Пенітенціарна система України за часів Гетьманату Павла Скоропадського;

Після військового перевороту 29 квітня 1918р., що відбувся за активної участі німецько-австрійських окупаційних військ, до влади в Україні прийшов П.Скоропадський. Його головні політико-правові документи – “Грамота до всього Українського народу” та “Закони про тимчасовий устрій України”, що були видані того ж дня, сповістили, що гетьман брав на себе не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, перетворившись тим самим у верховну державно-правову інстанцію. Вводилась і нова назва країни – Українська держава.

Гетьман Павло Скоропадський з метою впорядкування організації і функціонування державного апарату та найважливіших галузей управлінської діяльності розпочав процес їх тотальної воєнізації. На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюремного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився.

Пенітенціарна система України за часів Української Народної республики;

Після зречення Павла Скоропадського 14 грудня 1918 року, влада на території України переходить до Директорії Української Народної Республіки, яку на той час очолював Голова В. Винниченко і членами якої були С. Петлюра, Ф. Швець та П. Андріївський.

Декларацією від 26 грудня 1918р., що конкретизувала основні програмні ілі Директорії, скасовувався державний механізм гетьманщини, зокрема її правоохоронна і репресивна система. Тоді ж було затверджено склад уряду - Ради Народних Міністрів.

Необхідність вирішення завдань політичного, економічного і соціального характеру, поставили перед Директорією та її Урядом нагальну проблему розбудови силових структур. Однак слід зауважити, що основні зусилля Директорії, як до речі і Центральної Ради та Гетьманату, були спрямовані на формування і зміцнення, насамперед, збройних сил. Директорія мала протистояти військам українського радянського уряду, Добровольчій армії генерала А.Денікіна, армії генерала Л.Врангеля, військам Антанти, Польщі, Румунії, а також їх спецслужбам.

Ситуація в країні ще більше погіршувалась внутрішніми чинниками, а саме розкладом значної частини державного апарату, зростанням злочинності, діяльністю незаконних збройних формувань. Саме цим пояснюється чітка регламентація передусім системи військових злочинів та порядку відбування кримінальних покарань за їх здійснення.

Основною проблемою, яка постала перед членами Уряду, була повна необізнаність призначених представників Директорії в губерніях та повітах з наявною нормативною базою. Закони та підзаконні нормативно-правові акти в основі своєї не змінювались за часів Російської імперії. Зрозуміло, що це питання було актуальним і для наявної системи виконання покарань та управління місцями ув’язнення, яка в своїй діяльності також керувалась нормативними документами, виданими за часів Російської імперії.

Подальші спроби привести нормативну базу у відповідність до існуючої системи виконання покарань відбувались у напрямку відмови від видів покарань, притаманних ще уряду Російської імперії та розмежування системи виконання покарання. Для різних верств населення були передбачені різні покарання – для дезертирів каторжні роботи (в тому числі і безстрокові) вважались доцільними, у відношенні ж до вояків діючої армії навіть їх значно слабша за каральними властивостями аналогія – „примусові роботи” вважались неприпустимими.

Вперше пропонувалось ввести спеціальний профілактичний вид покарання військовослужбовців для припинення панічних чуток щодо реальної картини як в районі бойових дій, так і в тилу. Мається на увазі покарання за військові злочини невеликої важкості – „арешт – до 30 діб з перебуванням на гауптвахті в одиночному ув’язненню.

Вперше відбулися спроби Української Народної Республіки періоду Директорії визначити нормативно-правові та організаційно-структурні засади діяльності державних органів та установ виконання кримінальних покарань.