Тема 16. Урср у період неототалітарного режиму. Право. (8 год. Для дфн, 1 год. Для зфн).

Лекція 1. Епоха "застою".

1. Політико-ідеологічна й економічна криза СРСР.

2. Розвиток державного апарата. Верховна Рада УРСР. Президія Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР. Міністерства республіки.

3. Підготовка й прийняття нової Конституції СРСР. Конституція УРСР 1978 р.

4. Закріплення особливого статусу КПРС.

В связи с постановлением программы построения коммунизма, советское партийно-государственное руководство в 1962 г. приняло решение провести конституционную реформу. Но после смещения Н. Хрущева и с изменением экономической и социальной ситуации в стране, разработка проекта основного закона затянулась на длительное время. Лишь в октябре 1977 p., после всенародного обсуждения, одобренного партией проекта, Верховный Совет СССР принял новую союзную Конституцию. На ее основе 20 апреля 1978 p., после обсуждения жителями республики, внеочередная седьмая сессия Верховного Совета УССР девятого созыва приняла Четвертой советской Конституции. Она была полной рецепцией общесоюзной и состояла из преамбулы, 19 глав и 10 разделов, которые имели такие названия: основы общественного строя и политики СССР (политическая и экономическая системы, социальное развитие и культура, внешнеполитическая деятельность и защита социалистического Отечества; государство и личность (гражданство УССР, равноправие граждан, основные права, свободы и обязанности граждан); национально-государственное и административно-территориальное устройство; совета народных депутатов и порядок их избрания; высшие органы государственной власти и управления; местные органы государственной власти и управления; государственный план и государственный бюджет; правосудия, арбитраж и прокурорский надзор; герб, флаг, гимн и столица; действие Конституции, порядок ее изменения.

Большинство статей Конституции 1978 г. имела декларативный характер, они никогда не были закреплены соответствующими законами. Например, гарантированные права и свободы. Республика провозглашалась суверенным, а основным признаком этого суверенитета называлось право сношений с другими государствами. Гарантией суверенитета якобы была норма о праве свободного выхода из СССР, хотя закона и механизма выхода не существовало. Статья 6 устанавливала политическую монополию в государстве единой коммунистической партии. Поэтому создание других партий было неконституционным и вело за собой привлечение к уголовной ответственности.

Конституция 1978 г. изменила название советов депутатов трудящихся на народных депутатов, утвердила государственную символику, которая изменилась в конце 40-х pp. и административное устройство в составе 25 областей, после административных реформ 50-60-х pp. Действовала она с изменениями и дополнениями до 1996 г.

Лекція 2. Політична система радянського суспільства. Правовий статус УРСР.

1. Місцеві органі державної влади й державного управління.

2. Ради народних депутатів і їх виконавчі комітети.

Початок 70-х рр і наступні 15 років характерні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та в сфері ідеології Україна в котрий раз стала ареною жорстокої боротьби із жупелом «українського націоналізму», яка знову завдала непоправних збитків національній культурі, підсилилися русифікаційні процеси. Реакційність внутрішньої політики правлячої партії була викликана бажанням утримати стабільність у суспільстві методами адміністрування та ідеологічних маніпуляцій, тоді як деградація однопартійної моноідеологічної тоталітарної системи виходила у завершальну фазу. Реакційний поворот початку 70-х рр. супроводжувався досить успішним проведенням політики «розрядки» на міжнародній арені. Однак Україна, яка мала власне міністерство закордонних справ і юридично була представлено в ООН як самостійна країна, фактично ніяк не впливала на міжнародну політику. Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Україні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм У січні 1972 р. в Києві, Львові та деяких інших містах України було заарештовано близько двох десятків чоловік, найактивніших дисидентів В. Чорновіл, І. Світличний, І. Гель, Ір Стасів-Калинець, Л. Плющ, Є. Сверстюк та ін. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов'язаних із закордонними центрами ОУН. Навесні1972 р. була проведена нова серія арештів серед дисидентів. У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на цей час перебувало від 70 до 122 чол. , яких звинувачували за політичними статтями. Восени 1972 — навесні 1973 р. майже 90 засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Арешти супроводжувались повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їх друзів. Декого із заарештованих примусили прилюдно покаятися в «антирадянщині» і створити таким чином украй негативний образ інакодумців. У результаті цього погрому майже повністю був паралізований самвидав. Припинилося видання «Українського вісника» (хоча і спостерігалися спроби відновити його). Більшість активних дисидентів опинилася у таборах для політичних в'язнів. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», яку очолив новий секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчук. Після гучного святкування 50-і річниці утворення СРСР у грудні 1972 р. навесні 1973-го в усій Україні відбулися засідання партійних активів усіх рівнів, присвячених цій даті. Вони звелися до переспівування промови Л. Брежнєва «Про п'ятдесяту річницю Союзу РСР». Посилено експлуатувалась теза про те, що формування нової історичної спільності — радянського народу завершилося і національне питання в Радянському Союзі вирішено остаточно. Цілком логічно ця теза супроводжувалась іншою — про необхідність боротьби проти «буржуазної ідеологи», передусім проти «буржуазного націоналізму та сіонізму». За звичним сценарієм почалися переслідування інтелігенції, винної у названих «гріхах». У пресі, на зборах у творчих спілках, наукових закладах і вузах письменників, митців, учених громили за «відхід від партійної лінії» у національному питанні, «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності» тощо. Звертатися до національної проблематики у творчості і науці стало просто небезпечно, віталася тільки розробка тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливові російського народу на інші нації СРСР з тематичних планів видавництв початку 70-х рр. було знято 157 назв книжок, де ідеологічні куратори знайшли хоча б натяк на «націоналізм» та інші відхилення від партійної лінії. 3 бібліотек вилучались література «націоналістичної» спрямованості, бібліографічні покажчики, де зустрічалися прізвища опальних авторів. Відповідним чином переглядався репертуар театрів, сценарії на кіностудіях і телебаченні, музейні експозиції тощо. Все це супроводжувалося адміністративними переслідуваннями людей, яких запідозрювали в «націоналізмі» або зв'язках із самвидавом, виключали з парти, комсомолу, творчих спілок, позбавляли роботи. В інститутах Академії наук УРСР (філософи, мовознавства, фольклору та етнографії, літератури, археології, ботаніки та ін.) прокотилась хвиля звільнень співробітників з ідеологічних мотивів. Чистка торкнулася також вузів та інших наукових установ Києва, Львова, Дрогобича, редакцій центральних і обласних газет, видавництв тощо. У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі «інтернаціонального виховання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні того ж року він був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ, а через рік виведений зі складу політбюро ЦК КПРС. На вищу посаду в республіці прийшов В. Щербицький, давній конкурент П. Шелеста у боротьбі за владу, людина, яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви. Прихід нового намісника Москви викликав і відповідні кадрові зміни в керівництві КПУ на всіх рівнях. Під кураторством В. Маланчука була проведена заміна усіх керівників ідеологічних відділів ЦККПУ і значної частини керівників відповідних структур обласних, міських і районних комітетів партії. Фактично це було усунення прибічників попереднього першого секретаря ЦК КПУ. У другій половиш 70-х рр. нові імпульси були дані процесові русифікації. З подання Л. Брежнєва у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдину «радянську націю» під егідою російського народу. У 1977 р. була прийнята нова конституція СРСР. Вона формально узаконювала реальний стан речей безмежну владу комуністичної партії Республіки Союзу РСР, у тому числі Україна, також прийняли свої конституції, які були копіями союзної. Нова конституція декларативно підкреслювала зростання ролі народу в управлінні суспільством, надавала широкі права громадським організаціям і підвищувала роль та значення рад. Усі ці положення були фіктивними й суто формальними. Саме партія і партійні організації були реальними місцями зосередження реальної влади. Ця безмежна монополія на владу погано прислужилася самій парти і суспільству в цілому. Державна партія десятками років перебувала поза будь-якою критикою ззовні, а зрештою і зсередини, поступово загнивала. В другій половині 70-х рр. цей процес прискорився Країною правила купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. В результаті друга половина 70 — початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, безгосподарності тощо. В суспільстві швидко поширювались настрої зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм. Це не заважало «верхам» дотримуватись неухильно обраного ними курсу всередині країни, додавши до цього реакційно-агресивну зовнішню політику наприкінці 70-х рр. Найнаочніше реакційність внутрішньополітичного курсу проявлялась у переслідуванні інакомислення. У 1975 р. на Нараді з питань безпеки і співпраці в Європі, що відбулася у Гельсінкі, СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарних статей заключного акта Наради, які, зокрема, передбачали недопустимість переслідування громадян за їх переконання. У листопаді 1976 р. в Україні утворилася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письменник М. Руденко (керівник групи), письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політичні в'язні О. Мешко. Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін. — всього 10 чол. Це була перша в республіці позаофіційна громадська група, яка прагнула діяти тільки легально і підкреслювала, що не переслідує політичних цілей. Своїм завданням члени групи вважали інформування урядів країн—учасниць Гельсінської наради про дотримання урядом СРСР і відповідними республіканськими структурами обіцянок у галузі прав людини УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, стала об'єктом жахливих переслідувань і репресій. З тридцяти семи членів групи протягом 1977—1985 рр. 23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями (завжди за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Інші стали членами групи, вже перебуваючи за колючим дротом. Три члени групи — В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах. Знищення легальної громадської організації, діяльність якої відповідала нормам радянського і міжнародного права, була, мабуть, однією з останніх судорог тоталітарної системи, яка неухильно наближалась до колапсу. В першій половині 80-х рр. в Україні не було якихось визначних суспільно-політичних зрушень. У 1980 р. в деяких містах проводилися змагання Московської Олімпіади, 1982 р. було відсвятковано 1500-у річницю заснування Києва, що перетворилася на помпезну пропаганду «єдності братерських народів» і супроводжувалась грандіозними фальсифікаціями історії України. Після смерті Л. Брежнєва, під час змін у керівництві в Москві, українські «верхи» залишалися майже недоторканними. Республіка залишалась справжнім заповідником політичної та ідеологічної стагнації, що збігалась у часі з економічним застоєм.

Лекція 3. Право України в середині 1960 - середині 1980 років.

1 Зміни в системі органів юстиції, прокуратури, державної безпеці й внутрішніх справ.

2.Конституція 1978р.

Література [ 2, 4]

Тут необхідно зазначити, що процес експериментаторства, який проводився в попередні роки, було перервано кремлівським заколотом 1964 року та приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва. Пленум ЦК КПРС 14 жовтня 1964 р. звинуватив Хрущова у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя та принципів партійного керівництва. Прийшовши до влади, Л. Брежнєв почав проводити економічні реформи. Проте бажаних наслідків вони не принесли. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адміністративно-командних методів управління — усе це позбавляло реформи реальних перспектив. Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залежність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства й суспільства, нежиттєздатність виробничих відносин зумовили крах економічних новацій. Замість того, щоб регулювати виробничі пропорції потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, волюнтаристськи встановлені показники. Окрім того, у 70-80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це разом із «залізною завісою» перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно бракувало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Високорозвити країни побудували постіндустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 року становив 28 років. Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві. Однією з причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, виробничо-управлінської бюрократії. Важливим фактором була відсутність зацікавленості трудівника в результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією. Саме в цей час розпочався період стагнації усіх сфер життя. Формування культу Л. Брежнєва свідчило про створення неототалітарного режиму. Посилювався ідеологічний тиск на народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. В середині 60-х років зароджується дисидентський рух, головним напрямком якого була боротьба за права людини, національне та регіональне визволення. Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя. В державному будівництві того часу суттєвих змін не відчувалося. Найвищим конституційним органом УРСР вважалася Верховна Рада України. Це був найвищий законодавчий орган. Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Нормативні акти, які вона видавала, за своєю юридичною силою йшли за законами. Президія була підзвітна Верховній Раді УРСР. Найвищим органом державного управління залишалася Рада Міністрів УРСР. За Конституцією це був вищий законодавчий і найвищий розпорядчий орган республіки. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов’язковими на всій території України. Центральними органами державного управління були союзні та республіканські міністерства й відомства. В 60—80-х роках структура судової системи в СРСР майже не змінюється. 1970 року після створення союзно-республіканського Міністерства юстиції нотаріат було передано в його відання. Прокурорська система в СРСР була найбільш централізована. В Конституції 1978 р. зазначалося, що найвищий нагляд здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчими за підпорядкуванням прокурорами. 1979 року було прийнято закон «Про адвокатуру». Значний вплив на розвиток правової системи УРСР мала прийнята 20 квітня 1978 року Конституція УРСР, яка з певними доповненнями та поправками діяла до 28 червня 1996 року. Ця Конституція була найоб’ємнішою і ще більш заідеологізованою, ніж попередня. Вона складалася з преамбули, 10-ти розділів, які, в свою чергу, складалися зі 171 статті. Текст Конституції УРСР 1978 року майже повністю відповідав Конституції СРСР 1977 року. В Конституції йшлося про основи суспільного ладу і політики; державу й особу; національно-державний і адміністративно-територіальний устрій УРСР; Ради народних депутатів УРСР; місцеві органи державної влади та управління УРСР; державний план економічного і соціального розвитку УРСР; державний бюджет УРСР; правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд; герб, прапор, гімн і столицю УРСР; про дію Конституції УРСР і порядок її зміни. Нова Конституція проголошувала комуністичну партію «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром … політичної системи», що свідчило про продовження ідеологічного тиску на суспільство в умовах командно-адміністративної системи. В ній вміщувалися декларативні права. Наприклад, про право виходу зі складу СРСР, що за відсутності реального механізму здійснення цього права було не більше ніж декларацією. Вміщувалися також суто паперові права на об’єднання громадян, гарантії недоторканності особи тощо. А в реальному житті все діялось інакше. Адміністративне законодавство було складовою частиною інших галузей права. 13 жовтня 1980 р. вперше в історії загальносоюзного законодавства були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративне правопорушення. Основи стали свого роду базою для кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність. 7 грудня 1984 року було прийнято Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення. Це був другий такий кодекс за радянських часів (після 1927 року). Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення складався з п’яти розділів: загальні положення; адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність; органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; провадження в справах про адміністративні правопорушення; виконання постанов про накладання адміністративних стягнень. Зверніть увагу, що в цьому Кодексі вперше в радянському праві давалося визначення адміністративного правопорушення (проступку). Також вміщувалися положення про адміністративну відповідальність; встановлювався вік адміністративної відповідальності — 16 років; визначалося коло осіб, уповноважених накладати адміністративні стягнення; визначався порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення; наводився перелік адміністративних стягнень. Основою правового регулювання цивільних відносин у зазначений період був Цивільний кодекс УРСР 1963 року. Сімейне законодавство розвивалося в напрямку зміцнення сім’ї, охорони інтересів матері та дитини, збереження здоров’я молодого покоління. Головними нормативними актами були Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю, прийняті 27 червня 1968 р., а також Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР, затверджений 20 червня 1969 р. Кодекс мав такі розділи: загальні положення; шлюб; сім’я; опіка і піклування; акти громадянського стану; застосування законодавства України про шлюб та сім’ю для іноземців та осіб без громадянства. Вміщені в Кодексі норми регулювали порядок і умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, а також між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. Також урегульовувалися питання, пов’язані з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання. Дійсними визнавалися лише ті шлюби, що укладалися в органах ЗАГСу. Визначалися права та обов’язки батьків щодо дітей. Підтверджувалася спільність майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Розірвання шлюбу допускалося як в органах ЗАГСу, так і в судовому порядку. В житловому законодавстві була проведена кодифікація. 1981 року були прийняті Основи житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік. 30 червня 1983 р. приймається Житловий кодекс УРСР. Він складався з таких розділів: загальні положення; управління житловим фондом; забезпечення громадян жилими приміщеннями, використання жилих приміщень; забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація і ремонт; відповідальність за порушення житлового законодавства; вирішення житлових спорів, заключні положення. В Кодексі були конкретизовані житлові права та обов’язки громадян, визначався порядок надання громадянам жилої площі, підстави для поліпшення житлових умов тощо. В галузі трудового права слід відмітити прийняття 15 липня 1970 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 р. було прийнято Кодекс законів про працю УРСР. Він складався з розділів: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; робочий час; час відпочинку; нормування праці; заробітна плата; гарантії і компенсації; гарантії про покладання на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами, організаціями; державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю. З 1966 р. розпочався перехід на 5-денний робочий тиждень. З 1968 р. було введено мінімум заробітної плати — 60 крб. на місяць. В аграрних відносинах основою було виключне право власності держави на землю. 13 грудня 1969 р. було прийнято Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. 8 липня 1970 р. приймається Земельний кодекс УРСР, який складався з таких розділів: загальні положення, землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного водного фонду; землі державного запасу; державний земельний кадастр; державне землепорядкування; вирішення земельних спорів; відповідальність за порушення земельного законодавства. Приймається також ряд законів природоохоронного значення: Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра від 9 липня 1975 р., на підставі яких було прийнято Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977); закони про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу. Зазнає змін радянське кримінальне право. Так, законом СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 11 липня 1969 р. були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо. В кримінальному праві з’являються нові інститути. Так, 1970 року вводиться умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці; 1972 року запроваджується поняття тяжкого злочину та вичерпний перелік його видів; 1980 року до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх. Встановлювалася суворіша відповідальність за хуліганство, особливо пов’язане із застосуванням або спробою застосування зброї. В 1982—1985 рр. до кримінального законодавства були внесені зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна, зі спекуляцією. В процесуальному праві розширюється участь захисника в кримінальному процесі. 11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, а 23 грудня 1970 р. — Виправно-трудовий кодекс УРСР. Таким чином, зміни в законодавстві в зазначений період спрямовувалися насамперед на зміцнення неототалітарного режиму, що склався в СРСР і в Україні в середині 60-х — першій половині 1980-х років.