3.Методи боротьби з інфляцією
Світова практика нагромадила цілий арсенал знарядь боротьби з інфляцією. Коли інфляція сягає велетенських масштабів і купівельна спроможність грошової одиниці практично дорівнює нулеві, неминучою стає нуліфікація грошей. Прикладом може бути Німеччина 1923 р. або Угорщина 1946 р. За таких умов старі грошові знаки вилучаються з обігу і замінюються новими. Нуліфікація як метод боротьби з інфляцією — надзвичайний захід, до якого можна вдатися тільки за суспільних потрясінь (війни, революції, виникнення нових держав тощо).
У 80-ті роки ряд країн обрали механізм індексації, щоб пристосуватися до негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно змінам, тобто індексація є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищені від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи захищені від згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.
Однак індексацію не можна розглядати як метод боротьби з інфляцією. За допомогою індексації можна лише послабити або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи.
„Економісти основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий аспект знарядь, який умовно можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.
Якщо інфляція уже розвинулась, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, яку нерідко називають дезінфляцією. Політика дезінфляції грунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді.
У зв'язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок.
Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації.
Антиінфляційні заходи:
1.Індексація доходів.
2.Контроль за заробітною платою і цінами.
3.Регулювання (зниження ) сучасного попиту, збільшення податків, зниження державних витрат.
Підсумки
Інфляція настає тоді, коли загальний рівень цін зростає, а купівельна спроможність грошей зменшується. Рівень інфляції вимірюють за допомогою індексів цін. Залежно від темпу зростання цін розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. За помірної інфляції ціни зростають повільно (не більш ніж 10% за рік). Населення заощаджує гроші, в економіці не спостерігається спотворень. За галопуючої інфляції ціни зростають швидко - 20, 50, 100 і більше відсотків за рік. За таких умов гроші втрачають свою вартість, ринки капіталів звужуються, внутрішні інвестиції скорочуються. В національній економіці виникають глибокі перекоси. Гіперінфляція настає, коли ціни зростають на тисячі, десятки тисяч, а то й мільйони відсотків за рік. Вона викликає хаос у економіці і виникає здебільшого в роки війн, революцій, формування нових держав чи політичних режимів.
Економісти поділяють інфляцію на передбачену і непередбачену та на збалансовану і незбалансовану. Передбачена — це інфляція, яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів. Непередбачена інфляція є несподіваною для економічних суб'єктів. Збалансованою є інфляція, в процесі якої відносні ціни не змінюються. І навпаки, незбалансована інфляція супроводжується зміною відносних цін товарів, послуг та ресурсів. Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат. Інфляція попиту простежується тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб зрівноважити попит і пропозицію. Інфляцію, що виникає внаслідок зростання витрату періоди високого безробіття і неповного використання виробничих ресурсів, називають інфляцією витрат, або пропозиції.
Непередбачена інфляція перерозподіляє майно і дохід між різними групами і класами населення, знижує життєвий рівень населення і ефективність національної економіки. Становище осіб, які живуть на фіксовані доходи, погіршується. Ця інфляція негативно позначається на реальній вартості заощаджень. Вона перерозподіляє доходи від кредиторів до дебіторів. Інфляція, що перевищує рівень 40% за рік, здебільшого знижує обсяг національного виробництва.
Основний потік макроекономіки розглядає інфляцію як багатофакторний процес. Серед головних причин інфляції виокремлюють, по-перше, зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту. Якщо центральний банк країни з економічних або з політичних обставин швидко збільшує грошову масу в національній економіці, то неминуче розвивається інфляція попиту. По-друге, дефіцит державного бюджету. Фінансування дефіциту державного бюджету за допомогою додаткової емісії прямо розкручує інфляцію попиту. По-третє, важливим джерелом інфляційного процесу є мілітаризація економіки. По-четверте, монополії та необґрунтовані привілеї. По-п'яте, структурні диспропорції в національній економіці. Нарешті, інфляційний процес розвивається і під впливом інфляційних очікувань.
Крива Філіпса виражає обернену залежність між рівнями інфляції та безробіття. Цю залежність спричиняють ті самі чинники, які зумовлюють проміжний відрізок кривої сукупної пропозиції. Стабільну криву Філіпса, яку побудовано на підставі емпіричних даних, називають ранньою кривою Філіпса. Крива Філіпса не переміщується, якщо в національній економіці існує інерційний, тобто з року в рік однаковий темп інфляції. Збурення у сукупному попиті та сукупній пропозиції переміщують криву Філіпса.
Збурення сукупного попиту настають тоді, коли фактичний рівень безробіття помітно відхиляється від його природного рівня. Доки рівень безробіття нижчий за його природну норму, крива Філіпса переміщуватиметься вгору і темп інфляції зростатиме. І навпаки, темп інфляції знижуватиметься доти, доки фактичний рівень безробіття перевищує природну норму безробіття. Збурення пропозиції мають місце тоді, коли умови функціонування національної економіки різко змінюються, що впливає на витрати виробництва товарів і послуг, а внаслідок цього на ціни, які встановлюють фірми. За несприятливих збурень сукупної пропозиції витрати виробництва зростають, а відтак і ціни. І навпаки, за сприятливих збурень сукупної пропозиції темп інфляції знижуватиметься і крива Філіпса переміщуватиметься донизу.
Сучасна крива Філіпса відрізняється від виявленої Філіпсом залежності за трьома особливостями. По-перше, у сучасній кривій Філіпса темпи приросту заробітної плати замінено на темпи інфляції. По-друге, сучасна крива враховує очікувану інфляцію. По-третє, вона враховує збурення сукупної пропозиції. Положення короткострокової кривої Філіпса залежить від очікуваного темпу інфляції. Державні мужі, змінюючи сукупний попит, можуть у короткостроковому періоді вибрати певну комбінацію рівнів інфляції та безробіття. У довгостроковому періоді крива Філіпса вертикальна, тому не існує вибору між інфляцією та безробіттям.
Прихильники теорії раціональних сподівань вважають, що крива Філіпса вертикальна і в довгостроковому, і в короткостроковому періодах. Тому між інфляцією та безробіттям немає вибору в жодному періоді. Згідно із висновками цієї теорії, макроекономічна політика не може впливати на реальні економічні змінні — рівень зайнятості та обсяг національного виробництва.
Світова практика нагромадила цілий арсенал знарядь боротьби з інфляцією. Індексація передбачає збільшення номінальних доходів громадян пропорційно до темпу зростання цін. Світовий досвід стверджує: що більше суспільство прагне захиститися від інфляції через індексацію, то не-стабільнішим стає його становище. Індексація - це метод захисту від інфляції, а не боротьби з нею, бо він не дозволяє уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але дає змогу знизити її темпи. Країни, які все індексували у своїй економіці, не мали великого успіху.
Методи боротьби з інфляцією умовно можна поділити на дві групи. Застосування методів першої групи дає змогу знизити рівень інфляції упродовж короткого відрізку часу, наприклад, року. Друга група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції в тривалій перспективі. Основним знаряддям першої групи є стримувальна макроекономічна політиканку нерідко називають дезінфляцією. Політика дезінфляції супроводжується зниженням реального обсягу національного виробництва і зростанням рівня безробіття. Коефіцієнт дезінфляційних витрат показує відсоток річного реального ВВП, який потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%.
Для недопущення інфляції уряд країни розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є: ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів і скорочення дефіциту державного бюджету, раціоналізація структури національної економіки та зовнішньоекономічної діяльності. Ефективна монетарна політика передбачає щорічний приріст грошової маси темпом, який не надто перевищує темп зростання національного продукту. Впорядкування державних фінансів означає поступове скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації.
У 90-х роках у/раїнах з перехідною економікою темпи зростання інфляції були найвищими у світі. Ці темпи вдалось знизити до рівня 20—40% в останні роки. Високі темпи інфляції у перехідній економіці здебільшого пов'язані із зростанням грошової маси для покриття фіскальних зобов'язань, що нерідко відображає повільність структурних реформ, вищими темпами зростання зарплати порівняно із темпами зростання продуктивності праці, зростанням обмінного курсу національної валюти та зміною відносних цін в умовах відсутності гнучкості цін у напрямі до зниження.
Інфляція в Україні у першій половині 90-х років була результатом одночасної дії багатьох чинників. Лібералізація цін у 1992 р. перетворила приховану інфляцію у відкриту. Остерігаючись соціального невдоволення, ряд підтримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації Для покриття дефіциту державного бюджету та поліпшення ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Знецінення національної валюти і зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Прискорений перехід Росії до торгівлі енергоносіями за світовими цінами підірвав енергомістку економіку України і спричинив нестерпний шок пропозиції, внаслідок чого розвинулася інфляція витрат.
У 1993 р. в Україні було здійснено кілька спроб приборкати інфляцію через припинення грошової емісії. Проте для проведення послідовної стримувальної макроекономічної політики уряду бракувало політичної волі. Застосування у першій половині 1994 р. адміністративних заходів для приборкання інфляції дещо уповільнило темпи зростання цін, але спричинило катастрофічне падіння обсягу національного виробництва в уже лібералізованій економіці. Правильні заходи для приборкання інфляції почали здійснюватися лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента України. Стрижнем програми стабілізації цін було приборкання інфляційних очікувань. Продумана стабілізаційна політика уряду і НБУ дала змогу успішно здійснювати грошову реформу і забезпечити в останні роки прийнятні темпи інфляції.