціонує дана суспільно-економічна формація. Об'єктивне призначення виробничих відносин у тому, що вони виступають економічною формою розвитку продуктивних сил.
Виникає закономірне питання, в чому сутність категорії «суспільно-економічна формація»? Справа в тому, що виробничі відносини взаємодіють не тільки із продуктивними силами. Вони є базисом, над яким виростає властива даній системі виробничих відносин своя особлива організація політичних, правових, національних й інших відносин й інститутів, що становлять надбудову суспільства [51, с. 46-47]. Так, К. Маркс пише: «Сукупність…виробничих відносин становить…реальний базис, над яким піднімається юридична й політична надбудова…» [48]. Спосіб виробництва, узятий у єдності з юридичною й політичною надбудовою, становить суспільно-економічну формацію.
Охарактеризуємо дану категорію докладніше.
Суспільно-економічна формація (СЕФ), інакше кажучи, являє собою історично визначений тип суспільства, що представляє собою особливий щабель у його розвитку. Кожна СЕФ – це особливий соціальний організм, що відрізняється від інших не менш глибоко, чим відрізняються друг від друга різні біологічні види. На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право, що відбивають різні сторони життя суспільства, СЕФ охоплює всі сторони громадського життя в їхньому органічному взаємозв'язку. Тобто в структуру СЕФ органічно входять не тільки економічні, але й всі соціальні відносини, які існують у даному суспільстві, а також певні форми побуту, сім'ї, способу життя [46, с. 138-139], [73, с. 745]. Існує п'ять типів суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, посткапіталістична (комуністична).
Існує безліч визначень поняття економічної системи. Наприклад, Б. Гаврилишин розглядає економічну систему як елемент в архітектурі суспільного ладу, поряд із цінностями й політичним правлінням [75, с. 12-15]. Найбільш повним, на наш погляд, є наступне визначення: економічна система (або з погляду формаційного підходу – суспільно-економічна формація) – це сукупність наступних взаємозалежних елементів: продуктивних сил, виробничих відносин, що становлять разом спосіб виробництва; а також інфраструктури й механізму господарювання, узятих у єдності з політичною надбудовою. Таким чином, основою економічної системи є певна техніко-виробнича структура; центром – відносини власності, відтворення й розподіли доходу; оформленням – институціонально-правова й політична системи [10, с. 39].
В залежності від критеріїв, покладених в основу, існує й безліч класифікацій економічних систем. Хрестоматійною й часто сприйманою в якості єдиної є класифікація на базі критерію характеру регуляції економічної системи, а саме: традиційна, ринкова, адміністративно-командна, змішана, перехідна економіка. На основі переважного значення цінностей суспільства й форм політичного правління Б. Гаврилишин так класифікує економічні системи: вільне підприємництво (США), узгоджене вільне підприємництво (Японія), адміністративно-командна система, ринковий соціалізм (Югославія), розподільний соціалізм (Швеція) [75, с. 12-15]. З позицій технічної основи виділяють такі типи економічних систем: доіндустріальні, індустріальні, постіндустріальні; за цільовою спрямованістю економічного розвитку – доматеріальні, матеріальні, постматеріальні; за характером ринкової організації економічної діяльності – доринкові, ринкові, постринкові. Причому сучасні економічні системи здебільшого є постіндустріальними, постматеріальними, постринковими, а за характером регуляції – змішаними системами [42, с. 38]. Перераховані класифікації є монокритеріальними. Однак економічні системи в них розташовуються в історично-еволюційному порядку підвищення їхньої складності. З іншого боку, це розташування реалізується згідно єдиного обраного критерію, що відображає лише один елемент структури економічної системи.
З погляду формаційного підходу, обґрунтованого й використаного К.Марксом, залежно від форми власності на засоби виробництва існує п'ять типів суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. У цій глобальній класифікації основний критерій форми власності на засоби виробництва відбиває зміни основи, базису, самої сутності економічної системи в процесі її еволюції.
Цікавою є типологізація економічних систем И. Тивончука. На основі критеріїв структури власності, соціальної безпеки людей і деяких інших виділяються наступні типи економічних систем: капіталістична ринкова економіка, соціальна ринкова економіка, ринкова економіка типу «держави добробуту», японський або південно-східноазіатський тип. В. Черняк на основі критеріїв співвідношення форм власності; плану й ринку; централізму й децентралізму в управлінні економікою; конкуренції й монополізму; лібералізованості й соціальної орієнтованості економіки виділяє наступні типи економічних систем суспільства: лібералізована ринкова економіка (США), соціально орієнтована ринкова економіка (Німеччина), держава добробуту (Швеція), східно-азіатська модель (Японія) [42, с. 39]. Перераховані класифікації є полікритеріальными, тобто використовують кілька критеріїв, однак відображають варіанти тільки сучасної пануючої економічної системи, а саме - капіталістичної суспільно-економічної формації.
Виникає закономірне питання, яка із класифікацій і на основі яких критеріїв є найбільш вичерпною? На це питання навряд чи можливо відповісти однозначно. На наш погляд, кожна із класифікацій, будучи більш-менш повною, розглядає проблему еволюції, розвитку, видозміни економічних систем з різних боків, з огляду на різні аспекти даної проблеми. Отже, варто застосовувати, гармонійно сполучаючи, всю розмаїтість класифікацій у процесі проведення наукових досліджень, з урахуванням їх цілей і завдань.
Якщо зіставити періоди існування економічних систем, то можна помітити, що кожна наступна система існувала значно коротший проміжок часу, ніж попередня. Це означає наявність між цими системами певного типу внутрішньо необхідних, суттєвих рис, а отже дії окремого економічного закону. Він отримав назву закону прискореного розвитку економічних систем.
Закон прискореного розвитку економічних систем —закон, який відображає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між зростанням потреб людини, прогресом технологічного способу виробництва та еволюцією форм власності, внаслідок дії яких зменшується період існування менш розвинутих економічних систем і прискорюється їх трансформування у розвинутіші економічні системи.
Так, людське суспільство виникло понад 3 млн. років тому і приблизно 95% цього часу існувало в умовах первіснообщинного ладу. Рабовласницький лад тривав майже 52 століття, феодалізм –12, капіталізм – 5 століть. Із середини 50-х років XX ст. у надрах економічної системи сучасного капіталізму зароджується соціалістичний спосіб виробництва.
Функціонування та розвиток закону зумовлені дією інших економічних законів (закону зростання потреб, закону зростання продуктивності праці, закону конкуренції, закону вартості, закону концентрації виробництва та ін.), а також інтенсивнішою дією основних законів діалектики. Особливого значення набуває одна із закономірностей розвитку науки, відповідно до якої її прогрес залежить від кількості знань, успадкованих від попередніх поколінь. Постійне їх збільшення зумовлює прискорений розвиток людської цивілізації загалом і економічних систем зокрема.
У свою чергу, дія закону прискореного розвитку економічних систем визначається певним посиленням інтенсивності з часу переходу технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці, до такого, що ґрунтується на автоматизованій праці. Як відомо, з часу виникнення людської цивілізації до кінця XVIII – початку XIX ст. існував технологічний спосіб виробництва, заснований на ручній праці. За останні два століття відбулися дві революційні зміни: 1) перехід від ручного до машинного виробництва; 2) перехід від машинного до автоматизованого виробництва (у найбільш розвинутих країнах). Внаслідок цього з'явилася значна кількість моделей соціально-економічного розвитку, зросла інваріантність в еволюції економічних систем.
Дія закону прискореного розвитку економічних систем дає підставу стверджувати про можливість переходу передових країн світу до найсправедливішої форми розвитку соціально-економічної формації.
Дія закону прискореного розвитку економічних систем спостерігається і з погляду загальноцивілізаційного підходу. Так, аграрна цивілізація існувала до початку XIX ст., індустріальне суспільство – приблизно півтора століття [59, с. 71-72].
Таким чином, єдність продуктивних сил і виробничих відносин являє собою той спосіб виробництва, на основі якого функціонує дана суспільно-економічна формація (економічна система). Що стосується способу господарювання, то в економіці існують два основних роди організації господарства: натуральне й товарне. Натуральне господарство - така система організаційно-економічних відносин, при якій люди створюють продукти для задоволення власних потреб. Товарне господарство - така система організаційно-економічних відносин, при якій корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку.
Економічна система (або з погляду формаційного підходу - суспільно-економічна формація) –- це сукупність наступних взаємозалежних елементів: продуктивних сил, виробничих відносин, що становлять разом спосіб виробництва; а також інфраструктури й механізму господарювання, узятих у єдності з політичною надбудовою.