Організація таборів військовополонених у ході возз’єднання Західної України з урср у вересні 1939 р

Ще одним аспектом діяльності системи виконання покарань Наркоматів внутрішніх справ СРСР та України стала організація таборів військовополонених у ході возз’єднання Західної України з УРСР у вересні 1939 р. Організація пунктів прийому військовополонених покладалась на оперативні групи НКВС, що просувалися за армійськими частинами (по УРСР було розгорнуто шість таких пунктів). Прийняті від частин РСЧА військовополонені під конвоєм направлялись до таборів, які щойно відкривались. Загалом на території СРСР станом на 20 вересня 1939 р. було відкрито вісім таборів для військовополонених (з них три дислокувалось на території України). Як свідчить аналіз архівних джерел, ці табори постійно поповнювались. Так, 10 грудня 1939 р. органами НКВС була проведена операція з арешту кадрових офіцерів колишньої польської армії в Тернопільській, Станіславській, Луцькій та Львівській областях Західної України, в ході якої було заарештовано 570 осіб. Ще 487 осіб були заарештовані раніше як учасники різних контрреволюційних організацій. Загалом на початок березня 1940 р. в таборах для військовополонених утримувалось (без урахування солдатів та унтер-офіцерів) 14 736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських та жандармів. Крім того, в тюрмах західних областей України та Білорусії утримувалось 18 632 осіб, що були заарештовані в ході проведення органами НКВС кампанії з ліквідації дійсних та вигаданих контрреволюційних повстанських організацій.

5 березня 1940 р., після відповідного клопотання НКВС СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про розгляд в особливому порядку із застосуванням вищої міри покарання справ на 14 700 осіб, що утримувались в таборах для військовополонених, та 11 000 ув’язнених в тюрмах західних областей України та Білорусії. Розгляд справ проводився без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення. По суті це була операція з цілеспрямованого знищення представників польської інтелігенції, які, на думку радянського керівництва, могли чинити опір офіційній владі. За рішеннями спеціальної трійки НКВС СРСР у складі В.М. Меркулова (начальник ГУДБ НКВС СРСР), Б.З. Кобулова (начальник ГЕУ НКВС СРСР) і Л.Ф. Баштакова (начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР), було розстріляно 21 857 осіб, з яких: в Катинському лісі (Смоленська область) ─ 4 421 осіб, в Старобільському таборі (Харківська область) ─ 3 820 осіб, в Осташківському таборі (Калінінська область) – 6 311 осіб, в інших таборах та тюрмах Західної України та Західної Білорусії ─ 7 305 осіб.

Водночас із посиленням репресивної діяльності органів НКВС, на території Західної України було створено широку мережу тюрем, яка значно перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. Як свідчить аналіз суспільно-політичної ситуації, в першу чергу це обумовлювалося суто політичними мотивами. На підставі наказу НКВС УРСР за № 00210 від 25 грудня 1939 р. «Про оголошення штатів загальних тюрем НКВС УРСР» на території західних областей України було організовано 19 загальних тюрем. Невдовзі, через переповненість уже існуючих, у Львові та Рівному було створено ще дві тюрми. Однак і на цьому процес створення мережі тюрем не завершився. Після приєднання до СРСР Північної Буковини та Бессарабії на підставі наказів НКВС УРСР № 001120 від 7 вересня 1940 р. та № 00146 від 20 вересня 1940 р., на території новоутворених областей було організовано ще шість тюрем. Отже, загалом на приєднаних територіях було відкрито 25 тюрем зі штатами у 1 934 співробітників та загальним лімітом в’язнів близько 8 000 осіб.

Після возз’єднання Західної України з УРСР, на її терени була перенесена радянська система органів та установ виконання покарань з її принципом суворого покарання замість перевиховання засуджених. До цієї системи входили тюрми, виправно-трудові промислові колонії, сільськогосподарські колонії, будівельні колонії та спеціальні установи для неповнолітніх осіб.

Тема № 6. Особливості функціонування системи органів та установ виконання покарань України у передвоєнний період, за часів Великої Вітчизняної війни та її відновлення у повоєнний період (1939 – 1970 рр.)

Питання, що винесені для самостійного опрацювання, та які будуть розглянуті на семінарському занятті.

1. Вдосконалення структури апарату управління ВТУ у передвоєнний період.

2. Створення та функціонування таборів для військовополонених.

3. Залучення засуджених до позбавлення волі до діючих частин Червоної Армії.

Письмова консультація з теми №6

Вдосконаленню структури апарату управління ВТУ.

До кінця 40-х років істотним чином змінився склад ув'язнених в місцях позбавлення волі: переважна більшість з них утримувалася за здійснення кримінальних злочинів. Нормативні акти, видані в 30-е роки, що регулювали всі питання діяльності місць позбавлення волі, в умовах, що змінилися, переставали відповідати вимогам виправно-трудової політики. Багаторічна практика показала неможливість досягнення мети покарання тільки за допомогою кари і залучення ув'язнених в трудові процеси. Але перш ніж приступити до оновлення правової бази діяльності ВТУ, слід було визначити основні задачі Головного управління виправно-трудових таборів і колоній (ГУЛАГ) МВС СРСР. В липні 1949 р. було затверджено нове Положення про Головне управління виправно-трудових таборів і колоній, в якому як основні задачі визначалися: виконання вироку, організація охорони, виправлення і перевиховання ув'язнених на основі суспільно корисної праці.

Що стосується системи місць позбавлення волі, то в післявоєнні роки вона продовжувала залишатися незмінною. В той же час через об'єктивні причини усередині цієї системи відбулася диференціація виправно-трудових таборів. В 1948 р. організовуються п'ять таборів особливого призначення із строгим режимом для небезпечних злочинців з лімітом наповнення в 25 000 чоловік кожний і особливі табори для ізоляції кримінальних бандитів, місткість яких в 1950 р. була доведена до 80 200 чоловік.

Найбільше число засуджених в післявоєнний час продовжувало міститися в ВТТ, яких за станом на 21 серпня 1946 р. налічувалося 74. В них утримувалося 74 6871 чоловік, а на 1 січня 1953 р. вже 1 727 970 чоловік. Відсоток засуджених за контрреволюційні злочини складав відповідно 59,2% і 26,9%. Більшість засуджених по складу контрреволюційних злочинів складали особи, що притягались до відповідальності за пособництво німецько-фашистським загарбникам і приналежність націоналістичним підпільним бандитським формуванням.

У виправно-трудових колоніях, підлеглих УВТЛК і ОВТК МВС (УМВС), містилися виключно засуджені за кримінальні злочини з терміном покарання до трьох років.

Висока рецидивна злочинність серед тих, що звільняються, багато хто з яких в роки війни втратив соціальні зв'язки, була слідством відсутності якого-небудь турбування з боку державних органів в рішенні питань трудового і побутового устрою звільняються. Вимагалося вживати належні заходи в цьому напрямі.

Ускладнення обстановки в ІТУ до початку 50-х років у зв'язку із зростанням загальної чисельності ув'язнених, збільшенням внутрішньотабірного бандитизму і непокори, крупних озброєних втеч вимагало оперативності, злагодженості в роботі всіх частин і служб виправно-трудових установ. Все це спонукало МВС СРСР видати розпорядження від 10 травня 1951 р. про зміцнення єдиноначальності у виправно-трудових таборах і колоніях МВС СРСР.

У 1952 р. МВС ставило задачу залучення всіх категорій співробітників до проведення виховної роботи з засудженими в різних формах. Наказ МВС СРСР від 26 лютого 1952 р. «Про вивчення особовим складом органів МВС Основ виправно-трудової політики Радянської держави і роботи в ІТЛ і колоніях МВС» вимагав почати цю роботу з 1 квітня і закінчити 1 серпня, виділяючи на вивчення дві години в тиждень. Програма включала вивчення організації табірного друку, наочної агітації, трудового змагання, культурно-масової, клубної, бібліотечної роботи, навчання безграмотних і малограмотних, ролі культурно-виховних відділів (КВО) в зміцненні режиму. На думку керівництва МВС, засвоєння співробітниками форм і методів роботи з ув'язненими, їх практичне вживання в повсякденній діяльності повинне було сприяти стабілізації обстановки в місцях позбавлення волі.

Вживаючи заходи по зміцненню кадрового складу місць позбавлення волі, МВС СРСР наказом від 2 липня 1951 р. затвердило План підготовки і перепідготовки офіцерських кадрів для МВС на 1952—1954 рр. Відповідно до плану належало навчити: політробітників — 950, начальників лагподразделеній і їх заступників — 600, оперативних працівників — 1100, працівників культурно-виховних частин — 1250, працівників відділів спецчастин таборів і колоній — 600, офіцерського складу надзорслужби — 100, інтендантських і фінансових працівників — 1500, вихователів дитячих колоній — 250 і чергових помічників начальників в'язниць — 150 чоловік. Перепідготовка різних категорій співробітників покладалася на учбові заклади. Протягом року у Вільнюській школі передбачалося перепідготувати 200 оперативних працівників і стільки ж начальників підрозділів і їх заступників, а в Куйбишевськой — 200 начальників табірних підрозділів. Володимирська офіцерська школа орієнтувалася на перепідготовку чергових помічників начальників в'язниць з терміном навчання в два роки. Перепідготовка начальників обліково-розподільних спецвідділів також покладалася на Володимирську школу. Начальники культурно-виховних частин в кількості 250 чоловік протягом року повинні було проходити перепідготовку в Ленінградській офіцерській школі. В Казанському військово-політичному училищі протягом року планувалося навчання 200 чоловік. Перепідготовка керівного складу таборів, підприємств, будівництв в кількості 300 чоловік покладалася на Вищу школу МВС. На її базі передбачалося вести перепідготовку начальників відділень і табірних пунктів.

Окрім цього, в цілях підвищення кваліфікації начальницького, оперативно-інспекторського складу ІТЛ і колоній наказом МВС СРСР від 22 вересня 1954 р. передбачалося провести на місцях шестимісячні збори в 1954, 1955, 1956 рр. В програму зборів входило вивчення питань радянської соціалістичної держави, основ радянської виправно-трудової політики, основних положень про діяльність ІТЛ і колоній, основ господарської діяльності табірних підрозділів.

Викладене дозволяє зробити висновок, що в першій половині 50-х років керівництво МВС і ГУЛАГа прийняли комплекс заходів, направлених на професійну підготовку різних категорій співробітників для місць позбавлення волі з метою підвищення рівня їх діяльності

Тема № 7. Зміст та історико-правове значення Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р.

Питання, що винесені для самостійного опрацювання, та які будуть розглянуті на семінарському занятті.

1. Доповнення кримінального і виправно-трудового законодавства, щодо умовного засудження до позбавлення волі і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці;

2. Політика держави в 1977 р., щодо виконанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Письмова консультація з теми №7

Доповнення кримінального і виправно-трудового законодавства, щодо умовного засудження до позбавлення волі і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці;

Значними за своїм змістом було доповнення кримінального і виправно-трудового законодавства, що стосувалося умовного засудження до позбавлення волі і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням осудженого до праці. У зв'язку з ухваленням в 1977 році нових правових актів була дещо розширена можливість застосування умовного засудження до позбавлення волі (ст. 232 Основ кримінального законодавства, ст. 251 КК УРСР) і умовного звільнення з місць позбавлення волі (ст. 442 Основ кримінального законодавства, ст. 522 КК УРСР), а порядок виконання цих заходів став регулюватися виправно-трудовим законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 року Основи виправно-трудового законодавства доповнені новим розділом «Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці» (розділ 3-а). Відповідний розділ був включений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 23 березня 1977 року в ВТК УРСР (розділ 3-а, глава 13-а). Статті, що містилися в цих розділах, визначали порядок направлення засуджених до місця обов'язкового залучення до праці, правове положення осіб, умовно засуджених і умовно звільнених та ін. Проведення виховної роботи з засудженими було покладено як на адміністрацію, трудові колективи і громадські організації по місцю роботи засуджених, так і на співробітників спецкомендатур, що були органом виконання вироку.

Законодавче впорядкування питань виконання умовного засудження і умовного звільнення з обов'язковим залученням засудженого до праці вимагало проведення певних перетворень в системі органів внутрішніх справ, що відали виконанням покарань.