2.4 Колоніальні завоювання Англії у Вест-Індії і в Північній Америці

Колоніалізм довгий час був обмежений тими морськими державами, які його започаткували. Англійці взялися до колонізації відносно пізно, створюючи свою колоніальну імперію на уламках іспанської. Перші переселенські колонії Англії виникли в Північній Америці. Після кількох невдалих спроб, здійснених у 80-х роках XVI ст., в 1607 р. було засноване перше постійне поселення – Джеймстаун. 1620 р. у Масачуссетську затоку приплив корабель «Мейфлауер», привізши 120 отців-пілігримів – пуритан, що тікали від релігійних переслідувань в Англії. В 1733 р. утворилася остання із 13 колоній – Джорджія [32, 529].

Англійські колонії в Північній Америці утворювалися на різній основі: як поселення релігійних громад (Плімутська колонія в Новій Англії); як поселення, засновані торговельними компаніями (Массачусетс, Вірджинія); як колонії, організовані приватними особами, що одержали хартії від короля (Пенсільванія, Меріленд). У період Англійської революції й протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, з’являлися нові колонії. Боротьба з голландцями, які в 1624 р. заснували Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк) і намагалися закріпити за собою область, названу Новими Нідерландами, завершилась тим, що в 1664 р. англійці захопили голландські володіння. До середини XVII ст. в Америці вже існувало 13 англійських колоній, у яких проживало понад 330 тис. осіб [5,709].

Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи на плантаціях, орієнтованих на світовий ринок, і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Наприкінці XVII ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників [53, 262]. Причини широкого застосування рабської праці в колоніях полягали насамперед у тому, що величезна кількість дрібних виробників легко здобувалася тут основний засіб виробництва – землю. Внаслідок цього пропозиція робочої сили в колоніях була досить обмеженою, а наймані робітники були надто дорогими. Рабство негрів, таким чином, було виправдане потребами капіталістичного розвитку в умовах дефіциту робочих рук [21, 87].

Англійські купці й судновласники звернулися до работоргівлі як до джерела величезних прибутків. Вони купували у Вест-Індії патоку, переганяючи її в ром на численних винокурних заводах Нової Англії. На західноафриканському узбережжі ром був головним платіжним засобом при купівлі рабів; ціна негра дорівнювала 100 галонам рому, тобто 10 ф ст. Отриманих рабів перепродавали у Вест-Індію й американські колонії по 30–60 ф. ст. «за голову» [61, 68]. На работоргівлі наживалися ліверпульські купці; її учасниками були англійські лорди та єпископи, врешті-решт у цій торгівлі були зацікавлені й самі американські плантатори, які відчували потребу у постійному притоку робочої сили [20, 289].

До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур. Вони спільно з «домашніми» ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами й розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки [35,20]. Успіхи товарного виробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значний поштовх до розвитку кораблебудування й перетворення його у високорозвинену галузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30% кораблів англійського флоту було побудовано в колоніях [20, 289].

Прискорений економічний розвиток поселень, розширення й поглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями й метрополією. Англійська буржуазія й аристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту для зростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характер розвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північні колонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американська буржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії у суднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].

З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чверті XVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнав промислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати в них прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актом заохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревно англійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів, тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніях вовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].

Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійською короною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето по відношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, що обиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але з посиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набували автономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевій купецькій і плантаторській олігархії [39, 31].

Економічно й політично північноамериканські колонії довгий час були більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використала їхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність від метрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Таке становище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного панування на американському ринку [35, 23].

Одночасно з колонізацією Північноамериканського континенту відбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділа в такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються на Бермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора, Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку, в 1666 р. – Багамські острови, в 1762 р. – два острови із групи Навітряних островів – Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].

У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливі природні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарство надзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, перш за все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійських купців, які торгували колоніальними продуктами. Англійські купці і промисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політику британського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалися про те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і у найвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть свої міста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі і промисловості Англії [53, 263].

Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізніше від Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальні володіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови в Карибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіці колоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічних важелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами для збуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу і місцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнародній арені.

Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництво на морях, а також релігійні протиріччя були головними причинами англо-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією у відкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІ століття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськими колоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизавети таємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдавали відчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутності після розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнює свої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочергової морської держави.

3. Розширення зовнішньої експансії Англії та нові військово-політичні конфлікти

3.1 Вплив торгівельних інтересів та ідей меркантилізму на зовнішню політику Англії в XVII – I пол. XVIII ст.

Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVII століття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індекс зростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експорт збільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає у створенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економіки у бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії, Китаю і африканських берегів [24, 378].

До середини XVIII ст. англійська зовнішня торгівля невпинно зростала, відносно зменшуючись у напрямі оточуючої Європи і збільшуючись на рівні заморських торгових операцій. Обмежена зростанням внутрішніх цін і вартості робочої сили, Англія не могла стримати французьку і голландську конкуренцію на близько розташованих ринках Європи. Центр тяжіння англійської торгівлі проявляв тенденцію до віддалення від Європи, тоді як її торгові операції з американськими колоніями і з Індією постійно збільшувалися [20,285].

Така ситуація була результатом перемоги над відстанню, яку отримала англійська торгівля, спираючись на перший флот світу. В світі не було жодної країни, включаючи Голландію, де розподіл праці у сфері мореплавства просунувся б так далеко, як в Англії [49, 46]. Сама по собі торгова революція не пояснює піднесення Англії на міжнародній арені, але жоден історик не заперечуватиме вплив торгово-колоніальної експансії на її зовнішню політику.

На початку Нового часу тільки вища державна влада таких великих країн, як Англія, була здатна керувати великим міжнародним обміном. З розширенням виробництва й торгівлі в країні вона збільшувала свій дохід шляхом наполегливого втручання у внутрішньогосподарські справи свого населення і дотримання торгівельного балансу, що передбачав збільшення експорту своїх вітчизняних товарів і зменшення імпорту. Цієї системи притримувалися в Європі близько двох століть. Згодом вона одержала назву меркантилізму [26, 186].

Меркантилізм – сукупність ідей, які становили головний масив економічного мислення ще на початку ранньоновітнього періоду і полягали у переконаності, що задля процвітання новітньої держави, збільшення її національного багатства треба маніпулювати всіма доступними юридичними, адміністративними, військовими і регулятивними засобами [31, 542].

В одній зі своїх популярних форм меркантилізм полягав у бульйонізмі – думці, що багатство й могутність країни залежать від суми нагромадженого золота. Інший різновид меркантилізму зосереджувався на вдосконаленні торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпорту і заохочення власного виробництва. В усіх своїх формах меркантилізм зосереджувався на зміцненні джерел економічної могутності – колоній, мануфактур, військово-морського флоту – і був зумисне спрямований проти комерційних конкурентів країни. В голландському варіанті меркантилізм здебільшого був полишений приватній та місцевій ініціативі. У французькому варіанті політика меркантилізму перебувала в твердих руках королівських міністрів [32, 540].

У Англії меркантилізм спирався на поєднання приватних і королівських ініціатив. Ранню теорію меркантилізму можна знайти в трактаті Т. Мана «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621 p.). «Звичайний спосіб збільшити наше багатство – зовнішня торгівля, – писав він, – причому вартість товарів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості спожитих іноземних товарів» [20, 301].

Англійська буржуазія прагнула свободи підприємництва і шукала нові шляхи збагачення, але за часів правління Якова I, який у своїй зовнішній політиці не надто керувався національними інтересами, зовнішня торгівля перетворилась у монополію вузького кола великих, переважно лондонських, купців. В 1608 р. король прийняв рішення про збір додаткових податків на предмети зовнішньої торгівлі. Внаслідок чого її баланс став пасивним: в 1622 р. імпорт в Англії перевищив експорт майже на 300 тис. ф. ст. [41, 76].

Після подій 1649 р., що ознаменувалися падінням монархії в Англії й установленням республіканського устрою, який проіснував до 1653 pp., зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення буржуазії та держави в цілому. З цією метою парламент розробив систему протекціоністських законів, які забороняли ввозити в Англію товари іноземного виробництва. Так, Кромвель заборонив вивіз сирої вовни й допустив безмитне ввезення чужої вовни, щоб втримати низькі ціни на продукт, від чого найбільшу користь отримали мануфактуристи. В 1651 р. з законодавці схвалюють Навігаційний акт, згідно з яким уся морська торгівля мала обслуговуватися виключно англійськими кораблями [26, 174].

Під час правління Карла II (1660–1685), який відновив старі аристократичні основи, в інтересах великих землевласників парламент призначив дуже високе мито на привізний хліб, цим самими закривши його ввіз; разом з тим він допустив вільний вивіз англійського хліба. Крім того за Карла II декілька разів був повторений Навігаційний акт 1651 р. [20, 302]. Ці заходи повинні були посилити і без того існуючу ворожнечу між англійцями й голландцями, які намагалися захопити монополію всесвітнього транспорту. У період правління Карла II між ними двічі починалися запеклі війни: англійський парламент, який після громадянської війни не хотів створювати сухопутне військо, на посилення військового флоту коштів не шкодував [26, 174].

Однак Стюарти шукали опори за кордоном, особливо у Франції. Це робило їх глухими до торгівельних інтересів своєї країни. Французький міністр фінансів Кольбер заборонив ввіз англійських товарів у Францію й наповнив Англію французькими виробами й предметами розкоші. В Англії вказували на те, що внаслідок невигідного балансу (переваги видачі грошей із країни над одержанням) втрачається кілька мільйонів золота й срібла щорічно; англійський комерційний світ вимагав у вигляді відплати заборони ввезення продуктів французької промисловості. Після довгих коливань Карл II задовольнив бажання торгівельного класу, але Яків II знову скасував заборону на ввіз французьких товарів [20, 302].

Вільгельм III, прийшовши до влади в результаті «Славної революції» 1688 р., зробив значні поступки землевласницькій аристократії, яка допомогла йому сісти на англійський престол та залучив до кола своєї політики весь торгівельний світ Англії. Зовсім по-новому він розв'язав фінансове питання: шляхом націоналізації фінансової системи і встановленням контролю над Англійським банком [26, 184]. З появою останнього (1694 р.) пов'язано створення ефективної системи кредиту, вирішальним елементом якої була довгострокова внутрішня позика, що перетворилася на постійний національний борг. Це дозволило Англії вести в XVIII ст. успішні війни, спираючись тільки на внутрішні ресурси [49, 47].

Саме з часів другої революції 1688 р. в Англії остаточно тріумфує меркантилізм. В інтересах торгівлі й промисловості забороняється ввіз товарів іноземних фабрик, особливо французьких, але заохочується ввіз через кордон сировини, важливої для місцевого обробітку, або забороняється вивіз із країни вовни, наприклад, якщо це було корисно для англійських фабрикантів. Всі ці заходи відповідали політиці вігів. Але Англія була далекою від тієї однобічності, яку засвоїли Кольбер і його спадкоємці у Франції, де сільські господарі скаржилися на зневагу до їхніх інтересів. Віги, навіть у той час, коли користувалися повною перевагою, змушені були враховувати інтереси землевласників, що складали головну базу протилежної партії, торі. За ними зберігалися премії за вивіз англійського хліба. Таким чином, у країні було тільки деяке протиріччя інтересів, однак не було протилежності й ворожнечі між основними групами виробників. Ця обставина надавала Англії більшої згуртованості у зовнішніх справах і переваги у зіткненнях з конкурентами [41,77].

Однак на початку XVII століття воювати і змагатися за владу в Європі надалі міг лише той, хто мав змогу здобувати кошти з інших джерел. Тобто, грабувати великий світ, який лежав поза Європою або торгувати з ним. Для цього постійно і у достатній кількості потребувалися кошти. Дати їх могла лише торгівля. І тому, перш ніж війна стала справою професійних армій, по всьому світу мали прокотитися не менш жорстокі Війни Торговців [30, 47].

Торгові війни XVII і XVIII століть велися європейськими державами за колоніальну і торгівельну гегемонію. Ці війни супроводжувалися грабіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння і сприяли залученню нових заокеанських країн і народів до сфери європейських колоніальних завоювань. Наполегливість і жорстокість, з якими велися торгівельні війни, пояснюються, з одного боку, прагненням кожної із конкуруючих європейських держав монополізувати в своїх руках пограбування країн Азії, Америки і Африки, з іншого – тим винятковим значенням, яким у мануфактурний період капіталізму характеризувалися зовнішні, в першу чергу монополізовані колоніальні ринки, зазвичай закриті для іноземної конкуренції [9, 506].

Виняткова вигідність торгівлі з колоніальними країнами полягала в тому, що вона завжди була нееквівалентною. Колонізатори нерідко придбавали продукти колоніальних країн задарма, шляхом відкритого насильства і грабежу. В індіанців Північної Америки вони в обмін на спиртні напої отримували дорогоцінні хутра, а в Африці – слонову кістку і рабів. В країнах Далекого Сходу ціна золота була значно нижчою по відношенню до срібла, ніж в Європі, і вивезення золота з Китаю, Японії і країн Південних морів приносило додаткові прибутки європейським купцям [9, 505].

Англійці та французи прагнули створити закриті, антагоністичні та взаємовиключні торгові системи, кожна з яких, на їхню думку, могла розквітати найпишніше лише на руїнах іншої [27,134]. З точки зору французького міністра Ж.-Б. Кольбера, Франція могла зростати у величі й статках, знищуючи добробут своїх ворогів. У досить різкій формі Кольбер висловив точку зору, яку в другій половині XVII століття поділяли як державні діячі, так і комерсанти: що торгівля є однією з форм війни. Перефразуючи можна сказати, що війна сприяла розвитку комерції іншими засобами. У другій половині XVII століття цій доктрині судилося стати загальноприйнятою в усій Європі [30, 47].

Найбільш рішуче цих поглядів дотримувалися в Англії, особливо на початку XVIII століття, коли вона перетворилась на провідну комерційну силу Європи. Один з англійських комерсантів заявляв: «Наша комерція краще процвітатиме за умов рішучої і добре організованої війни флотів, ніж за умов будь-якого миру, який забезпечує відкриті стосунки між націями» [30, 48]. Інший автор тих часів переконував уряд, «що треба настільки виснажити комерцію і флот постійного ворога, щоб у майбутньому вони не змогли успішно змагатися з нами й торгівлі» [41,77]. Якщо Кольбер вважав комерцію інструментом державної влади, то англійські купці необхідним засобом для розвитку їхньої комерції вважали власне владу, особливо її військово-морські сили.

Англійські купці були переконані, що торгівля породжувала багатство; якщо уряд міг прибрати його до рук, воно перетворювалося у відповідно оснащені і керовані флоти та армії, які у свою чергу, посилювали владу держави. Англійський письменник Чарльз Давенан у кінці XVII століття відзначав: «Сьогодні все мистецтво війни зведено до грошей: і нині той принц найвірогідніше матиме успіх та перемоги, хто наділений вмінням знаходиш гроші, щоб годувати, одягати армію та платити їй, хоч вона й не буде найхоробрішою» [30, 48]. Протягом XVII століття збільшення військово-морських сил Англії вимагало мобілізації всіх наявних ресурсів, особливо фінансових. Тому від Державного банку та казни успіх Англії у торгівельних війнах залежав не менше, ніж від генералітету головнокомандуючого графа Мальборо та професіоналізму сухопутних та морських збройних сил [26,184].

Складна комбінація гарячого релігійного ентузіазму, непереборного тяжіння до грабіжництва і щирого бажання чесно та вигідно торгувати, які протягом двох століть надихали на експансію європейців, розпалюючи їхню ворожнечу на морях і океанах, у XVII ст. поступово спростилася. Тепер це був звичайнісінький прямий збройним конфлікт між кількома державами – Голландією, Англією та в першу чергу Францією. Торгівля визнавалася державною справою, оскільки зростали не тільки індивідуальні капітали окремих комерсантів, але й багатство та могутність країни загалом. «За будь-яких умов нація здатна, – писав англієць у часи прийняття першого Договору про мореплавство в 1651 р., – здобути і збільшити величезну торгову мережу та флот, що дасть їй змогу утримувати незалежність на морях, і, врешті-решт, досягти нечуваного панування у світі» [30, 48].

Але найяскравіший приклад того, як держава залучала приватну ініціативу, щоб збагатити скарбницю і збільшите свій воєнний потенціал – чартерні компанії. Різноманітні англійські компанії, засновані на початку XVII століття мали майже необмежену владу, могли самостійно торгувати з іноземними партнерами, вести війни та укладати мир, формувати гарнізони, продавати зброю, створювати власні армії та флоти. Якщо англійські компанії були переважно товариствами з метою нагромадження приватного капіталу, з якого держава в той чи інший спосіб могла отримувати свою частку, то кожен крок французьких компаній прискіпливо контролювався; вони були конкретними агентами і знаряддям у руках свого уряду. Мабуть саме тому, що вони виявилися слухняними інструментами держави, скрупульозно контролювалися з центру, їм не вдалося досягти такого процвітання й успіху, як англійським конкурентам [24, 435].

Отже, англійська держава, по суті, була політичною коаліцією між централізованою виконавчою владою і класом торговців, в інтересах якого уряд, на практиці реалізовуючи ідеї меркантилізму, поряд з такою традиційною формою зовнішньої політики, як територіальні захоплення, здійснював низку протекціоністських заходів, спрямованих на розширення зовнішньої торгівлі і піднесення мореплавства. Меркантилізм неминуче вів до війн і насильницького захоплення торгівельних переваг. У цій боротьбі торгівельні супротивники вдавались до зброї, щоб змусити конкурентів прийняти свої умови ведення торгівлі і тим самим забезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку власної промисловості.

3.2 Ост-Індська торгівельна компанія та її роль у зміцненні позицій Англії на Сході

Зростання потреб у прянощах і, відповідно, відплив дорогоцінних металевих грошей з європейських країн на Схід ще за часів Великих Географічних відкриттів заохочували західноєвропейців до територіальних захоплень в Індії [42,85]. Проте спочатку їхня діяльність обмежувалася створенням невеликих торговельних факторій вздовж океанічного узбережжя Індостану – сил для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попервах не вистачало. В результаті до початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки існували численні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Мае, Карікал, Пондішері, Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон, Тутікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу) [50,193].

Необхідність пошуку ринків збуту й джерел дешевої сировини змушувала англійців теж енергійно включатися в східну торгівлю. Торгівля з Індією була важливою і складною справою. Тому у боротьбі за цю сферу впливу беруть участь вже не пірати-розвідники, а торгові компанії, які отримують підтримку від уряду. В Індії і Південно-Східній Азії компанії Голландії і Англії, що утворюються в цей час, спочатку виступали в ролі «визволителів» місцевих феодалів від тиранії португальців, яких вони витісняли, після чого заміняли їх в якості торгових монополістів [5,702].

Англійська Ост-Індська компанія була заснована 31 грудня 1600 р. групою лондонських купців, що одержали хартію від королеви Єлизавети I на монопольну (тобто заборонену для всіх, не залучених до складу компанії) торгівлю строком на 15 років, що поширювалась на країни, розташовані на сході від мису Доброї Надії до Магелланової протоки, іншими словами на всі землі, що омивалися Індійським і Тихим океанами [53,149]. Компанія складалася із двох органів, що знаходилися в Лондоні: зборів акціонерів із 25 чоловік, які обиралися терміном на 1 рік, і ради директорів на чолі з керуючим («губернатором») [72, 46].

Вже в квітні 1601 р. компанія відправила на Схід першу торгову експедицію, [53,149]. Її керівник капітан Ланкастер уклав торгівельну угоду із султаном Аче (о. Суматра). Назад він віз послання від султана, адресоване Єлизаветі, і невеликий вантаж перцю. В 1604 р. була організована і друга експедиція [5,702].

Перші подорожі фінансувалися шляхом підписки: постійного капіталу не було. Отриманий прибуток ділився лише між тими членами кампанії, які безпосередньо брали участь у фінансуванні кожної такої експедиції; ризик також поділявся між учасниками торгового рейсу. Звичайно ж певні відрахування йшли на користь кампанії. Водночас торгівля на перших порах приносила фантастичні прибутки: від перших двох подорожей члени компанії отримали близько 95% прибутку, тобто майже подвоїли капітал, вкладений в ці експедиції [72, 46].

В перші 9 торгових рейсів (з 1601 по 1612 рр.) компанія вивезла з Англії в Індію товарів більше ніж на 200 тисяч ф. ст., а привезла із Індії в Англію одних тільки прянощів і шовкових тканин приблизно на 1 мільйон ф.ст. Починаючи з 1612 року торгівельні подорожі в Індію вже почали організовуватися не в складчину між кількома бажаючими їх членів кампанії, а за рахунок і на ризик всієї кампанії. Вже у 1617 р. до Ост-Індської компанії входило близько 10000 пайовиків з капіталом у 1,6 млрд. ф. ст. [53,149].

Англійські торговці, які прагнули перехопити торгівлю індійських купців, зустрічали запеклу конкуренцію з боку португальців і голландців. Англійці були обізнані в слабких місцях португальців в Південно-Східній Азії, тому перші два десятиліття Ост-Індська компанія торгувала переважно з острівною Південно-Східною Азією, відправляючи свої експедиції на острови Ява, Суматра, Тернете, Банда, Молукки, віддаленні від основних баз португальського флоту [5,703].

Вже в результаті перших експедицій починаються зіткнення між англійцями і голландцями. Обидва суперники хотіли урвати свою частину із португальської спадщини. Однак голландці виявилися значно сильнішими, і англійцям довелося відступити і від Молуккських островів, і від інших островів Індійського океану, тобто від найкращих, багатших на прянощі і вигідніших в торгівельному плані колишніх португальсько-іспанських володінь, які в цей період швидко, один за одним, потрапляли в руки голландців [53,150].

Зазнавши невдачі в боротьбі з голландцями англійці спрямувала головний удар проти Португалії. В 1612 р. кораблі Ост-Індської компанії розбили португальську ескадру поблизу Сурата, що дозволило їй перенести свою діяльність на півострів Індостан [5,703].

Але для організації торгівлі з Індією необхідно було пристосовуватися до умов індійського внутрішнього ринку. Англія не мала достатньої кількості товарів, які б привертали увагу індійців. Добротні англійські сукна не могли стати предметом широкого вжитку у спекотній Індії. До того ж у Європі панувала політика меркантилізму, яка стала бар'єром у вивозі грошей для закупівлі товарів за межами європейського континенту. Тому англійські купці змушені були вести торгівлю в басейні Індійського океану східними ж товарами, насамперед індійськими тканинами. Англійці намагалися здобувати індійські товари там, де вони були найдешевші, тобто на місці їхнього виробництва, і з цією метою прагнули проникнути вглиб Індії. Це вимагало значної дипломатичної активності, оскільки налагодження торгових зв'язків було неможливим без встановлення дипломатичних відносин з монгольською і провінційною адміністрацією [72, 46].

В столицю імперії Великих Моголів вирушають посольства англійської Ост-Індської кампанії для укладання торгових угод. В 1609 р. була заснована перша торгівельна контора (факторія) англійців в Індії – в Сураті. В 1613 р. англійській компанії вдається отримати від падишаха Джахангіра фірман на право вільної торгівлі у всіх його володіннях з твердо встановленим митом в 3,5% на всі товари. Це ставило англійців у більш вигідне становище порівняно з місцевими торговцями, яких обкладали різними митами, що часто залежали від сваволі провінційних властей [5,703].

У такий спосіб Джахангір сподівався протиставити англійців португальцям. Проте, коли англійці зміцнилися на узбережжі, монгольські правителі неодноразово робили спроби вигнати їх звідти. Так, Аурангзеб спробував в 1687 році звільнити від них Бенгалію. У 1690 році велика монгольська армія оточила Бомбей (острів, який Англія отримала від Португалії в 1661 році як посаг Катерині Браганса, дружині англійського короля Карла II), що став центром англійських володінь на західному узбережжі. Військові дії Моголів закінчилися невдачею [20,331].

Відносини компанії й англійської корони були взаємовигідними. Компанії потрібні були королівські хартії й дипломатична підтримка на Сході, натомість вона надавала великі «позики» монархії. Ряд хартій, прийнятих англійським урядом, були віхами зміцнення позицій компанії в Англії: в 1609 р. Яків I подарував компанії нову хартію, що проголосила необмежений строк монопольної торгівлі компанії; хартія Кромвеля 1657 року перетворила її в організацію з постійним капіталом. Після реставрації Ост-Індська компанія одержала від корони острів св. Єлени та Бомбей, право оголошувати війну і укладати мир. За хартією 1686 р. компанія отримала права чеканки монети, організації військово-польових судів і утримання власних армій і флоту [20, 330].

Успіх компанії не міг не викликати заздрість і ворожі дії з боку її суперників в Англії – купців, що вивозили англійський текстиль. Останні підняли в парламенті питання про скасування монополії компанії й про регулювання її діяльності державою. Нічого не досягнувши в 1698 р., вони утворили альтернативну Ост-Індську компанію, однак через її слабкість і наявність французької загрози на Сході в 1702–1708 р. обидві компанії об'єдналися [72, 47].

Витиснувши з Індії ослаблених португальців, англійці поступово розширювали свою торгівлю в Азії. Вже у XVII столітті англійська компанія керувалася принципом «Наш істинний інтерес полягає в тому, щоб дешево купувати в Індії і дорого продавати в Європі» [5,703]. Компанія за срібло купувала малайський перець й індійські бавовняні тканини й продавала їх у Європі (насамперед континентальній), одержуючи за них значно більшу кількість срібла. Методи, якими користувалися англійці для зміцнення своїх позицій в Індостані, відрізнялися від португальських. На відміну від португальців, англійці прагнули до проникнення в глибинні райони Індії, намагалися долучитися до складної системи індійських внутрішніх торговельних зв'язків [72, 48].

У XVIII столітті англійська Ост-Індська компанія була найбагатшою компанією в Індії. Її центром було місто Мадрас на Коромандельському узбережжі, придбане англійцями в 1639–1640 роках у місцевого правителя. До середини XVIII століття англійці побудували там форт Св. Георга і гавань. В результаті виросло багатолюдне і багате портове місто.

У Бенгалії центром діяльності англійської компанії поступово стала Калькутта, заснована на річці Хуглі (західна притока дельти Гангу) в 1690 році. Там ще в XVII столітті для захисту складів була побудована фортеця, названа Форт-Вільям, на честь Вільгельма III, що правив тоді в Англії. У Форт-Вільямі розташовувалося і керівництво компанії в Бенгалії. Компанія вважалася також заміндаром (власником) трьох сіл поблизу Калькутти [20,331].

У 1717 р. англійці отримали від Фаррух Сіяра фірман, за яким компанії передавались ще 38 сіл. Її товари звільнялися від мит, за умови щорічної сплати в казну Моголів 3 тис. рупій. З того часу бенгальські товари почали займати все більше місця в англійському експорті з Індії [41, 127].

Довкола факторій англійської Ост-Індської компанії в Калькутті, Дацці, Касімбазарі і деяких інших пунктах Бенгалії виникли ткацькі поселення. В одній лише Калькутті на компанію працювало близько 8 тис. ткачів, що жили на околиці, – в «Чорному місті». Індійські агенти Ост-Індської компанії роздавали ткачам матеріал і приносили замовлення на ті тканини, які добре йшли на європейських ринках [26, 190].

Наваб Бенгалії Аллахварді-хан (1740–1756) побоювався зростання впливу англійських купців, які, розпоряджаючись факторіями з десятками тисяч ткачів, поступово витісняли індійських купців з морської торгівлі на Сході. Він боявся, що міста і укріплені факторії з часом перетворяться на опорні пункти англійців, з яких урядові буде важко їх вигнати. Проте за фінансову допомогу під час війни з маратхами змушений був надати компанії ряд привілеїв [20, 334].

Отже, провідну роль у торгівлі Англії із країнами басейну Індійського океану відігравала британська Ост-Індська компанія, яка перехопила панівні позиції на Сході у Португалії. Заснована більш ніж 400 років тому Ост-Індська компанія була унікальною організацією, політичним організмом, державою в державі і першим в історії транснаціональним комерційним товариством. Компанії такого типу існували не тільки в Англії, але також у Голландії, Франції та інших країнах. Однак жодна з Ост-Індських компаній не займала у своїх колоніальних імперіях такого місця, як англійська. Діяльність англійської Ост-Індської компанії, яка отримувала від уряду значні привілеї, повністю відповідала інтересам буржуазії і мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків і майбутнього завоювання Індії.