4. Діяльність гетьманського уряду

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла невпинна праця.

У галузі зовнішньої політики міністрами були — М. Василенко і Д. Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання Української Держави іншими державами. Перше місце серед євро- пейських держав належало Німеччині.

Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відпові- дали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьман- ський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ЇХ — 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викли- кали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі.

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмо- вилася ратифікувати Берестейський дого р, занулювала під впли- вом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного

краю зі Східньої Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.

Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фін- ляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з невтральними державами — Швайцарією, Еспапісю, Данією, Шве- цією, Голляндіею, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти — Фран- цією та Англією."'

Окреме місце належить дипломатичним відносинам з совстським урядом. Берестейським договором Москва була зобов'язана укласти мир з Україною. Делегація для укладення мирового договору в числі понад 20 осіб з'явилася з Москви до Києва вже після перевороту. Головою її був X. Раковський, заступником — Д. Мануїльський. Го- ловою української делегації був професор С. Шелухин, заступни- ком — 1. Кістяковський, а з 10 серпня — П. Стебницький. Перего- вори провадилися українською та російською мовами з допомогою перекладачів. Обговорювано справу припинення воєнних дій. справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних стосунків. Найгострішим було питан- ня кордонів.

Наприкінці літа большевики знайшли підтримку збоку Україн- ського Національно-Державного Союзу, який підготовляючи повстан- ня проти гетьманського уряду, звернувся до них по допомогу. Коли повільно, з допомогою російських і українських перекладачів ішли офіційні переговори, в помешканні товариша міністра фінансів В. Ма- зуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д. Мануїльський, з одного боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого — обговорювали умо- ви повстання. За військову допомогу (посилення розвідчої діяльно- сти на фронтах, що мало відтягти увагу німців) Український Націо- нально-Державний Союз обіцяв легалізацію в Україні комуністичної партії."

На початку жовтня 1918 року мирові переговори було припинено. Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський залишився в Києві для підпільної роботи проти українського уряду. X. Раковський у сво- їй статті визнавав, що советська делегація підтримувала в Києві ко- муністів і обмірковувала з ними справи державного перевороту.""

Міністерство внутрішніх справ викликало найгострішу критику. Гетьманський уряд призначив на пости губерніяльних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму, було призначено на всю Україну 3-4, — пише дослідник історії цієї доби Д. Дорошенко."' Проте, якраз це питання було найбільш бо- лючим."' Ці адміністратори, хоч і були досвідченими земськими дія- чами і, за невеликим вийнятком, українцями, не належали до так званих «свідомих українців», за яких у той час вважали членів со- ціялістичних партій, і тому, з погляду соціялістів, вони були реак- ціонерами.

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реак- ція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «ка- ральні загони», які стягували з селян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджа- ли цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анар- хії; але ввесь одіюм «каральних експедицій» упав на гетьманський Уряд^

Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений ЗІ січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землево- лодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасова- ний «Грамотою» Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. Почалися з перших же днів нового уряду заходи, щоб унормувати становище. Для підготови матеріялів для нового земельного закону й полагодження конфліктів між землевласниками та селянами за- сновано земельні комісії — губерніяльні та повітові. У жовтні засно- вано Вищу Земельну Комісію, очолену самим Гетьманом. На початку листопада затверджено проект реформи земельних справ. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою з допомо- гою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали

культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали расову ху- добу тощо, могли мати по 200 десятині"

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). За- лізниці були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже в середині літа налагодити нормальний залізнич- ний рух. Великим досягненням була вдала боротьба зі страйками^'

Успішно працювало міністерство фінансів (А. Ржепецький). Роз- хитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою."'

Міністерство народньої освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію в своїй праці. Почат- кові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу звер- талось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.

Складніша була справа з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Бать- ківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Централь- ної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гім- назії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на дер- жавні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури.^"

6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Дер- жавний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет.™ Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви

та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Україн- ський Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато уні- кумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Европи.*"

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук була конечна. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім. Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське На- укове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло із сфери прелі- мінарних розмов. Українську Академію Наук заснованого за Геть- мана. її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціяльно-скономічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академі- ки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.""

Українська Академія Наук була найбільшим досягненням Укра- їни в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники і — характеристичне — протягом багатьох років большевики намага- лися і намагаються довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919— вже за большевицької влади.™

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Держав- ної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго може .бути незрів- няним, недосяжним по скількості виданнів і накладів».'"

Дуже складним було становище Церкви. Не зважаючи на дещо байдуже ставлення Центральної Ради, в Українській Церкві відбува-

лися глибокі зрушення. Серед духовенства та парафіян намітилися дві течії: тоді, як значна частина парафіян, духовенства та головним чином єпископату бажала зберегти все по-старому (підлеглість Української Церкви Московській, слов'янську мову в Богослуженні) — друга частина прагнула націоналізації Церкви (далі автономії ще не йшли бажання, хоч уже підносилися голоси за автокефалію Української Церкви).

7-20 січня 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, але боль- шевицьке повстання перервало засідання Собору. Ухвалено поновити засідання 10 травня.

Під час захоплення Києва большевиками був забитий митропо- лит Володимир, і Українська Церква залишилася без проводу."'

При гетьманському уряді було засноване міністерство іспові- дань, першим міністром якого призначено професора В. Зіньківсько- го, прихильника автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяль- ності він зустрів опозицію збоку єпископату і значної частини насе- лення. Патріярх Московський Тихон дав інструкцію обрати митро- полита до Церковного Собору на Епархіяльному З'їзді. Не зважа- ючи на протест В. Зіньківського, обрано на митрополита архиспис- копа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала на- лежної кількости голосів. Рада Міністрів вислала патріярхові Тихо- нові протест проти обрання митрополита поза Церковним Собором, але патріярх санкціонував вибір Антонія.

В особі митрополита Антонія Українська Церква дістала запек- лого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному Соборові, що зіб- рався в червні 1918 року, непохитну волю Гетьмана — «встановити автокефалію Української Церкви». На останній сесії Собору, 12 ли- стопада 1918 року, міністер віроісповідань, А. Лотоцький, оголосив деклярацію, в якій сказано: «В самостійній державі має бути і са- мостійна Церква. . . автокефалія Української Церкви. Це не лише церковна, але й національна наша необхідність. . . В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непо- хитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною».™ Таким чином гетьманський уряд поклав початок автокефалії Укра- їнської Церкви.

Велике ускладнення в будівництво гетьманської держави вносив брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була дуже невелика. Після повороту україн- ського уряду до Києва Запорізький загін, під командою генерала К. Прісовського, який обороняв Київ від большевиків, був переформо-

ваний на Запорізьку дивізію. Генерала К. Прісовського усунуто ві^ командування і на командира дивізії призначено генерала О. Натієва З того часу дивізія називалася його іменем. До дивізії входили: три піших полки, один гарматний, один кінний, один інженерський і пан- церний дивізіони. Загальне число вояків було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О. Натісва були: полк Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця та зформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові.

Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала фор- мувати українське військо. На початку квітня 1918 року опрацьо- вано плян організації 8-ми корпусів піхоти та 4'/з кінних дивізій, які мали поповнюватись за територіяльним принципом. Цей проект вже не був здійснений.^"

Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли Си- ньожупанників та Січових Стрільців.^

Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про фор- мування 8-ми корпусів та 4^ кінних дивізій і почав його реалізу- вати. Для підготови освічених старшин засновано спеціяльні вій- ськові школи.

Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року — 79.000.

Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обе- режно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобіліза- ція відповідного віку молоді може принести до армії збольшевичені елементи. Тому уряд валів відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні большевизмом.

З другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

У листопаді 1917 р., на прохання делегації вояків-галичан, по- чато формування Галицько-Буковинського Курення Січових Стріль- ців. Згодом цей курінь мав розгорнутися на дві дивізії. Формували його в Києві.""

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Ро- гозі вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окре- мого стану населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його зрівняно з усім населенням. Козацтво в XIX та на початку XX ст. користалося деякими пільгами і відзначалося від ін- шого населення більшим збереженням старих традицій, національ- ною свідомістю й вищим добробутом.

Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина якогось села належала козакам, а інша — селянам. 16-го жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом відновив козац- тво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. До коза- ків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й не-козаки. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим ота- маном, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було кілька пол- ків, На чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман."*

Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку — мати надійне, незіпсуте большевицькою пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво, Гетьман спо- дівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі: Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський писав, що це був «ве- ликий, глибоко продуманий плян державного мужа високої міри».'" Здійснити цей плян гетьманський уряд не встиг.

Восени розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли слу- жити в большевицькій Росії. Уряд вирішив використати їх анти- большевнцьке наставлення та військовий досвід. Цей корпус не вхо- див до української армії і підлягав безпосередньо Гетьманові. Роз- ташований він був на українсько-російському прикордонні, між Пу- тивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії.

У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та Особ- ливого Корпусу, військові сили України були мізерні.

Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморській фльо- ті. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здо- бути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморської фльоти, які були захоплені німцями."'