Лекція іv. Індія наприкінці хvііі – в останній третині хіх ст.

Завершення завоювання Індії Англійською Ост-Індською компанією та перехід до господарського освоєння колонії. Питання про роль англійського колоніалізму. Індійське суспільство в умовах англійської колоніальної політики. Антиколоніальні рухи і релігійне просвітництво. Велике народне повстання 1857-1859 років, його наслідки. Повстання сипаїв у сучасній історіографії.

Англійське колоніальне завоювання та боротьба індійських держав за збереження незалежності тривали майже сто років. Успіх англійців був забезпечений значною перевагою їхньої військової організації над збройними силами індійських феодальних держав. Дипломатія Ост-Індської компанії вдало використовувала протиріччя між індійськими державами, міжусобні війни між якими не припинялися і спричиняли неможливість створення міцної антианглійської коаліції. Свою роль відіграло також нерозуміння правителями князівств справжнього характеру територіальної експансії Ост-Індської компанії. Вони помилково розглядали її як одну із військово-політичних сил, що брали участь у нескінченних міжусобних війнах.

Завоювання Індії було завершене у 1849 році із анексією Компанією Панджаба. Разом із тим генерал-губернатор Дальхузі (1848-1856) проголосив «доктрину виморочних володінь», відповідно до якої землі померлих індійських князів, котрі не мали прямих спадкоємців-чоловіків, ставали володіннями Компанії.

Індія була першою й, по суті, єдиною державою такого великого масштабу (точніше навіть, групою держав, об’єднаних однією цивілізацією, релігійною традицією та спільністю соціально-кастових принципів внутрішньої структури), яка була перетворена на колонію.

Після завоювання Індії перед англійцями виникла нова, ще складніша проблема: як управляти гігантською колонією? Приєднання Індії до Британії було не стільки актом політичним, результатом війни чи серії війн, скільки наслідком складних економічних та соціальних процесів в усьому світі, зміст яких полягав у створенні світового капіталістичного ринку та в примусовому втягуванні у світові ринкові зв’язки колоніальних країн.

Із розвитком капіталізму в Англії, на межі ХVІІІ – ХІХ ст. англійська промисловість досить гостро потребувала ринків збуту фабричних товарів. Тому індійські справи переставали бути прерогативою Ост-Індської компанії (ОІК), або, у будь-якому випадку тільки Компанії. Наприкінці ХVІІІ ст., особливо після процесу над У. Хейстингсом, першим генерал-губернатором Індії (1774-1785), діяльність ОІК все більше почала контролюватися урядом і парламентом.

У 1813 р. була офіційно скасована монополія Компанії на торгівлю з Індією; парламентський акт 1833 р. ще більше обмежив її функції, залишивши за нею в основному статус адміністративної організації, яка практично управляла Індією, причому відтепер вже під дуже строгим контролем лондонської Контрольної ради. Індія поступово ставала колонією Великої Британії, перетворювалася на частину Британської імперії, на перлину її корони. Остаточно цей процес завершився у 1858 р. («Закон про краще управління Індією).

Апарат колоніальної адміністрації в Індії був досить розгалуженим. Фактично ОІК використовувала свій старий торговий апарат для управління колонією. Органи управління знаходилися як в Індії, так і в Англії. В Англії на чолі Компанії стояла Рада директорів, яка обиралася зборами акціонерів. Рада складалася з комісій, які опікувалися визначеними питаннями. Кожна комісія направляла свої розпорядження в Індію, де були створені три адміністративних округи: Бенгальське, Бомбейське та Мадраське президентства. На чолі кожного із них перебував губернатор (Бенгалією управляв генерал-губернатор). При кожному губернаторі діяла Рада, до якої входили тільки англійці – члени Компанії. Для захисту інтересів Компанії у кожному президентстві були створені колоніальні армії. Офіцерський склад був укомплектований англійцями, рядовими були сипаї, тобто найманці-індійці.

Політика колоніальної влади в Індії наприкінці ХVІІІ у першій половині ХІХ ст. характеризувалася розглядом Індії як джерела викачування багатств:

а) спершу головним джерелом прибутку була військова здобич;

б) пізніше джерелом доходів ОІК став земельний податок із селянства. Для цього англійські власті провели експеримент і запровадили три різні земельні системи:

1. У 1793 р. у Бенгалії був прийнятий закон про постійне заміндарі (указ генерал-губернатора Корнуолліса (1786-1793). За цим законом, основними платниками податків і власниками землі вважалися великі землевласники – заміндари. Ставки земельного податку, який вони вносили до казни, оголошувалися постійними і складали 9/10 податку, зібраного у 1790 р. У випадку несплати податку заміндарство продавалося «з молотка». У перші десятиліття дії реформи багато заміндарів не змогли зібрати встановлений податок, тому їхні землі, продані з аукціона, перейшли до рук міщан – власників грошового капіталу ( торговців, лихварів, службовців Компанії – індійців). Так був створений значний новий соціальний прошарок землевласників – абсентеїстів, тобто таких, котрі не проживали на селі, а отримували доходи від ренти, що збиралася їхніми агентами. Пізніше система постійного заміндарства була поширена на північні дистрикти Мадраського президентства. За законом Карнуолліса індійські селяни були практично позбавлені землі, а оголошені орендарями на землях заміндарів. Це дозволяло останнім збирати ренту за підвищеними ставками. Подібна система була введена указами 1822 і 1833 рр. і в областях Північної Індії, анексованих Компанією в Ауда та Великого Могола. Ці області пізніше були об’єднані у Північно-Західні провінції. Однак, на відміну від Бенгалії, ставки оподаткування тут мали переглядатися адміністрацією кожні 30 років (за системою «тимчасового заміндарі»).

Введення системи заміндарі було новим етапом у розвитку відносин феодальної земельної власності – від державно-феодальної до приватни-феодальної --, при яекій встановлення ставок земельної ренти та її збір ставали справою агентів приватних феодалів-заміндарів, а не державного адміністративно-податкового апарату. Водночас збереження на початковому етапі високих податків означало продовження існування колишніх відносин: розподіл феодальної ренти на приватну ренту і податок. За системою «тимчасового заміндарі» зберігалася навіть можливість періодичного втручання колоніальної держави у визначення ставок податку, що свідчило про збереження у цій системі земельних відносин значних пережитків державного феодалізму. Разом із тим, обидві ці системи заміндарі не були лише етапом у становленні приватновласницького феодалізму, оскільки вони слугували певним інструментом у зборі додаткового продукту із сільського господарства на користь колоніальної адміністрації. Тому ці відносини можна визначити як колоніально-феодальний уклад.

2. Наприкінці ХVІІІ ст. на землях Майсура була введена система райятварі. Пізніше ця система була прийнята і в Мадрасі. За цією системою землевласниками і основними платниками податку були не «поміщики»-заміндари, а заможні селяни, повноправні общинники – мірасдари. Система райятварі передбачала, що селяни ставали власниками землі, а насправді безстроковими орендарями. Податок не був фіксованим і залежав від зібраного врожаю. Підвищення Компанією ставок земельного податку призвело до розорення значної частини селян – райятів і переходу у подальшому їхніх земель до мірасдарів-феодалів, торговців та лихварів.

3. У районах Центральної та Північної Індії була введена модифікована система райятварі – махалварі або маузавар, за якою одиницею оподаткування було все село (махал). Староста села здійснював подальший розподіл податку між членами сусідської сільської общини. Якщо общинник порушував термін сплати податку, його земля продавалася;

в) пряме пограбування індійських феодалів, привласнення їхніх багатств;

г) вивіз тканин та інших продуктів ремесла, закупівля яких здійснювалася за монопольно низькими цінами;

д) торгові монополії на сіль та деякі інші товари;

е) перетворення Індії на ринок збуту для англійських промислових товарів;

є) перетворення Індії на джерело сільськогосподарської сировини (1830-1850-ті рр.

Англійська колоніальна політика, особливо часів генерал-губернатора Дальхузі (1848-1856), стимулювала поширення у різних верствах індійського населення опозиційних настроїв та відкритої ворожнечі до Ост-Індської компанії.

Англійське колоніальне завоювання мало неоднозначний вплив на культуру народів Індії:

• криза індійських феодальних держав проявлялася і в інтелектуально-духовній сфері (застій і початок занепаду в усіх областях середньовічної художньої культури); певний занепад народної творчості;

• одночасне проникнення в країну європейських культурних цінностей, які сприймалися індійцями, котрі отримували освіту європейського типу. Однак це був дуже незначний прошарок. Індійці у своїй більшості, як і раніше, існували в умовах традиційного суспільства, у якому домінували релігійні цінності;

• поступово формується соціальний прошарок індійців, зв’язаних з англійською адміністрацією (купці-компрадори та службовці адміністративного апарату). Найбільше цей прошарок був представлений у Калькутті, де у 1816 р. на кошти багатих індійців був відкритий перший в Індії навчальний заклад європейського типу – Хінду коледж, навколо якого невдовзі виникли середні школи нового типу із викладанням англійською мовою. У 1828 р. у Бомбеї відкритий подібний Ельфінстонський коледж. На базі випускників цих навчальних закладів почала формуватися нова, європозорієнтована індійська інтелігенція. Лояльна до англійського колоніального режиму, схильна у повсякденному житті бути схожою на англійців, вона водночас досить швидко усвідомила своє повне політичне безправ’я. Сприйнявши ідеї західноєвропейського раціоналізму, індійські інтелектуали першої половини ХІХ ст. вважали, що повне засвоєння європейських культурних цінностей та проведення реформ на цій основі в соціально-культурній сфері, передусім у релігійній, підвищать суспільно-політичний статус індійських заможних верств. Вони критикували систему англійської адміністрації в Індії за її небажання, на їх думку, залучати індійців до європейської цивілізації.

Першим великим індійським просвітником був бенгалець Рам Мохан Рай (1772-1833); пропагував ідеї про необхідність просвітництва, проведення соціально-побутових реформ, внесення змін в індуїзм з метою відмови від ідолопоклонства, від найбільш жорстких настанов кастової системи, від закріпачення жінок. У 1828 р. він заснував «Брахмо самадж» («Спілка Брахми»), першу просвітницьку та суспільно-політичну спілку в Індії, яка виступала за залучення індійців до управління країною, широку реформу освіти, поширення системи постійного оподаткування і твердих ставок орендної плати з райятів по всій країні.

На початку 1850-х рр. були створені більш широкі суспільно-політичні організації – «Асоціація Британської Індії», «Бомбейська асоціація» та «Мадраська асоціація», які представляли інтереси індійської торгово-компрадорської буржуазії та європеїзованого середнього класу (зріс унаслідок освітніх реформ 1833-1835 рр., проведених Т. Маколеєм та зорієнтованих на підготовку чиновників для нижчих і середніх ланок апарату колоніального управління).

Політична орієнтація цих громадських організацій індійців була подвійною. З одного боку, вони виступали за зрівняння в правах індійців з англійцями у системі колоніальної адміністрації і з цих позицій критикували владу. З іншого боку, вони дотримувалися повної лояльності до колоніального режиму і підтримували ідею максимально можливого перенесення порядків метрополії на індійський грунт.

Інший напрям опозиційних настроїв в індійському суспільстві – це продовження відомої хвилі супротиву іноземцям з боку традиційного феодального суспільства.

Почастішали збройні виступи етнічних груп, які населяли гористі лісисті місцини і в доанглійський період зберігали фактичну незалежність від Моголів. Англійці після анексії їхніх територій намагалися активно освоювати ці землі.

Дії колоніальної адміністрації викликали опір і на основних територіях, які управлялися Компанією: виступи селянства 1835-1837 рр. у Мадраському президентстві, Центральній Індії (1842р.), Панджабі (1846-1847 рр.); у князівствах Майсур (1830-1831 рр.), Колхапур і Савантваді (1844 р.).

Антифеодальний характер мали виступи орендарів-мусульман (1836-1852 рр.) проти землевласників-індусів у Мадраському президентстві. У Біхарі та Бенгалії активізували свою діяльність члени релігійної мусульманської секти. Англійці називали їх «ваххабіти».

На середину 1850-х рр. у багатьох районах як Дворіччя, так і Центральної Індії посилився рух проти англійців. У Патні «ваххабіти» відкрито закликали до джихаду проти невірних.

На 1856 р. політична ситуація в Індії надзвичайно загострилася. Дізраелі, виступаючи в парламенті з приводу повстання 1857-1859 рр., виокремив три групи причин національного руху. Лідер англійських консерваторів підкреслював, що «все в Індії змінилося. Закони і цінності, звичаї і звички, політичні організації, форми власності, релігія народу все це в Індії або ж змінене, або ж зроблена спроба їхї змінити або ж населення підозрює у прагненні до цього наш уряд. Зараз, на підставі останніх 10 років, я розподіляю на три групи різні причини, які, на мою думку, призвели там до сильного невдоволення нашим управлінням. Я визначив би їх таким чином: по-перше, насильницьке знищення нами місцевих князів; по-друге, порушення з нашого боку встановленого порядку володіння власністю; по-третє, наше втручання у релігійні справи населення».

Напруга в Індії посилювалася зовнішньополітичними проблемами Англії: Кримська війна (1853-1856) підірвала престиж англійців; не вирішені були проблеми взаємовідносин Англії з Іраном (питання про Герат).

Антианглійське повстання в Бенгальській армії набуло народного характеру, оскільки в ньому взяли участь не тільки сипаї та феодальна верхівка багатьох областей Дворіччя і Центральної Індії, а й маси селян та міщан.

Велике народне повстання 1857-1859 рр. було останньою спробою феодальної Індії повалити англійське колоніальне панування.

Причини поразки повстання:

• локальний характер повстання, відсутність єдиного координуючого центру, розрізненість у середовищі феодального керівництва;

• протиріччя серед повстанців історико-регіонального, релігійного і кастового характеру; відсутність ідейної єдності. Лідери руху висували свої вимоги і гасла. Мусульмани прагнули відновити державу Великих Моголів. Індуси мріяли про створення незалежних індійських князівств ;

• відсутність у повстанців чіткого плану дій, оскільки більшість офіцерських посад у Бенгальській армії обіймали англійці;

• низка індійських князівств взагалі не підтримали повстанців, відкрито виступили на боці англійців (сикхи, маратха);

• слабкість військових знань, оборонна тактика повстанців не могли протистояти передовій англійській воєнній стратегії. Загони повстанців відчутно поступалися перед загартованими у завойовницьких походах колоніальними військами.

Одним із головних результатів повстання стала зміна всієї системи колоніального управління Індією. Відповідно до закону від 2 серпня 1858 року, прийнятого англійським парламентом, Ост-Індська компанія була ліквідована, а влада над країною переходила до англійської корони, яка діяла через створене у Лондоні міністерство у справах Індії та генерал-губернатора, котрий отримав титул віце-короля. Майно Компанії перейшло до держави, а її акціонерам була сплачена компенсація.

У 1860-х роках були проведені реформи, спрямовані на зміцнення та подальшу централізацію колоніального апарату управління, створення міцної опори колоніальної влади серед феодально-поміщицького класу.

У 1861 році були створені дорадчі ради при генерал-губернаторі, губернаторах трьох президентств, північно-західних провінцій і Панджаба, до яких крім англійських чиновників увійшли представники індійської земельної аристократії. Згідно із проведеною у 1861-1864 рр. судовою реформою були ліквідовані суди Ост-Індської компанії, збережені коронні суди та впроваджені Вищі суди в провінціях, що зміцнювало англійський вплив на весь процесуально-правовий порядок в Індії. Тоді ж була проведена військова реформа, яка посилювала роль у колоніальній армії англійського військового персоналу, вводила при комплектуванні підрозділів принцип протиставлення різних етнічних груп і релігійно-кастових груп, а також надавала можливість вихідцям із індійської феодальної знаті обіймати молодші офіцерські посади.

У 1859 році було оголошено про відмову англійської адміністрації від доктрини Дальхузі (про «виморочні володіння»), і в наступні роки деякі з конфіскованих раніше князівств були повернені спадкоємцям їхніх колишніх власників. Генерал-губернатор щедро обдарував феодальну знать, яка підтримала англійців під час повстання 1857-1859 рр. Аудським талукдарам були повернені раніше конфісковані у них землі, маєтки.

Союз колоніальної влади з феодально-поміщицьким класом Індії був закріплений на дарбарі (прийомі) князів Індії у віце-короля 1 січня 1877 року, на якому королева Вікторія була проголошена імператрицею Індії. Цим актом васальні князівства включалися до складу Британської імперії. Протистояння провінцій Британської Індії та князівств, які все ж перебували під жорстким військово-політичним контролем колоніальних властей, був першим великим актом англійської політики «розподіляй і володарюй» в Індії.