9.5. Японія.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а зго­дом — і в інших частинах Китаю. Війна набула за­тяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80% державного бюджету, що покривався за раху­нок емісії паперових грошей. Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків.

Профспілки було розігнано, робочий день продовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено до мінімуму.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала саму­раям. Лише 30% її перебувало у власності безпосе­редніх виробників — селян. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки над­звичайній працьовитості японських селян країна за­безпечувалася, хоч і не в повній мірі, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіта­лу у країни Південно-Східної Азії. Його обсяг лише в 1939—1941 рр. збільшився вдвічі. З такою торгово-фінансовою експансією Японії не могли змиритися інші країни, насамперед США та Великобританія.

Отже, наприкінці 30-х років знову проявилися різкі протиріччя між провідними країнами світу, на­самперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого. Їхні причини корінилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої пробле­ми за рахунок інших.

Загостренню суперечностей між двома групами країн безумовно сприяла економічна криза 1929— 1933 рр., яка не лише призвела до краху фінансо­вих систем, падіння виробництва, зростання безро­біття, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил усере­дині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила аг­ресивність зовнішньої політики останніх. Сильним дестабілізуючим фактором було існування комуні­стичного режиму з його ідеєю "світової революції". Тому демократичні держави проводили свою зовні­шню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітар­них режими: фашистський і комуністичний.

Не останню роль у розв'язуванні Другої світової війни відіграло економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Німеччиною, що роз­горнулося після підписання Рапалльського договору. У ході цього співробітництва райхсвер отримав мож­ливість налагодити на території СРСР підготовку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруй­них речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу офіцери Черво­ної армії, які мали вищий чин, проходили стажу­вання у штабах райхсверу. На першому етапі Дру­гої світової війни Радянський Союз, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад та договір про друж­бу й кордон, був фактичним союзником останньої. Цьому були прямі підтвердження — спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фінляндії і відторгнення від Румунії Бесарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт, що за 7 млн. марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на старопольські землі — усе це були спільні агре­сивні дії тоталітарних режимів.