Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Таращанський агротехнічний коледж ім. О.О. Шевченка

Реферат

«Збройні сили Української народної республіки та їх роль у боротьбі за національну державність у 1917 – 1921 рр.»

Виконав

Голуб Віктор Миколайович

студент (вкажеш групу і курс)

(вкажеш факультет)

Тараща 2013

План

1. Військові сили часів Центральної Ради

2. Військові сили Доба Гетьманщини

3. Військові сили Період Директорії УНР

4.Роль збройних сил у боротьбі за національну державність

Використана література

1.Військові сили часів Центральної Ради

Військові аспекти історії національно-визвольних змагань періоду Цент­ральної Ради завжди були предметом особливого зацікавлення, дослідни­ків. До найбільш дискутованих належали питання про уроки державо­творчої діяльності Центральної Ради, про використання нею шансу відновлення національної державності. Серед кола цих питань на чільне місце висувається і проблема ролі Центральної Ради в органі­зації військового захисту відродженої національної державності.

У зв’язку з поразкою визвольних змагань та встановленням в Ук­раїні тоталітарного режиму, в українській історіографії військове будівництво часів Центральної Ради було поставлене під жорсткий ідеологічний контроль і фактично не досліджувалося як окрема проб­лема. Головна увага істориків зосереджувалася на вивченні ролі військового руху як складової частини революційної боротьби під керівництвом більшовицької партії за перемогу соціалістичної рево­люції. Серед кола питань, котрі порушувала радянська історіографія чільне місце належало дослідженню революціонізації царської армії та залучення її більшовиками на свій бік для захоплення влади.То­му революційний процес у війську розглядався з точки зору лише однієї партії, а все, що залишалося за його межами, вважалося контрре­волюційним і відносилося до сил суспільної реакції та регресу. Ця риса була притаманна радянській історіографії майже впродовж усього її існування. Разом з тим у своєму розвитку вона пройшла певні етапи, що мали свої особливості.

Перший етап охоплює 20-ті роки. Провідне місце серед питань, по-в’язаних з дослідженням боротьби більшовиків за владу в Україні належало військовим аспектам. Передусім це - організація боротьби проти поширення впливу Центральної Ради на український військовий рух, формування українізованих частин, підготовка і проведення збройної агресії проти УНР. Авторами цих праць були політичні су­перники Центральної Ради - діячі більшовицького табору. Незважа­ючи на своє відверто-негативне ставлення до Центральної Ради, її державного та військового будівництва, вони все ж подавали його фактографічну сторону.

Для вітчизняної історіографії 30-х - початку 50-х років став характерним відхід від військової проблематики. Спостерігалася тенденція до применшення ролі військового фактору у революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. Утвердилася думка, що війська відіг­равали другорядну роль у поваленні самодержавства та в захопленні більшовиками влади, зокрема й на території України. Питання, що сто­сувалися українського військового руху, національного військового будівництва Центральної Ради у даний період майже не ставилися, а коли й порушувалися, то в дуже суб’єктивному висвітленні.

З другої половини 50-х і до середини 80-х років в радянській іс­торіографії знову зросла увага дослідників до вивчення військового фактору в революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. З’являється низка монографій про роль армії як однієї з найвпливовіших сил, що допомогла більшовикам встановити владу. Серед них можна виділити дисертаційну роботу та статті А.Г. Ткачука, а також монографії П.А. Голуба, М.С. Френкіна, М.Н. Якупова та інші², в яких вказувалося, що український військовий рух був одним із фак­торів, що впливав на революційні процеси в Україні.

Характерною рисою вітчизняної історіографії другої половини 60-х років став поступовий відхід від монопартійного бачення проблеми революційних подій 1917 - 1918 рр, поляризація методологічних під­ходів у їх висвітленні. Передусім це стосувалося оцінки місця армії у розгортанні революційного і національно-визвольного руху в Украї­ні, українського військового руху, українсько-російської війни, наці­онального військового будівництва, діяльності провідних українських політичних та військових діячів. Частина істориків продовжувала обгрунтовувати правомірність усталених в радянській історіографії поглядів на ці питання, інша - навпаки спростовувати.

З відновленням незалежності України розпочався якісно новий етап національної історіографії. Дослідження історії визвольних змагань посіло у ній одне з провідних місць. Це стосується і військових ас­пектів цієї проблеми. Досліджуючи військове будівництво періоду Цент­ральної Ради, українські історики намагаються дати об’єктивний ана­ліз відродження національних Збройних Сил та їх ролі у становленні державності України. В опублікованих працях розглядаються конкрет­ні питання військового будівництва Центральної Ради: методи форму­вання армії, її вишколу, організації, підготовки офіцерських кадрів. Однак найбільшу увагу дослідників привертає аналіз уроків, а також з’ясування причин поразки УНР у війні з Росією. Чимало істориків вважає найважливішою причиною поразки УНР недостатню увагу її керів­ництва до потреб власної армії, грубі помилки у військовому та дер­жавному будівництві. Ця теза аргументована у фундаментальному дослід­женні В.Вериги, монографіях Я.Тинченка, В.Верстюка, статті В.Солда-тенка та інших роботах.

Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради активно досліджувалось українськими емігрантськими істориками. Велика заслуга у цьому належить двом науковим осередкам, що працю­вали у міжвоєнне двадцятиліття - Українському воєнно-історичному товариству, а також Товариству бувших вояків Армії УНР. Праці емігрантських істориків у порівнянні з дослідженнями радянської іс­торіографії відзначалися більшою об’єктивністю в оцінках діяльнос­ті Центральної Ради, а головне окремою ланкою виділяли військові аспекти її діяльності, формування Збройних Сил УНР, їх роль у станов­ленні та захисті суверенітету України, ставлення до військового бу­дівництва різноманітних політичних сил; діяльність провідних військових діячів. Узагальнюючий і найповніший виклад історії національних Збройних Сил періоду визвольних змагань поданий у працях З. Стефаніва, О.Удо­виченка, Л.Шанковського, а також у колективній роботі “Історія ук­раїнського війська”.

Особливу увагу українські емігрантські історики звертали на з’ясування причин військової поразки УНР у війні з Росією 1917-початку 1918 рр. Частина дослідників, близьких до емігрантського уря­ду уНр, намагалася довести, що вона була наслідком антимілітаристсь­ких настроїв, що панували у керівництві Центральної Ради, провідни­ком яких виступав В.Винниченко, та фаховою некомпетентністю керівників військовими справами. Водночас вони стверджували, що, всупереч допущених помилок, Центральній Раді вдалося створити національ­ні Збройні Сили, які відігравали провідну роль у ході визвольних змагань.[1]