Загальна кількість гемоглобіну в крові: у чоловіків – 130-160 г/л, у жінок 120-140г/л.

Гемоглобін зв’язується з газами, утворюючи наступні сполуки:

Оксигемоглобін (Нв0₂) –сполука гемоглобіну з киснем, вона є нестійкою. В капілярах легень, де парціальний тиск кисню вищий, ніж у крові, гемоглобін насичується киснем. Таким чином гемоглобін транспортує в організм кисень.

Дезоксигемоглобін, або відновлений гемоглобін – це гемоглобін, з якого кисень перейшов у тканини.

Карбгемоглобін (НвС0₂) – транспортна форма глобіну та вуглекислого газу. Таким чином глобін переносить вуглекислий газ від тканин до легень.

Метгемоглобін (МtНв) – сполука гемоглобіну з киснем, в якому залізо перетворюється у тривалентне під дією сильних окисників.

Карбоксигемоглобін (НвСО) – сполука гемоглобіну з чадним газом. На противагу оксигемоглобіну, вона є досить стійкою, віддає чадний газ повільно, протягом тривалого часу і лише за умови вдихання чистого повітря. Спорідненість гемоглобіну з СО в сотні разів переважає спорідненість його до 0₂. Саме тому можливість транспорту кисню різко погіршується, а отруєння чадним газом є небезпечним для життя.

Швидкість осідання еритроцитів. Методика визначення

У нормальних умовах еритроцити у плазмі знаходяться у вигляді емульсії. Якщо із судини взяти кров, додати до неї лимоннокислого натрію і помістити її в циліндр, то через деякий час можна спостерігати, як еритроцити осідають на дно циліндра. Під мікроскопом ці еритроцити мають вигляд так званих “монетних стовпчиків”.

Здатність еритроцитів осідати одержала назву швидкості осідання еритроцитів - ШОЕ. Величина ШОЕ залежить від білкового складу плазми: гамма-глобуліни та фібриноген збільшують, а альбуміни – зменшують ШОЕ.

В нормі у чоловіків ШОЕ становить 1-10 мм/год., а у жінок - 2-15 мм/год.

ШОЕ зростає при таких фізіологічних станах, як вагітність, менструація за рахунок підвищення концентрації фібриногену в плазмі крові.

Висока ШОЕ спостерігається при запальних, інфекційних та онкологічних захворюваннях, що пояснюється підвищенням кількості гамма-глобулінів.

Характеристика лейкоцитів

Лейкоцити, або білі кров’яні тільця, є повноцінними клітинами, що містять ядро та інші клітинні структури. На відміну від еритроцитів, вони мають здатність до амебоїдного руху, що дає їм можливість виходити з кров’яного русла і функціонувати у сполучній тканині органів. Місцем утворення лейкоцитів є червоний кістковий мозок, а в лімфатичних вузлах та селезінці вони дозрівають.

Загальна кількість лейкоцитів у крові – 4,0-9,0×10⁹/л. Збільшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму визначається терміном лейкоцитоз, а зменшення – лейкопенія. Розрізняють фізіологічний (перерозподільний) і патологічний лейкоцитоз. Фізіологічний лейкоцитоз може виникати при інтенсивному фізичному наванта­женні (м’язовий лейкоцитоз), при надмірному споживанні їжі (травний лейкоцитоз). Фізіологічним є лейкоцитоз новонароджених – до 10-30×10⁹/л). Патологічний лейкоцитоз виникає при запальних та інфекційних захворюваннях.

Лейкопенія спостерігається лише при патологічних станах. Вона є постійним симптомом променевої хвороби.

Лейкоцити залежно від присутності або відсутності в їх цитоплазмі специфічної зернистості поділяються на гранулоцити та агранулоцити. До гранулоцитів належать нейтро­філи, еозинофіли та базофіли. До агранулоцитів належать лімфоцити і моноцити.

Нейтрофіли – найбільш поширена форма лейкоцитів, становлять 48-78% від загальної кількості лейкоцитів. Вони потрапляють у кров із червоного кісткового мозку, циркулюють у ній 6-10 год., потім мігрують у тканини, де функціонують протягом 1-2 діб.

Функції нейтрофілів полягають у знищенні мікроорганізмів, їх фагоцитозі та перетравленні. Вони здатні активно рухатись і мігрувати у вогнище запалення. Тому І.І.Мечніков назвав ці клітини мікрофагами.

Ядро нейтрофільних гранулоцитів неоднакової форми в клітинах різного ступеня зрілості. Юні нейтрофіли мають бобоподібне ядро. Кількість таких клітин невелика і становить 0-0,5%. Ядра паличкоядерних нейтрофілів мають вигляд зігнутої палички або букви S. Їх вміст – 1-6%. Ядра зрілих (сегментоядерних) нейтрофілів складаються з 2-5 сегментів, що зв’язані між собою перетинкою. Їх кількість – 42-47%. У нейтрофілах жінок від одного із сегментів ядра може відходити невеликий виріст,що має форму барабанної палички – це тільце статевого хроматину (тільце Барра).

Базофіли – найменш численні серед лейкоцитів і становлять 0,3-1% від загальної кількості лейкоцитів. Вони потрапляють у кров з кісткового червоного мозку, циркулюють у ній від 6 год. до 1 доби, після чого мігрують у тканини. Базофіли менш рухливі порівняно з нейтрофілами вони майже не здатні до фагоцитозу.

Функція базофільних гранулоцитів полягає у синтезі та секреції біологічно активних речовин, таких як гепарин та гістамін, завдяки чому вони беруть участь у регуляції процесу згортання крові та в алергічних реакціях.

Ядро базофіла сегментоване або S-подібне, розташоване в центрі клітини, але світліше (бідне на гетерохроматин), ніж у нейтрофілів та еозинофілів.

Еозинофіли становлять 0,5-5% від загальної кількості лейкоцитів. Вони утворюються у червоному кістковому мозку, звідти потрапляють у кров і циркулюють у ній 3-8 год. Після цього покидають кровоносне русло і розміщуються в тканинах (переважно в шкірі, слизових оболонках дихального, травного і статевого трактів), де і функціонують. Еозинофіли рухомі, здатні до фагоцитозу, проте фагоцитарна активність у них менша, ніж у нейтрофілів.

Вони беруть участь у захисних реакціях організму на чужорідній білок, в алергічних та анафілактичних реакціях, у знешкодженні паразитів (гельмінтів і найпростіших). Їх кількість збільшується при гельмінтозах та при алергічних захворюваннях. Ядра еозинофілів частіше сегментовані та складаються з двох-трьох сегментів.

Агранулоцити не містять у цитоплазмі специфічної зернистості, їх ядро несегментоване, має округлу або бобоподібну форму.

Моноцити – найбільші за розміром серед лейкоцитів клітини, становлять 3-11% від загальної кількості лейкоцитів. Вони утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, де знаходяться від 36 год. до 3-4 діб і є ще незрілими клітинами. У тканинах під впливом мікрооточення та стимулюючих факторів моноцити перетворюються у різноманітні види макрофагів і належать до макрофагічної системи організму.