8.2. Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа.

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. На­самперед вони створили сприятливіші умови для інду­стріального розвитку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, роз­ширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були роз­в'язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з інши­ми суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства. Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатухаючої боротьби у пореформеному селі по всій Російській імперії, в т. ч. й на східноукраїнських землях. Особливо це прояви­лося в умовах першої російської революції 1905— 1907 рр. Царський уряд намагався стабілізувати ста­новище в країні шляхом перебудови земельно-аграр­них відносин. У квітні 1906 р. головою Ради міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було при­значено видатного реформатора Петра Столипіна. Був він противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економі­чних і соціальних реформ, активно боровся з націо­нально-визвольними рухами, особливо українським.

Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграр­на реформа. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі й ство­рювати "хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Сто­липіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло та­кож торгівлі поміщицькою землею та придбанню її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — пересе­лення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Україн­ські губернії протягом 1906-.-1912 рр. дали близько 1 млн. переселенців. Однак через погану організацію переселенської кампанії значна частина українців змушена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

За неповних чотири роки четверта частина госпо­дарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Пол­тавщині, де общинне землеволодіння було слабо по­ширене, майже вся селянська земля стала приватною. У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Реформа приско­рила перехід українського села на індустріальну ос­нову, створила сприятливі умови для розвитку при­ватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономія організували про­катні станції техніки, сільськогосподарські читан­ня. Для малоземельних селян створювали товари­ства з оренди землі та колективного ведення рільниц­тва. Однак модернізація українського села здійсню­валася повільно порівняно з країнами Західної Євро­пи і була перервана війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві мав місце і на західноукраїнських зем­лях. Однак Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними про­вінціями Австро-Угорської імперії. У сільському господарстві було зайнято близько 90% населення, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів за­хідноукраїнське село у безвихідь.

У Західній Україні збереглося велике поміщиць­ке й церковне землеволодіння. Поміщикам належа­ло понад 40% усіх земель. Великими землевласни­ками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%.

Користуючись малоземеллям селян, великі земле­власники зберігали з ними напівкріпосницькі сто­сунки. Поміщицькі господарства базувались в ос­новному на відробітках селян, які не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов ведення господарства. Великого поширення набули відробітки за проценти, які сплачували за борг взятого до "нового врожаю" збіжжя, за "порцію" — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісо­вого чи рибальського законів тощо.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція. Йдеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, здебіль­шого Канади і США, у менших розмірах — до Бра­зилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн заохочували масове пе­реселення з-за кордону. Окрім того, місцеве селян­ство виїжджало на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у прикордонні російські гу­бернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовували­ся чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Спо­конвічні селяни найбільше прагнули одержати зе­мельні ділянки для сільськогосподарського обробіт­ку з фондів державної власності.

Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст. Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігру­вало 78 000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол. Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо пом'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало май­же третині всього приросту населення за цей пері­од. Окрім того, американські емігранти і європейські сезонні робітники велику частину заощадженого заробітку переказували додому. У результаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство — землю. Отже з початком XX ст. становище селян стало потрохи покращуватися і не було вже таким безра­дісним, як декілька десятиліть тому. "Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймив себе з пони­жаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність", — писав І. Франко у 1907 р. про цю важливу переміну в селянському житті.