Запорожці під "татарською протекцією"

В другій половині XVII ст. границі запорозьких володінь, їхні «вольності» були більш-менш оформлені. В універсалі Богдана Хмельницького 15 січня 1655 року зазначено північні границі на під- ставі жалуваної грамоти короля (Їтефана Баторія: від Терехтемирова Дніпром до Чигирина; в договорі 1696 року границя покладена по ріці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії ріки Синюхи."* Ці границі не зустрічали офіційного заперечення збоку Гетьманщини і збоку Московщини.

Прутський мир 1711 року змінив ситуацію: Туреччина дістала територію, північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою лінією до Синюхи. Так територія, яку запорожці вважали за свою, опинилася під владою Туреччини."* Не зважаючи на це, запорожці не наважувалися повернутися на свої землі, а си- діли біля Олешок. Час від часу зверталися вони до російського уряду з проханням дозволити їм повернутися на свої землі і «сісти» так

кошем. Російсокий уряд дав дозвіл повернутися .тільки окремим ко- закам, «якщо вони розуміють свою провину», і мешкати там, де вони народилися, а оселитися їм у Старій Січі як своїм підданим не дозво- лив, бо ті землі належали Туреччині."'

1728 Року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши знову санкції російського уряду, року 1730 повернулися під татар- ську протекцію й оселилися над рікою. Кам'янкою.

Треба мати на увазі соціяльні та економічні умови, які оформи- лися в кінці XVII стол. В Січі перебували правляча верхівка козацт- ва — Кіш і власне військо — січовики. Крім бойового п'ястука — Січі з ЇЇ куренями, значна частина козаків оселялася на «вольностях», де мала свої хутори-«зимовники» і худобу. Тоді, як у Січі не було жінок, по хуторах мешкали й козаки з родинами. Мали вони свою місцеву адміністрацію, а землі.їх поділялися на райони — «паланки». В другій половині XVII ст. населення «вольностей» зростало. Сюди тікали з цілої України — Лівобережної та Правобережної — селяни, рятуючись від злиднів, від повинностей, від панського гніту. Одні ставали козаками, інші — наймитами, треті осідали слободами й жили вільними селянами, виконуючи тільки певні обов'язки супроти вій- ська

У 1709 роціі коли Гордієнко прийшов до Мазепи, з'явилися й січо- вики, а козаки та селяни паланок залишилися в степах. Козак Пол- тавського полку Ковальчук, що був на Запоріжжі, переказував, що в степу залишилися «многие тьісячи людей» у той час, як в Олешках було не більше як півтори тисячі людей."' Зв'язок між тими і іншими не поривався.'"

Життя під татарською протекцією було тяжке. Піскуваті землі Олешок не давали можливости плекати худобу; запорожці не мали права ловити рибу в Криму. Право брати сіль в озерах не давало прибутку, бо запорожці позбавлені були права торгівлі; в Криму та Очакові, в той же час і в Січі, мали право торгувати всі, хто бажав; залишалися самі перевози на Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що далі, то життя ставало тяжчим: татари посилали на земляні роботі' козаки мусіли брати участь в татарських походах.

 

Повернення запорожців на запоріжжя

Становище змінилося, коли 1731 року Київський генерал-губер- натор граф Вейсбах розпочав будувати Українську лінію. На будову та охорону цієї лінії не вистачало людей, і Вейсбах почав переговори з запорожцями, пропонуючи їм перейти на старі місця. Проте, цар- ський уряд довгий час зволікав із згодою і дав її лише під загрозою, що запорожці можуть виступити у війні в Польщі за королівський престіл, підтримуючи ворожого Росії кандидата, Станіслава Лещин- ського.

Нарешті запорожці перейшли над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і заснували там Нову Січ. Зробили це вони всупереч пересторогам Пилипа Орлика, який переконував Їх не переходити «під протекцію» Росії. Але запорожці обрали нового кошового. Малашевича, і під цю протекцію все ж перейшли. По суті територія, на яку перейшли за- порожці, не належала Росії, а за Прутським миром була турецька, але вони цьому не надавали значення. У переговорах з графом Вейс- бахом запорожці заявили, що «земля по нас весьма принадлежиг» і «заподлинно с нами последует», себто — земля ця переходить з ними до того володаря, владу якого визнали вони, власники землі. Це була своєрідна форма комендації, зформульована в Січі.

Перейшли запорожці над Підпільну, не дочекавшись формаль- ного договору з російським урядом. Мали грамоту цариці Анни в неясних виразах про «милість», «забуття провин». Пертрактація з графом Вейсбахом не мала правного характеру. Була «супліка» запорожців цариці Анні року 1735, в якій знову твердилось, що земля, на якій вони сіли, завжди належала Військові.

В щй непевності — браку договору — полягала одна з причин дальших подій: запорожці були переконані, що вони дістали всі свої «вольності»: самоврядування, суд, податки, права на землі, з якими перейшли над Підпільну, а російський уряд трактував їх повернення, як вступ до підданства."*

Становище запорожців погірщало, коли року 1738 укладено між Росією і Туреччиною Білгородський трактат, а 1740 року «Інструмент- уточнив цей договір. Земля, яку запорожці вважали за свою і яка за Прутським договором відійшла до Туреччини, знову стала власністю РОСІЇ. Не зважаючи на це, протягом перших років усе залишилося по-старому. Час від часу різні комісії підтверджували границі запо- розьких володінь: так, року 1745 польські, російські та запорізькі представники встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти Стефана Баторія. Року 1746, в зв'язку з конфліктом із ДОН-

ськими козаками встановлено східній кордон по ріці Калміюсові та Калці."* Здавалося, що накреслювалось спокійне володіння землея».

В угоді з російським урядом зазначено, що запорожці визнають себе підданими цариці, що підлягають владі Київського генерал- губернатора, російського генерала, і дістають щороку 2в.000 кар- бованців платні від скарбу. Року 1750 Запоріжжя було передане. з поновленням гетьманату, до відомства гетьмана Розумовського, але залишалася також влада Київського генерал-губернатора. За- поріжжя дістало свої «вольності»-землі та внутрішню автономію.

Внутрішній лад Запоріжжя доби Нової Січі зазнав у всіх галузях життя значних змін, порівнюючи з XVII ст. Вже в XVIII ст. не можна було спостерігати того братерства, рівноправности, про які писали дослідники XIX ст. — А. Скальковський і навіть Д. Яворницький. Уже в XVII ст. існувало глибоке розшарування козацтва; початок цього розшарування йде до XVI ст. З бігом часу ця диференціяція поглиблювалася.