Як ви вважаєте:

— Чи тотожні поняття «популярна» і «комерційна» програма?

— Чи можна визначити певну сукупність принципів, за якими існує популярне мистецтво?

— Чи справді «ринковий майдан» — не найкращий майданчик для драматичного мистецтва?

— Чим відрізняються поняття «соціальне замовлення» і «комерційне замовлення» стосовно драматичного мистецтва?

— Продюсер аудіовізуального і авізуального мистецтва — «раб публіки» чи «законодавець ефірної моди»?

"С М А Р А Г Д О В А П Л А Н Е Т А"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Голос

Літконсультант

Автор

Голос: Уперше і востаннє випадок звів їх у коридорі великого видавницт­ва. Один працював там літературним консультантом і таких зустрічей мав близько двох десятків на день. Другий, нікому не відомий молодий автор, прий­шов довідатися про долю свого руко­пису. Відтоді вони не бачилися ніколи. Але, як не дивно, зустріч ця запам’я­талася обом. Хоча літконсультант зга­дувати про неї не любив.

Консультант: Чого ви, зрештою, від мене хочете? Ви що, ніколи в житті не помилялися? То моя робота була — читати рукописи, що надходили до нас «самопливом». Та пояснювати авторам, чому їм не варто гаяти час та псувати папір. Так, тому хлопцеві я пояснив це добре. Дуже добре. Занадто добре! Були в його повісті вади, були! Але було й щось інше. Щось таке, не знаю, як це й назвати... Усе одно від мене нічого не за­лежало. Надрукувати свій твір у такому вигляді він шансів не мав. Та й не обра­зив я його нічим. А що він не прийшов більше — хіба в тому моя провина?

(Перехід у часі відзначається музикою, чути кроки

у довгому коридорі.)

Консультант: Добрий день. Давно чекаєте?

Автор: Ні, хвилин з десять.

Консультант: Я сьогодні трохи спі­знився. Вибачте.

Автор: Нема за що.

(Відчиняються двері.)

Консультант: Заходьте. Це ваш твір мені передали позавчора?

Автор: Так, не сподівався, що ви встигнете...

Консультант: Я швидко читаю. А де ж він?

(Пересуває папери.)

На столі — нема, блакитна папка — це не воно, зелена—теж, у шухляді...

(Висуває шухляду.)

Ні. Так. Ось він. Повість «Смарагдова планета». Так? Сідайте, будь ласка.

(Пауза.)

Ну що ж, пишете ви непогано. Впев­нено. Стиль своє­рідний, мова пругка, об­разна. І проста. Для початківця це дуже багато. Щодо форми вашої повісті — претензій нема. І все ж вдалою цю лі­тературну спробу я б не назвав. Не на­звав.

(Пауза.)

Автор: Я вас уважно слухаю.

Консультант: Ви, друже, що пише­те? Фантастику. Фан-тас-ти-ку. Від слова — фантазія. Фантастика — це, насам­перед, пошук. Пошук оригінальних ідей, небанальних сюже­тів. А якщо взяти якусь тривіальну, заїжджену по земних шляхах історію, перенести її кудись у Всесвіт, в іншу зоряну систему... Така спроба приречена, розумієте?

Автор: Чому?

Консультант: Як це чому?

Автор: Ви вважаєте, що Земля і Всесвіт, частиною якого вона є, живуть за різними законами?

Консультант: Я не розуміюся у за­конах Всесвіту, в астрономії. Мій фах — література. Так ось. Не знаю, які закони ви хотіли втілити у своїй повісті. Але як літератор — зазнали поразки. Герой ваш — зоряний мандрівник? Летить крізь га­лактику?

Автор: Так.

Консультант: Довго летить. Цілих двадцять сторінок. Мушу сказати — це не найгірші в повісті сторінки. На­писані чудово. Переконливо. Ні, це на­віть цікаво — вигадати свої зірки, свою космічну тишу, самотність такого не­звичайного героя. Але яке сюжетне на­вантаження несуть ці замальовки чужих світів? Ніякого. Куди летить наш герой? Навіщо?

Автор: Скажіть, а ви завжди розумієте причини своїх вчинків?

Консультант: Намагаюся. Слухайте, ви що, образилися? Навіщо така іронія?

Автор: Це не іронія. Невже вас справді ніколи не клика­ло щось таке. Чому ви не знаєте назви... Але хотіли б знати.

Консультант: Дякую Богові — ні.

Автор: Тоді ви людина у своєму роді досконала і, мабуть, щаслива.

Консультант: Мабуть. Повернемося від прози мого життя до вашої прози. На двадцять першій сторінці робить ваш зоряний мандрівник зупинку на смараг­довій планеті. Тобто, на нашій Землі. Скажіть, ваш герой не має форми? Це щось подібне до хмари газу, що мислить, пере­сувається?

Автор: Ну, приблизно так.

Консультант: Так навіщо ж ви пе­ретворюєте його на Землі у звичайну, банальну, нецікаву людину? Куди зник мандрівник? Звідки взявся міщанин з двома руками – ногами, який мислить та діє, немов ваш сусід з іншого поверху? Навіщо отака метаморфоза? Обіцяли чи­тачеві химерну постать чужинця, незем­ну психологію, логіку, зовнішність... А десантували на Землю звичайнісінького місцевого мешканця. Ну хто вам пові­рить, що він був у Космосі, бачив інші галактики. Якщо ви — співець буденного, навіщо тоді було братися за фантас­тику? Навіщо братися за перо взагалі, якщо...

(Голос консультанта мікшується, на­томість звучить «космічна» музика.)

Автор: Він же нічого не зрозумів. Ні­чого. Не зрозумів дивовижної величі простих речей, що його оточують, краси людської недосконалості не зрозумів. Не зрозумів і не збагнути йому, що колір його планети прекрасний. Такий же прек­расний, як гравітаційні коливання Сіріуса, енергетичні еманації Альдебарана... Що гойдатися у хвилях теплого моря приємніше, аніж плисти у м’яких обій­мах силових полів Чумацького Шляху... Що обмежені, буденні людські почуття, які здаються йому банальними — це найпрекрасніша річ у Всесвіті, можливо... Він не розуміє мене...

(Музика обривається.)

Консультант: Ви не слухаєте?

Автор: Я слухаю дуже уважно.

Консультант: А я думав — почали нову повість вигадувати. І думки ваші десь далеко (посміхається). Не ближче сузір’я Лева. Палити будете?

Автор: Ні, дякую.

Консультант: А я не можу так довго без тютюну.

(Запалює цигарку.)

Остаточно письменницький смак зрад­жує вам, коли ви описуєте... кохання вашого зоряного мандрівника. Такий собі курортний роман з гарненькою дівчиною.

Автор: Вона була дуже вродливою.

Консультант: Ви гарно її змалюва­ли. Але таке, даруйте, нагромадження жанрів, таку еклектику змісту ніяка ви­шуканість стилю не врятує. Ну чи варто було витрачати вашому герою стільки років на подорожі, щоб стати учасником звичайної любовної драми, історії, яких і без нього — мільйон? Прилетів, зако­хався, і все. Нічого, крім жінок, для зоряних мандрівників на Землі цікавого нема. Це вже — не література! Це — «мильна» опера. Плетиво для хатніх господарок. Рівень низькопробної естрад­ної пісеньки! «Марсіяни прилетіли, ра­зом з нами сало їли». Тепер вашому герою треба летіти далі. Куди? Навіщо? Хай би побралися з тою дівчиною, якщо вона йому так подобається. А то вона страждає, він їй нічого пояснити не мо­же... Ну, хіба є сенс про таке говорити серйозно? Як би гарно за формою це не було написано...

(Голос консультанта знову мікшується, звучить музика, якою позначається у нашій виставі перехід у часі.)

Консультант: Думаєте, я неправду йому казав? Чисті­сіньку правду. Не вийшло у нього фантастичного твору. І, до того ж, він якось так дивився на мене... Це дратувало... Підвелися ми. Розпрощалися. Коли віддавав йому руко­пис, звідти сторінка випала. Чудернаць­кий такий шрифт. Саме та, на якій прощався його зоряний мандрівник з дівчиною. Там таке речення було... «Веселковим мереживом його оточив аромат її волосся...». Щось подібне. Не так, звичайно, напи­сано, але добре. А ме­ні чомусь пригадалася дружина. Тепле, неглибоке море, палатка. Медовий мі­сяць, розумієте? Її важке дихання і запах поту після усього... Так недоречно це пригадалося. Я візьми та й скажи ав­торові: не буває, хлопче, того, про що ти пишеш. Мереживо — волосся — ве­селка — кохання... Фантастика це! А він притис до себе рукопис і відповів: «Ні, буває іноді». На цьому і розпрощалися. Десять років минуло. У жодному виданні нічого схожого на його літературну манеру, його стиль не зустрічав. Невже я поми­лився тоді? Чи, може, не поми­лився?

(Звуковий перехід.)

Автор: На все добре.

Консультант: Ну, не вийшло у вас історії кохання. І зоряного мандрівника також не вийшло. Воно й не дивно. Як можна описати те, чого не існує?

Автор: Думаю, можна. Це від людини залежить.

Консультант: Знаєте що? Здібності у вас є, перша невдача — це гарантія майбутнього успіху. Пишіть про те, що ви бачили. Спробуйте себе в журналіс­тиці. У мене знайо­мий редактор вечір­ньої газети є. Хочете, познайомлю?

Автор: Дякую.

Консультант: Приносьте свої нові речі. Перо у вас вправне.

Автор: До побачення.

Консультант: До побачення.

(Клацають двері, стихають кроки у ко­ридорі,

музичний перехід.)

Голос: А за годину відвідувач вже пробирався від станції приміської заліз­ниці в глиб осіннього лісу. Пахло зів’я­лим листям. Щось дуже хороше в житті молодої людини назавжди става­ло минулим. Час підганяв. Він побіг. Ве­чірнє сонце підстрибувало в кронах висо­ких дерев. Поблизу нікого не було. Юнак відчув це. І почав змінюватися.

Автор: Енергії майже не залишилося. Потужність сило­вих полів, що утримува­ли разом молекули мого тіла, зменши­лася. І я перетворився на позбавлений ваги газ. Поплив у повітрі, відчуваю­чи, як зникає моя здатність бачити не­бо, чути птахів... Як розпадається на фрагменти моє людське «я» і водночас — залишаються спогади. Залишається тепле море під зорями, місяць — супутник смарагдової планети, прекрасна дівчи­на... І я залишаюся в її пам'яті на­завжди.

Голос: Юнака не стало. Кілька хви­лин він переливався ще по траві ве­ликою краплею, пругкою і невагомою. Потім поплив у повітрі прозорою хмарою, зітканою з пахощів квітів, невідомих Землі. Розбився об високе дерево й дерево теж почало змінюватися, відкидаючи непотрібний камуфляж листя, розправляючи зморшки кори, ховаючи кудись усередину важкі віти... Ве­личезна, лискуча, ніби з литого металу, сигара тихо відірвалася від Землі і розчинилася у темному надвечірньому небі. Місце, яке вона залишила, швидко заростало пожовклою осінньою травою. Зникло зів’яле листя, що ненадовго за­валило невеличку галявину. Покинутий рукопис також почав розчинятися у по­вітрі. Спершу зник папір. Кілька секунд ще можна було прочитати букви, що спліталися у слова...

Автор: Будьте щасливі, залишаючи дорогий вам край. Адже ви забирає­те його з собою назавжди в усі свої мандри. Будьте щасливі, залишаючи тих, кого любите і хто любить вас — поки житиме їхня пам’ять, ви будете разом з ними. Не бійтеся розставань і даруйте тим, хто залишається, радість усього, що ви бачили і що бачити їм не дано.

Голос: А потім зникли і слова. Улісі було затишно і тихо.

(Космічна мелодія поступово перехо­дить у мелодію пісні.)