Як ви вважаєте:

— Чи є принципова відмінність у діалогах радіодрами, театральної п’єси, кіносценарію? У чому вона полягає?

— Що є найскладнішим у написанні радіоп’єси в формі суцільного діалогу?

— Чим відрізняються діалоги у радіоп’єсі від діалогів у художній прозі?

— Чи потрібний для створення досконалого радіодіалогу досвід репортерської роботи на радіомовленні?

— Як часто у реальному житті спілкування органі­зо­вується за закона­ми драматургії?

"Схід місяця над океаном"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Гість

Лікар

Жінка

Директор поліційного департаменту

Епізодичні персонажі

(Дзвінок. Відчиняються двері.)

Гість: Ви – лікар?

Лікар: Заходьте.

Гість: Я маю рекомендацію від професора.

Лікар: Заходьте ж. Не стійте на порозі. Пальто можете сюди повісити.

Гість: Скажіть умовну фразу. Або я піду.

Лікар: Е... Я радий вам, як старому другові.

Гість: Гаразд. Ось тепер вітаю вас.

Лікар: Скільки разів просив професора не залучати дилетантів.

Гість: Але пароль...

Лікар: Дитячі забави. Не ображайтеся. Я сорок років у такі ігри граюся. І досі живий, як бачите. Тільки тому живий, що ніколи у примітивну конспірацію не вірив. Ваше обличчя говорить мені про вас більше ніж усі паролі й відгуки разом узяті.

Гість: Мене застерігали, що ви...

Лікар: Дивак?

Гість: Оригінал. Але дуже небезпечний.

Лікар: Справді. Отже, чим можу допомогти?

(Кроки.)

Гість: Що? Що це? Там, на горі?

Лікар: Де?

Гість: На другому поверсі. Ви ж один тут мешкаєте?

Лікар: Спокійно! Тихіше.

Гість: Хто? Хто там? Кроки чиї?

Лікар: Заспокойтеся. Заждіть. Там... людина. Вона теж потребує допомоги. Не варто вам її бачити.

Гість: Мені про неї нічого не казали.

Лікар: Так сталося. Він... Вона у небезпеці. Який пісто­лет у вас гарний! Дозвольте поцікавитися? О! З інкрус­тацією, іменний... Офіцерська модель. Звідки він у вас?

Гість: Один офіцер подарував.

Лікар: Розумію. Сідайте. Поговоримо відверто. До мене приходять лише ті, кому йти більше нема куди. Але я вимагаю щирості. Повної. Інакше нічим не можу зарадити. Ви хочете втекти? Залишити країну?

Гість: Помститися.

Лікар: Кому?

Гість: Директорові департаменту таємної поліції.

Лікар: В який спосіб?

Гість: Горлянку йому перегризти хочу.

Лікар: Тут я вам не помічник. У мене зубів нема. Про­тези.

Гість: Допоможіть дотягнутися. Решта – моя справа.

Лікар: За що?

Гість: А за що помер мій батько?

Лікар: Зрозуміло. Сім попередніх замахів на шефа жан­дармів провалилися. Вам це відомо?

Гість: Відомо.

Лікар: Ви знаєте, що п'ять з них готував я?

Гість: Так.

Лікар: І про випадкові жертви знаєте? Безвинні люди загинули.

Гість: Що вдієш.

Лікар: Виконавці теж усі загинули. Вас це не зупиняє?

Гість: Я вірю людям, які мене до вас направили.

Лікар: Гаразд. Їсти хочете?

Гість: Дякую. Ні.

Лікар: Завтра почнемо працювати. Ваша кімната — по коридору, праворуч. Випийте снодійне. Воно на столику біля ліжка. Неодмінно випийте. Добраніч.

(Звуковий перехід.)

Жінка: Доброго ранку!

Гість: До...брого ранку...

Жінка: Лікар просив передати — сніданок уже готовий. Випийте ось це.

Гість: Даруйте, я не голений.

Жінка: Ні, ні! Це я маю вибачитися. Не постукала у двері.

(Звуковий перехід.)

Лікар: Доброго ранку... Прошу. Апельсиновий сік? Кава? Особисто я каву не вживаю. Вона нервову систему пригнічує.

Гість: Навіщо ви прислали дівчину? Самі ж вчора ка­зали...

Лікар: Так треба. Треба, щоб ви познайомилися. Вона — сирота. Батьки загинули. Так само, як і ваш батько. Я допоможу їй виїхати за кордон. Якщо пощастить. Поснідали? Тоді прошу до мого кабінету.

(Звуковий перехід.)

Гість: Нічого собі... Це ж треба...

Лікар: Обладнання найновіше. Гадаю, такого навіть у пана директора департаменту поліції нема. Обережно, не торкайтеся пульта. Будь ласка, прошу на канапу.

Гість: Дивний сон мені сьогодні наснився.

Лікар: А саме?

Гість: Ніби я зарізав людину. Мисливським ножем.

Лікар: Так і має бути. Снодійне, яке ви вчора випили... Воно якраз і викликає подібні ілюзії. У певних осіб. Є такі, у кого воно провокує бажання сховатися. Причаїтися. Утекти. Інший тип особистості. Такому не стати месником. Тільки втікачем.

Гість: А дівчина?

Лікар: Вона теж хотіла вступити до бойової групи. Та я довів, що месником їй бути не судилося. Ні. Досить з нас марних жертв та безглуздих помилок.

Гість: Але ж вона хотіла...

Лікар: Те, що ми бажаємо, не завжди збігається з тим, що ми можемо.

Гість: Я точно знаю, навіщо я прийшов і що мені від вас потрібно.

Лікар: У вас є шанси досягти цього. Вітаю. Доля, зда­ється, поки що на вашому боці. Лягайте. Притисніть ось це до скронь. Ні, не так. Волосся приберіть. Треба визначити де­які параметри діяльності вашого мозку.

(Одноманітний шум.)

Лікар: Так... Так. Добре. Дуже добре.

Гість: У трубочку подихати не треба? Тест на алкоголь?

Лікар: Тета — ритм... інверсивна здібність... Реак­тив­ність... і почуття гумору! Цікавий суб'єкт...

Гість: Я шукав вас не для того, щоб ви мене молотком по колінах стукали!

Лікар: Тих, чиї коліна мені не до вподоби, організація на справу не пошле.

Гість: У мене батька вбили. Ви розумієте?

Лікар: Розумію. Не треба рухатися. Настройку зіб'єте. Усе. Можете сісти. А тепер поговоримо серйозно. Ви ска­зали, ніби знаєте, на що йдете.

Гість: Знаю.

Лікар: Що ви знаєте?

Гість: Те, що співробітники департаменту поліції — не­люди.

Лікар: Точніше.

Гість: Вони ненормальні.

Лікар: Природно. Нормальна людина на таку роботу не піде.

Гість: Ні, я не про те. У них... Мозок випалено. Зовні — ніби як усі. А насправді нічого людського. Зомбі.

Лікар: Біологічні об'єкти зі зміненими метапрограмами поведінки. І що ж з того?

Гість: А те, що єдиний шанс убити директора депар­таменту поліції – це ввійти в його найближче оточення. Для цього потрібно самому стати зомбі. Таким, як усі в його лігві.

Лікар: І ви згодні?

Гість: Стати потворою? Так.

Лікар: А потім померти?

Гість: Так.

Лікар: Подумайте. Померти звірем. Серед звірів.

Гість: Я все вирішив.

Лікар: Тоді почнемо.

Гість: Зараз?

Лікар: Вагаєтеся?

Гість: Ні. Я готовий.

Лікар: Засукайте лівий рукав. Дайте руку... Попрацюйте кулаком. Дію препарату ви відчуєте швидко... Розслабтеся. Дивіться прямо в центр кола, що світиться... Зосередьте увагу на вогняній плямі. Контури кола розмиваються. Ваші руки важкі... Ваші очі заплющені... Ви не чуєте жодного звуку...

(Вибух. Ламаються двері.)

Голос: Служба безпеки, відчиніть!

Гість: Лікарю, тікайте.

Голос: Ані руш. Поліція! Руки вгору!

(Звуки боротьби. Постріли. Розбивається на друзки апа­ратура. Зойк. Стогін. Абстрактні звукові ефекти. Їх погли­нає ритмічний шум електронних приладів.)

Лікар: У вас чудова реакція. Це добре.

Гість: Ви живі?

Лікар: Що?

Гість: Я... Вже змінився?

(Пауза.)

Не розумію... Тут була поліція...

Лікар: Друже, поліції не було. Але... Здається, ви справді непоганий матеріал. Так що слухайте мене уважно...

Гість: Це все мені приснилося?

Лікар: Навіювання. Сугестія. Бачите, обладнання не по­шкоджене, я живий. Примарилося, так.

Гість: Це ж треба...

Лікар: То ви мене слухаєте?

Гість: Так.

Лікар: Почнемо з елементарного. Підпілля — не дитяча гра. Тут, як у шахах: узявся — ходи. Зворотного ходу немає. А в противника завжди фігур більше та позиційна перевага.

Гість: Розумію.

Лікар: Тепер про фігури. Викиньте з голови нісенітниці про зомбі. Зомбі – це інвалід. Бідолашне створіння. Без пам'яті, з паралізованою волею. Асфіксія та отруєння мозку токсичними речовинами. На Гаїті ці нещасні городи місцевим чаклунам обробляють. Зиску від таких у розвідці — як від землечерпалки у морському бою. Сутність змін, що відбуваються у психіці кращих агентів секретної поліції, набагато складніша і глибша. Інтелект, агресивність, воля до боротьби, витримка, самоконтроль — усі ці складові їхньої індивідуальності не ушкоджені. Приспана лише та частина особистості, що... Психоаналітики називають її надсві­до­містю. Звичайні смертні — совістю. Блокувати її дуже важ­ко. Нав'язати людині певні автоматичні навички неможливо. Треба, щоб вона хотіла цього сама. Сама! Розумієте?

Гість: З власної волі скалічити себе?

Лікар: Має бути мотиваційна домінанта. Ненависть. Прагнення помститися... Це — гарне підґрунтя для корекції схеми поведінки. Таких людей у секретній поліції дуже небагато. Доручають їм найважливіше. Охорону пред­став­ників влади, наприклад. Вдати з себе агента-перевертня не­можливо. Знаєте, чому?

Гість: Дуже приблизно.

Лікар: У людини, що пройшла спеціальний вишкіл, біоенергетичні характеристики нервової системи викрив­ле­но. Якщо просто одягнути у поліційний мундир терориста – охоронці поліцай-директора одразу викриють його. Від­чують чужинця.

Гість: Тобто...

Лікар: Тобто потрібно насправді трансформувати пси­хіку терориста... Підпільника... Героя, якщо хочете. Лише то­ді в нього буде шанс наблизитися до пана директора на відстань пострілу... Але революціонер мусить сам пристрас­но бажати перетворення. Розумієте? Інакше нічого не буде. І ще. Йому доведеться пройти випробовування.

Гість: Випробовування?

Лікар: Усі поліцейські спецагенти проходять випро­бо­вування. Лише після цього підготовку вважають закінченою. Ми також повинні піддати вас випробовуванню. За тією ж схемою.

Гість: Заздалегідь на все згоден.

Лікар: Раджу вам відпочити до обіду. Після – продов­жимо.

(Звуковий перехід.)

Жінка: Добрий день.

Гість: Добрий день, шановна панно.

Жінка: Ще раз прошу вибачити мене. Пан лікар не по­передив вранці, що ви спите, тож я вас і потурбувала не­вчасно...

Гість: Я радий, що саме ви мене розбудили. Ваше облич­чя найприємніше з того, що мені доводилося бачити... В ос­танні кілька років...

Жінка: Лікар сказав, що вас... Спіткало нещастя.

Гість: Як ваше ім'я?

Жінка: Ірена.

Гість: А моє – Гектор. Не будемо про сумне, гаразд?

Жінка: Вас справді звуть Гектор?

Гість: Ні. Це прізвисько. Підпільний псевдонім.

Жінка: Я теж хотіла боротися. Та лікар сказав...

Гість: Я знаю, Ірено. Ваше місце – не на барикадах. Має ж принаймні хтось з нормальних людей пережити це без­глуздя? Чи не так?

Жінка: Дивно. Я бачила вас уві сні.

Гість: Напевно, ми були колись знайомі. І неодмінно зу­стрінемося знову. Після перемоги добра.

Жінка: Гектор, ви скоро поїдете звідси?

Гість: Я залишаюся.

Жінка: А як же...

Гість: Кілька днів відпочину в оселі доброго лікаря.

Жінка: Він дуже добрий. Попросіть, він допоможе вам перетнути кордон. Там вас ніхто не знайде.

Гість: Дякую, Ірено. Я подумаю. Повірте, щиро радий нашому знайомству.

Жінка: І я теж.

(Звуковий перехід.)

Гість: Дуже приємна дівчина.

Лікар: Ірена – миле дитя... Її батьків убила спецслужба. Вона теж прийшла до мене – помститися. Як ви. Але справа у тому, що їй зовсім не хочеться помсти. Їй тільки хочеться жити. І ще хочеться, щоб хтось помстився за неї. Натуру не надуриш. Сідайте. Засукайте рукави. Натягніть гумові ман­жети, будь ласка.

Гість: Коли ви... Випотрошите мене... Яким я стану?

Лікар: Сильним. Розумним. Слухняним, як машина.

Гість: Я не боюся.

Лікар: Ваш внутрішній світ зів'яне і вичахне. Як чахне сніжинка під чоботом. Залишиться інтелект, знання, моторні навички...

Гість: Колись мені теж хотілося жити. Ось як їй. І я теж боявся.

Лікар: Бояться всі. Крім мертвих.

Гість: Вони прийшли втрьох до батька. Ніби старі друзі. Взуття зняли у коридорі. Я чув усе з сусідньої кімнати. Крики, стогін, останній зойк. Хотів кинутися на них. Не зміг! Жити хотів, розумієте? Вони мене не помітили. До спальні ніхто не зазирнув. Така собі безглузда випадковість.

Лікар: Згідно з інструкцією 18 дріб 6 страта політичних злочинців відбувається у присутності найближчих родичів. Вони знали, що ви вдома. Ніякої випадковості. Система.

Гість: Я вже не той студент-першокурсник... Три роки підпілля.

Лікар: Ось, візьміть.

Гість: Що це?

Лікар: Ваш пістолет. Випав на канапу під час попе­реднього сеансу. До речі, нам пощастило підключитися до комп'ютерного банку даних військового міністерства. Ко­лиш­ній власник цієї зброї зник. Два тижні тому. Полковник інтендантської служби. Двоє дітей, трійко онуків. Зброєю нагороджений за віддану службу.

Гість: Мені потрібен був пістолет.

Лікар: Могли через цю дрібницю засипатися. До речі, а що з інтендантом?

Гість: Що? А те саме.

Лікар: Не шкода?

Гість: У вітчизни ще багато відданих інтендантів.

Лікар: Так, так.

Гість: Як я їх усіх ненавиджу, аби ви тільки знали.

Лікар: Те, що я знаю про вас, те, що ви думаєте про себе, і те, ким ви є насправді – речі не тотожні. Лягайте. Дивіться у коло. Точно в центр.

(Шуми електронної апаратури. Ритмічні звуки підси­люються. Гіпнотизують. На тлі цих абстрактних звукових ефектів звучать голоси.)

Гість: Ти зрадив. Ми точно знаємо. Ти зрадив.

Голос: Я не зраджував. Ні!

Гість: Тримай його голову. Дай шприц.

Голос: Ні! Пощадіть! Не треба...

Гість: Говори правду. Хто передавав тобі гроші? Коли в тебе зустріч з їхньою людиною?

Голос: Я... Мене змусили! Загрожували родині...

Гість: Він не розуміє по-людськи. З ним інакше потрібно.

Голос: Ні-і-і...! А....!

Голос 2: Гекторе, ти не повинен... Так не можна!

Гектор: Він усе скаже. А після сконає. Без мук. Та якщо він хоч раз мені збреше, я зроблю з ним усе, що обіцяв.

Голос 2: Гекторе, ти гірший за нього...

Гість: Голову тримай!

Голос: Ні!

(Абстрактний звуковий ряд, мікшується.)

Лікар: Так. Ви справді багато на що здатні. Та біда ось у чому. Ви здатні. І люди директора здатні. Базовий мотив – спільний. Ненависть, бажання помститися. Але у вас на са­мо­му дні підсвідомості, у потайниках, прихованих від будь-якої інтроспекції, жевріє-таки вогник сумління. Жалості, співчуття. Мрії про чистий, праведний світ. У вас є все це. В агентів поліцай-департаменту – ні. І я нічого не можу з вашою психікою вдіяти.

Гість: Що далі?

Лікар: Далі? Потрібен шок. Стрес, опік, який знищить джерело альтруїстичної мотивації. У вас не повинно бути ніяких ідеальних мотивів. Жодних сумнівів. Спільна справа. Ось заради чого ви повинні жити. Ось у чому відтепер сенс вашого буття. Лише тоді, коли ваше «я» розчиниться у надособистісній спільності, коли всі думки, мрії, бажання підкоряться єдиній меті – я зможу відпустити вас до рези­денції поліцай-директора. Але не раніше.

Гість: Іншого шляху немає?

Лікар: Сім невдалих замахів. Восьмий буде останнім. Організація і так на межі провалу.

Гість: Я готовий, скільки разів повторювати?

Лікар: Ви справді хочете цього?

Гість: Я хочу вбити найгіршого з усіх негідників. Інші бажання не мають значення.

Лікар: Так. Напевно.

Гість: Одне запитання, лікарю. А там, у поліцай-депар­таменті... Охорона цього ката... Хіба вона не відчує, що моя мета, що наша спільна справа та їхня – різні? Що я прийшов убивати, а не охороняти?

Лікар: Ні, у тому-то й річ! (З піднесенням.) Інди­ві­ду­альність помітна. А спільні справи – вони завжди дуже схо­жі. На одне обличчя, немов близнюки, так би мовити. Над­особистісна єдність примітивна, підкоряється двом-трьом константам поведінки. Натовп є натовп, навіть якщо він з геніїв складається... Вибачте. Вам час відпочити.

(Звуковий перехід.)

Жінка: Сідайте, будь ласка.

Гість: Ірено, мені не хочеться їсти, дякую.

Жінка: Лікар сказав – ви повинні...

Гість: Я йому нічого не винен.

Жінка: Він сказав ще – попереду у вас важка справа.

Гість: Що? Так. Напевно.

Жінка: Як би мені хотілося...

Гість: Чого?

Жінка: Залишитися. Виконати цю справу разом з вами.

Гість: Ірено, у мене прохання до вас.

Жінка: Прошу.

Гість: Ви, напевно, побачите океан. Там, за кордоном. Обов'язково побачите. Жовтий пісок, пальми зелені. Мені завжди хотілося... Розумієте, мріяв у дитинстві... Так ось, киньте у воду монету. За мене. Знайдіть місце, де приємно побути на самоті. І киньте, добре? А після – ми з вами зустрінемося. У тій точці простору, напоєній сонцем. Ні, кра­ще місячним сяйвом. Будемо дивитися на схід місяця. І назавжди забудемо про важкі справи.

Жінка: Мої батьки померли тут. На цій землі.

Гість: Я хочу, щоб ніхто більше не вмирав. Ніколи. Тому я залишуся, а ви поїдете.

(Звуковий перехід.)

Лікар: Ви – дуже складний випадок.

Гість: Ви хочете сказати – пацієнт?

Лікар: Я не медик, хоча і озиваюся на лікаря. Був колись медиком. Зараз мій фах – державні злочини. Так ось. Ви здатні на вбивство. Вмієте ненавидіти. А ось чи зможете ста­ти охоронцем пана директора? Не впевнений. У вас заба­га­то... людяного.

Гість: Тобто?

Лікар: Священик сказав би: це душа. Душа протидіє спокусам тіла. А тіло ваше – бездоганне. Реакція – відмінна, рефлекси – чудові, сила м'язів – годі бажати кращої... Усе гаразд. Скажіть, вам подобається Ірена?

Гість: Гарна дівчина. Лікарю, повірте, мені – не до неї. Шеф-директор поліції полонив мою уяву надійно й міцно. Я — однолюб, розумієте?

Лікар: Справді? Не вірю. Лягайте. Стисніть руку в кулак... Зараз ви побачите... Видіння. Чи сон. Не має зна­чення. Одним словом... Від того, що ви побачите, залежить ваше майбутнє. Так що дивіться уважно.

(Абстрактний звуковий ряд. Одноманітні сигнали елек­тронної апаратури. Шурхіт листя. Кроки. Десь б'є годинник ратуші. Голоси здалеку.)

Голос: Пане директоре поліцай-департаменту! До вас – делегація від групи робітничих родин.

Директор: Гаразд, офіцере. Запросіть їх.

Голос: Прямо сюди, до літнього саду?

Директор: Так. За півгодини я вилітаю на південний кордон. До кабінету вже сьогодні не повернуся. Треба ви­слу­хати людей. Вони здалеку їхали.

Жіночий голос: Красно дякую, пане директоре... Ми так вдячні, що ви знайшли хвилинку для нас... Синку, підійди ближче...

Голос 3: (Звучить зблизька, дуже чітко): Гекторе, відмі­няймо акцію!

Гектор: Лінія прицілу чиста. Вогонь.

Голос 3: Ні, він не один. У зоні ураження — сторонні.

Гектор: Бачу, не сліпий.

Голос 3: Дві жінки, дитина...

Гектор: Дай сюди гранатомет...

Жінка: Пане директоре, ви нам допоможете...

Гектор: Перша, друга позиції – разом вогонь!

(Серія вибухів. Крики.)

Перший і другий, відійти. Я прикрию відхід... А це, пане директоре, вам від мене особисто.

(Постріл, вибух.)

(Абстрактний звуковий ряд, що поглинає шум бою... Шуми апаратури.)

Лікар: Скажіть, ви здатні вбити дитину?

Гість: Я нікого не хочу вбивати.

Лікар: А шеф-директора поліцай-департаменту?

Гість: Його я мушу вбити.

Лікар: Скільки буде: вісімнадцять помножити на тридцять два?

Гість: Десь приблизно шістсот.

Лікар: Добудьте квадратний корінь з вісімдесяти семи.

Гість: Йдіть до біса.

Лікар: Знімайте датчики. Обережно, дроти не порвіть. Вставайте.

Гість: Мені йти відпочивати?

Лікар: Ні. На вас чекає останній іспит.

Гість: Який?

Лікар: Звичайне випробовування особистих агентів шефа поліції. Ірена.

Гість: Що?

Лікар: Це — єдиний засіб. Іншого не існує. Візьміть пістолет. Перевірте обойму. Увійдіть до кімнати Ірени. Вбийте її.

Гість: Як?

Лікар: Ось так. Випробовування кров'ю. Його проходять усі претенденти. Ілюзії, сни — не враховуються.

Гість: Але...

Лікар: Так треба. Інакше – мої зусилля марні.

(Кроки. Невпевнені, важкі. Стукіт. Відчиняються двері.)

Жінка: Заходьте.

Гість: Добрий вечір. Я...

Жінка: Рада вас бачити. Дуже рада.

Гість: Ірено, ви не знаєте... я... Вам треба тікати звідси. Негайно.

Жінка: Лікар обіцяв мені допомогти.

Гість: Від лікаря! Від мене! Боже мій, та зрозумійте ж... Де цей пришелепкуватий Гіппократ?

(Кроки, що віддаляються. Грюкають двері.)

Гість: Лікарю! Лікарю, де ви?

(Кроки наближаються знову.)

Гість: Ірено, послухайте. Ви нічого не знаєте.

Жінка: Я знаю все. Стріляйте, Гекторе.

Гість: Що?

Жінка: Я... кохаю вас. З першого погляду. З першого дня. І ви теж мене кохаєте. Лікар сказав, що ви приховуєте від себе це почуття. Та його прилади ніколи не помиляються. А щоб стати таким... Таким, як оті перевертні, треба вбити того, кого любиш.

Гість: Ірено...

Жінка: Вони стратили батьків. Вони ще багато кого вб'ють. Ми могли б жити на березі океану і дивитися вечо­рами на схід місяця. Можливо, так з іншими людьми і було колись. В іншому житті. А в цьому... є ми, є вони. Лікар доб­рий. Він дуже страждав. Він запропонував мені поїхати. Або... Залишитися. Ви повинні, Гекторе.

(Клацання затвору.)

Гість: Ні. Я не можу. Ні. Зараз... Та ні ж! Ні!

Лікар: Гекторе, підійдіть до мене.

Гість: Ви – божевільний.

Лікар: Ходімо зі мною. У вас нічого не вийде. Бар'єр надто міцний.

Гість: Геть руки!

Лікар: (Спокійно.) Пістолет віддайте. Ні до чого він вам. Зайвий доказ.

Гість: Що це означає?

Лікар: А те, що ви зараз підете звідси. Назавжди. І адресу забудете.

Гість: Зачекайте...

Лікар: Швидше. Ось гроші на дорогу. Ось квиток на поїзд. Захисні психічні механізми. Вам не здолати їх. Ідіть. Звільніть місце іншому.

Гість: Навіщо?

Лікар: А все для того ж. Зв'язку ні з ким не шукайте. Коли знадобиться, самі відшукаємо вас. Такі теж потрібні підпіллю.

Гість: Місце звільнити?!

Лікар: Так, швидше. Не гайте часу.

Гість: Іншому?

Лікар: Східцями – до задніх дверей. Покваптеся.

Гість: Ні.

(Кроки, гуркіт дверей.)

Жінка: Гекторе...

(Постріл. Абстрактний звуковий ряд. Гуркіт чобіт. Твер­ді механічні кроки. Звучать усе голосніше. Звуковий пе­рехід.)

Голос: Обережно, ноші... Не зачепіться, тут поріг. Сюди.

Голос 2: Під'їхала машина пана директора поліцай-департаменту.

Лікар: Добре, я зараз... Лягай! Підніми ліву руку... Так. Добудь корінь кубічний з трьохсот сорока трьох.

Гість: (Неприродним, механічним голосом.) Корінь ку­біч­ний складає сім.

Лікар: Спати.

Голос: Шеф-директор чекає на вас.

Лікар: Уже йду.

(Кроки.)

Директор: Доповідайте.

Лікар: Можете забирати його, пане шеф-директор.

Директор: До тренувального центру?

Лікар: Упевнений, що він здатен виконати будь-яке ваше завдання без перепідготовки.

Директор: А він... безпечний?

Лікар: Для вас — цілком. Відтепер це – ідеальний виконавець. Важливо тільки точно сформулювати наказ.

Директор: Він убив її?

Лікар: Першим пострілом.

Директор: Вибачте. Пусте запитання. Але... Я б так, напевно, не зміг.

Лікар: Ви? Авжеж. Не змогли б. Це вам не хрестики навпроти прізвищ малювати.

Директор: Що?

Лікар: Даруйте.

Директор: Нічого, майоре, ви завжди праві. Знаєте... Я все думаю. Вони – злочинці. Терористи. Убивці. Але... Чи можна так чинити з людьми? Навіть заради суспільної злагоди?

Лікар: На вашому місці вони б про таке не замис­лю­ва­лися.

Директор: Напевно… Ваша допомога нам вкрай необхідна, лікарю. Учора на південному кордоні знову було зіткнення з непримиренними. Основних втрат військові зазнали. Але і мої люди загинули. Поповнення як повітря потрібне.

Лікар: Вам краще піти. Задніми дверима. На мене робота чекає.

Директор: Маю честь, пане майор медичної служби.

Лікар: Маю честь, пане шеф-директор поліцай-депар­та­менту.

(Звуковий перехід.)

(Дзвінок у двері.)

Жіночий голос: Ви – лікар?

Лікар: Так.

Жіночий голос: Я маю рекомендацію від професора.

Лікар: Заходьте.

Жіночий голос: Скажіть пароль.

Лікар: Я радий вам, немов старому приятелю. Вас звуть Даміра, вам 21 рік, ваші батьки загинули і вам порадили звернутися до мене за допомогою.

Жіночий голос: Так.

Лікар: Пальто можете сюди повісити.

Жіночий голос: Лікарю, я хочу помститися.

Лікар: Ми проведемо невеличке дослідження, Даміро, і разом визначимо, чим саме ви зможете допомогти підпіллю. Можливо, доведеться залишитися в країні. А, можливо, тре­ба буде виїхати за кордон. У будь-якому випадку – тут ви у цілковитій безпеці.

Жіночий голос: Дякую, лікарю.

Лікар: Проходьте до вітальні. Що ж ви зупинилися?..

(Голоси мікшуються і сумно звучить пісня.)