2.2 Загострення англо-іспанських відносин у другій половині хvі століття

Однією з причин загострення англо-іспанських суперечностей стало утвердження англіканської реформації за правління Елизавети Тюдор (1558–1603). До релігійної ворожнечі між католицькою Іспанією і протестантською Англією слід додати також суперництво двох держав за панування на морях [34, 400]. Королева Єлизавета I і її найближче оточення не визнавали торгово-колоніальної монополії Іспанії, але прагнули дещо відтягнути конфлікт, оскільки Англія на той час ще не була готова до відкритого протиборства. У другій половині ХVІ століття суперництво з Іспанією набуло форми неоголошеної війни із залученням дипломатичних і піратських методів боротьби [34, 402].

В період неоголошеної війни проти Іспанії найхоробріші пірати Альбіону були завербовані на службу англійській короні в якості корсарів. Англія на той час не володіла сильним військовим флотом, тому створювала свої збройні сили на морі саме з таких піратів. Згідно з політикою Єлизавети I вони мали чітке завдання – полювати за іспанськими флотиліями, які перевозили дорогоцінні метали в Європу, і грабувати прибережні міста у Вест-Індії [43, 42].

Ці відважні люди, що відчайдушно боролись проти найголовнішого суперника гордого Альбіону – Іспанії високо цінувалися англійською короною і суспільством. Так, імена колишніх піратів, які стали корсарами її королівської величності, таких як Д. Хоукінс, Ф. Дрейк, Т. Кавендіш, М. Фробішер, займають поважне місце в історії Англії. Багато хто з них за визначні заслуги у боротьбі з ворогом отримали в нагороду дворянські титули, високі державні посади і звання Водночас англійська дипломатія ніколи не визнавала, що грабіжницькі напади на іспанців підтримуються владою, оскільки офіційно Англія не перебувала в стані війни з Іспанією [53, 131].

Діяльність англійських піратів у контрольованих іспанцями водах Нового Світу, завдавала грандіозних збитків Іспанській колоніальній імперії (втрати іспанців від морського розбою англійських піратів іноді доходили до 3 млн. дукатів на рік), послаблювала її могутність на морях і одночасно приносила солідні прибутки у вигляді відрахувань до державного бюджету, які йшли на будівництво боєздатного флоту, адже Англія готувалась до відкритої конфронтації з Іспанією [28, 7].

Напруга між Англією і Іспанією особливо зросла на початку 80-х років, коли піратські грабіжницькі набіги на іспанські володіння досягли небаченого розмаху. До погіршення англо-іспанських відносин призвів піратський рейд Френсіса Дрейка 1578–1580 рр. Посол Філіппа ІІ рішуче наполягав на покаранні Дрейка і поверненні награбованого, яке оцінювалося приблизно в 500 тис. ф.ст. Королівська рада Єлизавети обмежилась туманною відповіддю, що «іспанський король не має морального права перешкоджати англійцям відвідуванню Індії» [16, 129]. Вона осипала «Залізного пірата» почестями і подарувала йому титул баронета, отримавши натомість майже половину захоплених цінностей [19, 147].

З Іспанією англійська монархія стикалася не тільки на світових шляхах того часу, але і в сфері європейської політики. Оскільки католицькі сили в Європі являлися знаряддям іспанської політики, Англія підтримувала їхніх противників. Так, Єлизавета підтримувала гугенотів у Франції, допомагала повсталим Нідерландам. В свою чергу Іспанія надавала допомогу ірландським католикам в їхній боротьбі проти англійського панування в Ірландії, відправляючи туди своїх агентів, головним чином єзуїтів, і готуючи вторгнення на її територію. У самій Англії іспанські агенти організовували ряд католицьких змов проти Єлизавети, в центрі яких стояла колишня шотландська королева Марія Стюарт [5, 336].

Протягом кількох років Іспанія готувалася до нападу на Англію. Оточення Філіпа ІІ закликало його «роздавити гніздо єретиків». Страта Марії Стюарт стала зручним приводом для інтервенції [38, 272]. Іспанські сили вторгнення до кінця 1587 р. були готові виступити в похід, але несподівана контратака англійської ескадри під командування Ф. Дрейка зірвала плани Філіпа ІІ. Англійський адмірал здійснив сміливий напад на найважливіший іспанський порт Кадіс, де були зосереджені головні сили іспанського флоту – «Непереможної Армади». Англійцям вдалося знищити більше 30 із 60 іспанських кораблів. Напад зробив неможливим вихід «Непереможної Армади» в море: Філіп ІІ був змушений відкласти заплановане вторгнення в Англію на один рік [41, 60].

Тим не менше 20 травня 1588 р. «Непереможна Армада» залишила Лісабонський порт і вийшла у відкрите море, тримаючи курс до берегів Англії. Іспанці мали у своєму розпорядженні 175 воєнних і 57 транспортних кораблів, на борту яких знаходилось 8 тис. матросів, 2 тис.і невільників-гребців, 19 тис. солдат, тисяча офіцерів. На чолі Армади стояла людина, незнайома з морською справою, однак знатного роду – герцог Медина Сидонья [19, 147].

Війна з Іспанією в Англії набула значення боротьби за національну самостійність країни. Для відсічі десанту і захисту Лондона були створені сухопутна армія і флот [5, 337]. Англійський флот, який складався із невеликого ядра королівських кораблів і більшої частини приватних купецьких і піратських суден з різних міст Англії, нараховував близько 197 бойових і транспортних кораблів, здебільшого невеликих за розмірами. Вони, однак, відрізнялися маневреністю і були краще озброєні артилерією [38, 272]. Англійськими морськими силами командували не бездарні вельможі, а досвідчені капітани, в тому числі Ф. Дрейк, Д. Хоукінс. Головне керівництво англійським флотом взяв на себе Чарльз Говард [19, 147].

26 липня 1599 року армада вийшла із Ла-Коруньї і через кілька днів досягла англійських вод у Плімута, звідси вона попрямувала в Дюнкерк. Іспанці розраховували не на морську битву, а на висадку багато чисельного флоту, тактика ж англійців полягала у постійних нальотах на Армаду, поки вона рухалась протоками, що відділяли Англію від континенту [5, 338]. Протягом двох тижнів більш легкі і маневрені англійські судна під командуванням Френсіса Дрейка, використовуючи свою перевагу в артилерії, атакували іспанців. За висловом «Залізного пірата» англійці «виривали із хвоста іспанського птаха одне перо за іншим». У цей час основна частина англійського флоту на чолі з Чарльзом Говардом прикривала підхід до Дувра – місця можливої висадки ворога [38, 273].

Після кількох сутичок виснажена Армада, не зумівши дійти до Дюнкерка за поповненням, пристала до французького берега в Кале, очікуючи десантний загін з Фландрії. Але англійці не вагалися, застосувавши воєнну хитрість. Як тільки піднявся вітер, англійці, начинивши кілька своїх човнів-брандерів вибухівкою, і проникнувши у французьку бухту, підпалили їх і пустили на ворожу ескадру. Армада розсіялася, кораблі втратили зв’язок один з одним. Скориставшись цим, англійці розпочали битву. Іспанці зазнали повної поразки і великих втрат [19, 148]. Так і не дочекавшись підкріплення, залишки «Непереможної Армади» розпочали відступ. Але сильний південний вітер не дозволив їм здійснити плавання через Ла-Манш. Буря розкидала кораблі Армади поблизу берегів Шотландії і завершила її розгром [5, 338].

Таким чином, причиною багатолітнього суперництва Англією з Іспанією була англійська торгівельно-колоніальна експансія, якій було тісно в умовах іспанської монополії. Згодом конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Англія не мала змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, тому піддані Єлизавети І проводили своєрідну партизанську морську війну проти Іспанії. Англійські пірати під захистом корони систематично перехоплювали іспанські судна, що йшли з Америки, й здійснювали напади на іспанські колонії. Перемога над Непереможною Армадою знаменувала собою утвердження Англії в ролі нової морської держави. Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але і відстояла свою національну незалежність і протестантську віру.