УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА

УКРАЇНА ПЕРЕД ПЕРЕВОРОТОМ 29 КВІТНЯ 1918 РОКУ

КВІТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ І ПЕРШІ ЧАСИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ГРОМАДСЬКА РЕАКЦІЯ НА ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

  ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

БОРОТЬБА ПРОТИ ГЕТЬМАНАТУ

ЗАХІДНЯ УКРАЇНА В 1918 РОЦІ

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

ПАДІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ПІДСУМКИ

 

УКРАЇНА ПЕРЕД ПЕРЕВОРОТОМ 29 КВІТНЯ 1918 РОКУ

Ідея гетьманату не завмирала протягом XVIII, XIX і початку XX століть. Революція 1917 року збудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першої величної маніфестації серед прапо- рів з соціялістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана. Увесь 1917 рік пройшов в загальному захопленні соціялі- стичними ідеями. Здавалося, що сила цих ідей була непереможна. Характеристачно, що ТУП (Товариство Українських Поступовців), яке існувало коло 10 років як понадпартійне об'єднання, після 1917 року змінило свою назву на Партію Соціялістів-Федералістів. На мітингу в Київському університеті студенти проголосили повну «по- літичну свободу» для професорів належати до якої завгодно партії, але тільки — соціялістичної — соціялісгів-революціонерів чи соція- лістів-демократів. На той час це була дійсно велика толерантність. У Центральній Раді були всі, за незначним вийнятком, сопіялісти, і вона легко знаходила спільну мову з большевиками в боротьбі з «буржуазним» Тимчасовим Урядом, який теж був у полоні соціялі- стичних ідей. Боротьба з соціялізмом здавалася неможливою, але події різко змінили настрої великої частини населення України. Перше — непереможний рух большевиків, які майже не зустрічали спротиву — і 5.000 трупів у Києві, які відзначили їхню перемогу. . .

Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під охороною ні- мецьких багнетів, викликав у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили до- вір'я до уряду. Шкодила деклярація Центральної Ради — запев- нення, що курс її політики, який дав у наслідку большевицьку оку- пацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним. Деклярація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни.

Була ще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: не — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втру- чалися у внутрішні її справи. Вони, уважно спостерігаючи співвід- ношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестейським договором.'*^ Австрійські агенти з Одеси та Києва

інформували свій уряд про непопулярність влади серед населення. Граф Форгач висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством, але цю радикальну ре- форму австрійський уряд уважав за несвоєчасну.'"

Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширю- вався рух проти неї. Велика маса селян і міської людности прагнули встановити новий уряд — несоціялістичний. До Центральної Ради зверталися делегації з різних місць з проханням скасувати земель- ний закон. Вище згадувалося про резолюцію Лубенського з'їзду. Аналогічну резолюцію ухвалили великі та малі землевласники на зборах 6 - 17 квітня в Харкові.

У Києві створено було Українську Народну Громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського Корпусу та козаків з Вільного Козацтва. Видатними діячами її були: М. Устимович, Гі- жицький, 1. Пащевський, В. Кочубей, М. Воронович, В. Любинський, М. Василенко та ін. Громада нав'язала тісні стосунки з партією Українських Хліборобів-Демократів, до якої належали брати В. і С. Шемета,™ М. Міхновський та В. Липинський, а також стосунки •з Союзом Земельних Власників. У половині квітня Громада нав'я- зала контакт з німецьким командуванням. На нараді німеці.кого та австрійського командування вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка по- стала б наслідком перевороту.*"

Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твер- дою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, в тому числі Є. Чикаленка, багатого поміщика, видатного громадського діяча.'"

Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала. Одною з причин цього, крім небажання самого кандидата, було небажання німець- кого командування та багатьох впливових українців висувати на чоло держави під час громадянської війни цивільну людину. Поміж інших кандидатів, зокрема М. Міхновського, був командир 1-го Українського Корпусу та почесний отаман Вільного Козацтва, П. Скоропадський. Репутацію видатного воєначальника поєднував вія, представник старої української аристократії, з глибоким патріотиз- мом. Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський — один із най- освіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван — депутат до

Комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбут- нього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милора- дович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала укра- їнським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка.

Українська Народна Громада у кінці квітня, ведучи переговори з німецькими чинниками, обговорювала та визначала склад міні- стрів майбутнього уряду.

Німецький генерал ґренер, який фактично керував усією вій- ськовою справою німців в Україні, з'ясував умови, на яких німці погоджувалися на переворот. Головні умови були такі:

1. Визнання Берестейської угоди.

2. Розв'язання Центральної Ради.

3. Відкладення Установчих Зборів до «повного заспокоєння» України.

4. Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупантів.

5. Вільна торгівля.

6. Відновлення права власности на землю. Селяни мають запла- тити за надану їм землю. Збереження великих маєтків. 7. Оплата за військову поміч Україні."™ Генерал ґренер підкреслив, що німці жадної участи в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

2. Квітневий переворот і перші часи гетьманської держави

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадово- лення політикою Центральної Ради, соціалістичними експеримен- тами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утво- рення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обра- ли одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Со- борі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софій- ському майдані відслужено молебень.

Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського. Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закін-

чуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опа- нували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стріль- ці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити П, при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Гру- шевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як при- ватна особа.*"

На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний». Мала по- чатися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом.

29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Україн- ського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підпи- сані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик тру- дових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволо- дінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкрес- лювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Гене- ральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».**

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притяг- ти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, як стали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але' скласти кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Ва- силенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Науко- вого Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демо- кратичної (кадетської Партії. Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» — української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Соро- чинцях—«Сорочинська трагедія»—пробув рік у в'язниці.^"" Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусів бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась та- кож невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтриму- вали М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхи- лила запрошення М. Василенка.'" Правда, рішення ес-ефів не було принциповим. Не давши згоди піти до уряду, вони на другий день звернулися до генерала ґренера з пропозицією змінити аграрну по- літику уряду і встановити тимчасову — до скликання Установчих Зборів — Державну Раду. Партія подала новий проект умов вступу до уряду: погоджуючись на Гетьмана, як президента Республіки, ес-ефи вимагали зміни кабінету, складеного Василенком, і пропону- вали свою конституцію. У цій історії, — відзначає професор Д. До- рошенко, — цікаві два моменти: представники соціялістичних пар- тій воліли пертрактувати з німцями, а не з Гетьманом, якого пого- джувались визнавати за президента; другий момент — це те, що за справжніх українців вони визнавали тільки соціялісгів."'

Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у бу- дуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, на- ціональної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об'єднатися в ім'я Української Держави. 15 років пізніше з прикрістю казала Л. Старицька-Черняхівська, що ес-ефи «побо- ялися забруднити свою соціялістичну чистоту».'" З ес-ефів лише Д. Дорошенко вступив до кабінету і прийняв портфель міністра за-

кордонних справ. У своїх спогадах Д. Дорошенко писав про свою першу розмову з М. Василенком, коли домовлявся з ним про вступ до кабінету. М. Василенко казав, що «треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змі- стом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й устрою вдержалася сама суть: національно-дер- жавна ідея українська»."'

Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією про переворот в Києві. «Знайомі, — пише Д. Дорошенко, — кинулися мене розпитувати, що це може значити? Чи не кінець української державности?... Я зазначив своїм галицьким знайомим, що імена — гетьмана Скоропадського й М. Василенка — вже самі собою свід- чать, що діло йде не про „кінець української державности", а що- найбільше про зміну її форми». "*

У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міні- стрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо не-українців: А. Ржепецький — з польського роду, міністер фінансів, за війни — голова Татьянівського Комітету допомоги вті- качам; С. Гутник — Міністер торгівлі — жид, фінансовий діяч Одеси — та два росіянини: Ю. Вагнер — міністер праці, професор Київ- ського Політехнічного Інституту, та Г. Афанасьєв — державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звіль- нений за «неблагонадійність».

Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів не-українцями; від цього не вільна й «Енциклопедія Українознавства».*" Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціялістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі не- щастя, що їх принесли соціялісти, ще твердо трималися гасла: «не- потрібна не-соціялістична Україна!» Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були. . . україн- цями.