Новоросійська губернія

Переведена в 1764 році ревізія Нової Сербії та Слов'яносербії ви- явила великі зловживання чужинецької адміністрації, шахрайство, непридатність сербських поселенців, як військової заслони і т. п. Наслідком цієї ревізії Нову Сербію, Слов'яносербію та Слобідський полк зліквідовано, а на їх місце засновано Новоросійську губернію. Вона охопила, крім території чужинецьких колоній та Слобідського полку, трикутник землі на південному заході, між річками Інгулом та Орлом і на сході — Українську лінію фортець з широкою смугою землі позад неї, де були ЗО сотень Полтавського, Миргородського, Лубенського та Переяславського полків з селами, хуторами та 40.000 людности. Далі на сході приєднано Бахмутський повіт, що належав до Воронізької губернії. Пізніше, 1770 року, до Новоросійської гу- бернії приєднано велику площу запорозьких земель, відділених но- вою лінією фортець, що простягалася від Дніпра, від Олександрівсь- кої фортеці, до Озівського моря і закінчувалась Петровською фор- тецею."

Звичайно, не лише висновки переведеної ревізії стали причиною заснування нової губернії: основна причина була в загальній політиці Катерини II, яка старалась знівелювати всі частини імперії, ігозбав- ляючи їх будь-якої незалежности. Першою скасована була Гетьман- щина, другою — фактично — Слобожанщина (офіційно в 1765 році перетворена на Українсько-Слобідську губернію), тепер черга прий- шла на Нову Сербію, Слов'яносербію та Новослобідський полк.

Новоросійська губернія поділилася на дві провінції: Єлисаветин- ську, до якої відійшли Нова Сербія та Новослобідський полк, і Кате- ринославську, до якої відійшли Слов'яносербія та землі поза Укра- їнською лінією, а пізніше — запорозькі землі на північ від нової, Дніпровської лінії. Бахмутський повіт увійшов як окрема адміні- страційна одиниця.*"

На території Новоросійської губернії поселено такі полки: в Єли- саветинській провінції — гусарські: Чорний та Жовтий (назви від кольору уніформи); Єлисаветградський пікінерський полк (перетво- рений зі Слобідського); пізніше додано ще два гусарські полки: Мол- давський та Бузький. У Катеринославській провінції були: Дніпров- ський, Донецький та Луганський шкіперські полки і Самарський гусарський. В Бахмутському повіті був Бахмутський гусарський полк."*

Адміністрація Новоросійської губернії являла собою дуже склад- ну картину: цивільні установи існували поруч з військовими і ком- петенція їх не була точно розмежована. Командири полків та пол- кові й ротні канцелярії були в той же час адміністраційними органа- ми для невійськової людности, але деякі категорії населення, як ста- ровіри, були виключені з компетенції військових командирів.

Головною метою адміністрації було сприяти зростові населення губернії, закликаючи людей з Польщі, приймаючи втікачів із Запо- ріжжя і навіть з Російської імперії. Про це виразно сказано в мані- фесті 1762 року, якій закликав чужинців до Росії, і Наказ Катери- ни II Комісії для складання нових законів, 1767 року. Але жадний з цих документів не розробляв так докладно техніки виклику пересе- ленців та організації поселень, як «Плян заселення Новоросійської гу- бернії», затверджений Сенатом у 1764 році."* Цей «плян» охоплює все життя країни, адміністрацію, розподіл землі і закінчується освітою. Він був діючим правом навіть після скасування Новоросійської гу- бернії та утворення намісництва.

«Плян» складається з 8 розділів, з яких найважливіші два: про систему розподілу землі та про порядок заселення.

В основу розподілу землі покладено неподільне спадкове воло- діння певною дільницею. Залежно від якости землі така дільниця мала 26 або ЗО десятин. Військовий за неї нічого не платив, але був зобов'язаний службою; селянин не служив у війську, але платив по- датки. Крім селян діставали землі і поміщики. Норма поміщицької дільниці була не більше, як на 48 дворів, які поміщик повинен був заселити протягом трьох років; якщо він цього не зробив, землю від- бирали до скарбу. Всі старшини діставали рангові землі; якщо вони заселили їх — земля переходила у їх власність. Для поміщицького володіння «плян» ставив умовою постійне перебування власника в

Новоросійській губернії. Якщо поміщик діставав посаду в іншому місці, він мусів продати комусь свою дільницю або повернути її скар- бові.

Це обмеження дуже цікаве: автори «пляну» хотіли створити місцеве заможне дворянство,"" яке не було б закритою кастою: кож- ний, хто виводив з Польщі своїм коштом переселенців, діставав офі- церську ранґу, а разом з тим і дворянство. Таким чином у дворян- ську масу постійно вливалися нові елементи різного походження, бо організатором переселення міг бути кожний.

Наслідки поміщицької колонізації в Єлисаветградській провінції були такі: з «вельмож» дістали землю тільки князь Щербатов та два генерали; 75°/о поміщиків були офіцери місцевих полків; серед них були і сербські з Нової Сербії та Слов'яносербії, і колишні україн- ські старшини Новослобідського полку; далі йшли лікарі, цивільні урядовці, духовенство, купці. Тільки ї"/» припадало на- чужинців.

Інші умови були в Катеринославській провінції, де серед старшини Миргородського та Полтавського полків були великі землевласники: обозний Руновський мав 63.000 десятин, обозний Кочубей — 5.000 десятин."- Це пояснюється почасти небезпекою, яка чекала на помі- щика в Новоросійській губернії: напади запорожців, поляків, татар.

Року 1769 татари зруйнували 50 слобід Єлисаветинської провінції і багато людей і худоби позабирали з собою. Населення було терори- зоване, тому багато людей повтікало до сусідніх губерній. Враження від цього нападу татар було таке, що в губернській канцелярії обмір- ковувати проект переведення людности південних рот Єлисаветград- ського пікінерського полку до північних, де населення 15-ти рот мож- на було розмістити в 5-ох. Бракувало людей і в Чорному та Жовтому гусарських полках, і в Катерининській провінції."'

Головну масу населення Новоросійської губернії становили посе- ленці — військові та цивільні. Кожному чужинцеві давали без зво- роту по ЗО рублів, українцям, що приходили з Правобережної Укра- їни, та запорожцям — по 12 рубтів, якщо записувався до військових поселян, і по 6 руб-лів, якщо записувався до скарбової слободи. Сіль- ське населення було переважно українське, але були серед нього й чужинці: болгари, волохи, молдавани, вірмени, греки і росіяни — старообрядці та «однодвірці», що їх уряд селив по Українській лінії.

Чужинці селилися переважно по містах, як купці, ремісники. Бу- ли значні колонії греків на форштадті, кріпости св. Єлисавети; там було багато російських купців-старообрядців, серед них значні ка- піталісти, як Масленнікови, Сенковські та інші, які налагодили торго- вельні зв'язки з Туреччиною, Францією."'. Вперше 1764 року дозво- лено оселитися в Новоросійській губернії жидам, які взяли на від- куп експорт ременю."*

Успіх колонізації був дуже значний. В Новоросійській губернії наприкінці ц існування, в 1774 році, було коло 155.000 населення. Приваблювало селян те, що тут була мала панщина — дводенна, а в разі будь-яких утисків сусідні поміщики охоче приймали селян, тому що від заселення дільниці залежало чи залишиться вона в його руках чи ні. А далі лежали запорозькі «вольності», куди легко пере- ходили незадоволені своїм життям селяни.

Життя Новоросійської губернії було бурхливе: впливало сусідство з Правобережною Україною, де безперервно протягом ЗО років трива- ла боротьба, відома під назвою гайдамаччини. Селянство відповідало повстаннями проти кріпацтва, що все зміцнювалося. З 1734 року пов- стання охоплювали Брацлавщину, Волинь, Київщину, Поділля. Піс- ля невдач ватажки-гайдамаки тікали на Запоріжжя та в Новоросій- ську губернію, там збирали нові загони і знову йшли до Польщі. Чи- мало ватажків походило з Новоросійської губернії."*

З самого початку створення Новоросійської губернії всі козацькі полки на її території переформовано на регулярні пікінерські полки. Старшина дістала офіцерські ранги, а козаки приймалися до тих пол- ків рядовиками. Щоб позбутися панщини, записувалися до пікінерів нижчі шари суспільства: селяни, ігідпомічники, але виборні козаки рішуче відмовлялися від «пікінерного вербунку» і тільки під жор- стоким примусом*" записувалися в пікінери.

Привід до вияву незадоволення давали накази депутатам в Комі- сії для складання нових законів. Козаки сотень, що перейшли з Мир- городського полку, а саме Кременчуцької та Власовської, відмовля- лися спільно з пікінерами Дніпровського полку, до якого були при- писані, брати участь в обранні депутата та в складанні наказу. Вони

потай від начальства обрали своїх депутатів: від Кременчуцької сотні — козака Кочконога, а від Кременчука та Власівки — значко- вого товариша Денисова (Денисенка). Козаки написали накази депу- татам, в яких ставили вимогу привернення козацького стану. В Ко- місії звернули увагу на незаконне обрання депутатів. Денисова за- арештовано, а Кочконог не з'явився до Комісії."' Денисову пощасти- ло втекти з-під варти і з'явитися з депутатом лубенського шляхет- ства, Г. Полетикою, та козаками Слобожанщини і з пікінерами Єли- саветградського полку. Депутат Єлисаветградського полку подав супліку Катерині II з проханням привернути козаччину."'

Криваве повстання на Правобережній Україні 1768 року — «Колі- ївщина» — знайшло відгуки на Запоріжжі та в Новоросійській губер- нії. З цим рухом зв'язаний «бунт пікінерів» 1769 року. Почався він у Царицинській сотні Донецького полку з того, що депутат Донецького полку Тимченко відмовився йти на війну з Туреччиною. Його підтри- мали Дніпровський та Донецький пікінерські полки. Козаки з гетьманських полків переходили на бік повстанців. Спроби прибо- ркати повстання були невдалі. Велика група запорожців прийшла на допомогу повстанцям і довгий час панувала над Ореллю. На початку 1770 року реґулярні війська з донськими козаками виступили проти пікінерів і оточили їх. Ватажків повстання після жорстоких кату- вань забито і тіла їх «таскали по селах для остраху іншим». Багатьох заслано на Сибір на вічні каторжні роботи."' Так постраждала Пів- денна Україна від знищення козацького ладу.

В останніх роках існування Запорізької Січі боротьба її з Новоро- сійською губернією набула характеру постійної війни. Крок за кро- ком захоплювалися запорізькі землі, просувалися поселення в степи. Запорожці руйнували ці поселення і забирали до своїх «вольностей» людей та худобу. Пікінери, цілими селами переходили до запорожців. Німецький мандрівник Й. ґюльденпітедт у своїх записках про Пів- денну Україну року 1774 писав, що багато пікінерських слобід пов- ністю перейшли до запорожців;вінназивавЗелену,Жовту,Кам'янку, Верблюжку та інші. Відзначав він ще цікаву рису; переходили ігікі- нери не з примусу, а добровільно, а з другого боку — запорожці заби- рали до себе тільки населення українських слобід, не торкаючи ро- сійських («москалів», як називав їх Й. ґюльденпітедт)."*

В наслідок Кучук-Кайнарджинського миру переведено новий адміністраційний розподіл Південної України. Засновано Озівську губернію, до якої відійшли Лівобережна частина Новоросійської гу- бернії, землі Війська Донського, Кинбурн з його околицями і Бахмут- ський повіт. Решта території Новоросійської губернії залишилася ігід старою назвою — «Новоросійська губернія».