Як ви вважаєте:

— Чим відрізняється оригінальна радіоп’єса від інсценізації, крім того, що основою останньої є літературне першоджерело?

— Які творчі завдання традиційно є сферою можливого для радіодраматургії і які за допомогою радіоп’єси вирішити важко?

— Чи можна уявити радіоп’єсу на сцені?

— Наскільки відповідає природі радіодрами вислів «кіно без зображення»?

— Заважає радіодраматургові чи, навпаки, робить його роботу цікавішою обмеження часу звучання радіовистави і кількості дійових осіб на підставі даних соціологічних до­слід­жень?

"П О В Е Р Н Е Н Н Я"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Журналіст

Голос

Солдат Лемке

(Акустика: автомобільна катастрофа, всі притаманні їй звукові атрибути, металеві удари переходять в удари серця, мікшуються.)

Журналіст: Що зі мною? Не розумію...

Голос: Логічне продовження вашої останньої подорожі. Швидкість дев'яносто кілометрів на годину, ожеледиця. Автомобіль не впи­сався в крутий поворот. Дивно, що машина не загорілася.

Журналіст: Я поспішав...

Голос: Так. Звичайно. У такий спосіб сюди, як правило, і потрапляють.

Журналіст: Блакитне сяйво, поза часом, простором... Де я? Це марення?

Голос: Ви у відділенні інтенсивної терапії. Бригада лікарів робить усе можливе. Але поки що марно. Ваше серце зупинилося три хвилини тому. Здатність відчувати, чути та бачити щось у межах того виміру існування, до якого ви звикли, покинула вас ще раніше. Це — смерть. Поки що клінічна.

Журналіст: Смерть? А ви хто? Ангел небесний?

Голос: Ні.

Журналіст: А хто ж, дідько вас забери? Диявол?

Голос: Ну навіщо ви так? Я той, хто завжди поруч із вами. Навколо вас. І в вас. Просто за шумом буденних подій, за стукотом вашого серця голос мій не розчути.

Журналіст: Якщо ви і біс — то не з християнського пекла.

Голос: О, ні, ні. Це взагалі — умовний розподіл. Хрис­тиян­ство, іслам, буддизм. Слова, які залишилися там, за межею...

Журналіст: Мені нема чого боятися. За життя я ніколи не сперечався з совістю.

Голос: Так, так. Ви не боягуз. Це точно. Але...

Журналіст: Не встиг сповідатися?

Голос: Ні, справа не в тому. Я знав одного художника. Він теж усе життя плекав свою совість. Так йому принаймні здавалося. Недавно він прийшов до мене. І просився у казан з розплавленою сіркою. Сподівався, що фізичним стражданням можна щось змінити у своєму минулому. Я відмовив йому. Та й звідки у мене казан? Я —не директор миловарні. І не смішна гротескна істота з рогами.

Журналіст: А хто ви?

Голос: Я — це ви. Я — те, що було вашим продовженням у навко­лишньому світі. Ваші вчинки, ваші думки. Ваші сумніви, від яких ви колись відхрестилися.

Журналіст: І провини, яких у мене не було?

Голос: І провини.

Журналіст: Отаке. Дивно. Я зовсім не відчуваю болю.

Голос: Що таке біль? Він залишився там. По той бік.

Журналіст: У мене нібито немає тіла...

Голос: Ваше тіло обплетене зараз різноманітними шлангами, катете­рами, сенсорами. Над вами схилився лікар-реаніматолог. У нього шприц із довгою-довгою голкою. Прямий укол адреналіну в сер­цевий м'яз. Ви його не відчуєте.

Журналіст: Але з пам'яттю в мене все гаразд. І я згадую. Згадую. Пере­бираю всі дрібнички свого життя.

Голос: І що?

Журналіст: Ви суддя?

Голос: Ми всі — самі собі судді.

Журналіст: Але кожний суд передбачає вирок. Кожна кара — провину. Де оті злочини, за які ви хочете мене засудити? За що ви погрожу­єте мені долею якогось боже­вільного художника, який марив пекельними муками?..

Голос: У вас зовсім нема...

Журналіст: Гріхів?

Голос: Не люблю цього слова. Таких сторінок у житті, про які боляче було б згадати.

Журналіст: Я жив чесно. Не просив. Не крав. Не забирав силою те, що належало іншим. Не зраджував. Залишився собою, хоча мав мож­ливість стати одним із сильних світу цього... Того, у якому залиши­лося моє тіло. Віддав своє місце у човні під час морської катастро­фи. Пішов на війну разом з іншими, хоча міг би й не піти.

Голос: От-от. Давайте про це й поговоримо. Про війну, на яку ви могли б не піти. Адже ви були відомим журналістом, політичним оглядачем популярної газети. А то була локальна війна. Одна з тих, які не приносять анітрошки слави. Тільки рани. Смерть. Тільки забуття — тих, хто загинув, і того, за що воювали. Звуки її вибухів долітали до столиці тільки у телевізійних репортажах.

Журналіст: Авжеж. Не вистачало, щоб від кожного спалаху безглуздя десь у гарячій точці — у столиці вилітали шибки.

Голос: Не вилітали. Ви приїхали до тої гарячої точки як простий репортер, хоча ніхто вас туди не кликав. Коли підписували відря­дження в редакції, гарненька секретарка дивилася на вас, як на ге­роя. Хтось із колег потай крутив пальцем біля скроні, коли ви сперечалися з редактором за кожен день тієї поїздки. І вам було весело від думки, що ви — не з таких.

Журналіст: Я їхав писати правду.

Голос: Правду, правду, хто заперечує? Ви переночували у готелі поблизу позицій урядових військ. У номері не було води. І весь вечір десь за вікнами гуркотів віддалений гарматний грім.

Журналіст: Але я не думав про небезпеку.

Голос: Ні, про це ви не думали. Вранці стомлений командир націо­нальних гвардійців показував вам позиції. Ви вдихали гнилий сморід горілого артилерійського пороху. І дивувалися з того, що обличчя офіцера неголене, а чоботи начищені.

Журналіст: Так, він, мабуть, отримав наказ приго­туватися до приїзду гостя. А поголитися в тій дірі справді не було чим.

Голос: Він сказав вам, що перша лінія оборони починається за річкою. Там усе таке ж саме, як і тут. Тільки кулі цвенькають час від часу.

Журналіст: З командного пункту я міг роздивитися той берег дуже добре.

Голос: Але сказали, що намагаєтесь звикнути до всього, про що пишете, торкнутися руками, побачити на власні очі, і без допомоги оптики. Отакий ваш журналістський принцип. Проти якого офіцер не заперечу­вав. Зазначив тільки, що звідси у стереотрубу все добре видно. Ворожі позиції — ще краще ніж з окопів. А взагалі, оскільки він за вас відповідає, то самого пустити не може. І дасть провід­ником солдата.

(Зміна акустики, акустика відкритого простору.)

Лемке: Рядовий Лемке у вашому розпорядженні!

Журналіст: Спочинь, Лемке! Розслабся. Можеш навіть сісти.

Лемке: За наказом пана майора маю супроводжувати вас на позиції першої лінії оборони.

Журналіст: Добре, добре. Зараз касети перезаряджу і підемо. Так... Ось так... Сідай. Передай мені отой футляр. Дякую. Давно служиш, Лемке?

Лемке: У вересні буде рік.

Журналіст: Ну і як воно? Звик уже?

Лемке: До всього звикнути можна.

Журналіст: Тут важко?

Лемке: Зараз — затишшя. Тільки снайпери дошкуляють. Учора пора­нили кухаря...

Журналіст: Кухаря?

Лемке: Він вийшов увечері на берег. Вельми необачно.

Журналіст: І де ж вони кубляться, ворожі снайпери?

Лемке: Там, на пагорбах. Наші на тому березі в окопах, за бруствера­ми. Захищені. А підійти до річки небезпечно. Снайперське гніздо, з якого в кухаря вцілили, знищила артилерія.

Журналіст: Канонаду було чути в місті. Отже, тепер спокійно?

Лемке: Міст усе одно варто перебігати зігнувшись, зая­чими зиґзаґами.

Журналіст: Ану глянь, що там таке блищить? Так.

(Клацання фотоапарата.)

Усе, дякую. Я просто сфотографував тебе.

Лемке: Не жартуйте так більше. Я ж казав, на тих пагорбах ворог.

Журналіст: Щоб улучити з такої відстані, треба бути чудовим стрільцем.

Лемке: У них багато чудових стрільців.

Журналіст: Лемке, у тебе дівчина є?

Лемке: Нема.

Журналіст: А батьки?

Лемке: Є.

Журналіст: Даси мені потім адресу. Я надішлю їм фотокартку. «Гвардієць Лемке оглядає ворожі позиції». Тільки не забудь.

Лемке: Дякую. Не забуду.

(Зміна акустики. Лікарня.)

Журналіст: Я провів півдня в окопах...

Голос: І тоді вже зрозуміли, що витратили час марно. Нема нічого маруднішого, аніж затишшя між двома атаками. Хвилини немов розтягуються на роки. А солдати... Вони нічим не відрізнялися від гвардійців, виведених у резерв. Крім того, що язики їхні були скутими відчуттям небезпеки. Те, що написали ви потім про мужніх вояків...

Журналіст: Облиште!

Голос: ...було проекцією вашої уяви на реальність. Солдат — це налякана смертю істота, яка хоче вижити. Герой — це солдат, якому пощастило вижити за рахунок ворога.

Журналіст: Маєте рацію так казати...

Голос: Гвардієць, який вас супроводжував, був майже юнаком, років дев'ятнадцяти.

Журналіст: А, ось ви до чого.

Голос: Найнебезпечнішою частиною вашої подорожі був міст. Міст прострілювався з пагорба. Ворожий снайпер, мабуть, чатував зранку і пропустив вас тому, що сподівався на кращу здобич. Але великої здобичі не дочекався.

Журналіст: І коли ми поверталися...

(Знову акустика відкритого простору.)

Журналіст: Ну що ж, Лемке... Спочинь, спочинь. Я закінчив, вертаймося.

Лемке: Усе зробили?

Журналіст: Усе.

Лемке: Гаразд. Перед мостом буде відкритий простір. І сам міст прострілюється. Бігти слід поодинці, пам'ятаєте, як?

Журналіст: Чому б вам не переправлятися на той бік у човнах?

Лемке: У човні ви теж непогана мішень.

Журналіст: Коли в тебе відпустка, Лемке?

Лемке: Командир обіцяв дати десять діб у грудні. Ви проси­ли нагадати про адресу.

Журналіст: Що?

Лемке: Надіслати фотокартки.

Журналіст: А, обов'язково. Зараз запишу.

Лемке: Увага, міст! На тому боці запишете, добре? Тепер так. Небез­пеки майже нема. Навряд чи після вчорашнього вони знову поса­дять «зозулю» на ту ж саму снайперську позицію. Щодня такі сутички, як учора, не повторюються. І все-таки, не забудьте, на мосту ми як на долоні. Знаєте, у мене є така прикмета. Коли рахуєш подумки до двадцяти і встигаєш за цей час подолати міст, нічого не скоїться. Я вже так біг під обстрілом. Ну, добре. Я — перший. Ви — за мною.

(Гуркіт чобіт, голос журналіста.)

• Один, два, три, чотири...

(Посвист кулі, падіння, зміна акустики, лікарня.)

Голос: Пострілу ви не чули. Тільки звук падіння і дзвін. Каска вашого супутника відлетіла від удару. Отоді ви й побачили вперше, що волосся у нього русяве і що сам він майже підліток.

(Зміна акустики, стогін.)

Лемке: Облиште... Залишіть мене... Притискайтеся до бордюру. Від­повзіть і притискайтеся. Я за вас відповідаю...

Журналіст: Кров'ю спливеш!

Лемке: Зараз... Батарея... Прикриють... Прикриють...

(Важке дихання.)

Журналіст: Один, два, три... (Гарматні постріли.) Двадцять три, двадцять чотири...

(Зміна акустики, лікарня.)

Журналіст: Він був таким нестерпно важким. А міст таким довгим, і покорчений асфальт роздирав долоні. Уперше відчув, як це, терткою — по долонях. Знаєте, пострілу я справді не чув. Але все зрозумів ще до того, як побачив його. Гуркіт від падіння був якийсь неживий. Як це пояснити... Я теж упав. І в першу мить... Не міг змусити себе подивитися на того хлопця.

Голос: Куля прошила його наскрізь. Кров вихлюпувала з рани, не­мов з отвору молочного пакета. Комбінезон набрався червоної рідини, і червона доріжка повзла за вами.

Журналіст: Я дотягнув його аж до ходу сполучення. Там його підхопили. Гармати все стріляли й стріляли по ворожих позиціях.

Голос: Хлопець усе намагався сказати вам щось. Дякував за те, що ви, цивільна людина, не покинули його там. І хотів попросити про щось.

Журналіст: Але знепритомнів раніше ніж устиг. Не знаю, що з ним сталося.

Голос: Він помер. Наступного дня. Втрата крові. Пери­тоніт. Ви так добре описали своє перебування на передовій. І лише одного разу у вас промайнула тінь сумніву, а чи варта була ваша екскурсія такої ціни? Промайнула і зникла.

Журналіст: І ви вважаєте мене винним у загибелі того солдата? Мене? Спитайте тих, хто розв'язав оту бійню. З політиків, з тих, хто віддавав накази! Завітайте до тих, хто призиває підлітків у армію!

Голос: Їхня черга теж настане...

Журналіст: Я що, покинув хлопця на середині мосту? Я що, просив снайпера саме його вцілити, а не мене? Ви що — мене звинувачуєте?

Голос: Ваш гріх... Ні, пробачте, не люблю цього слова... Не в тому справа, що цей хлопець загинув. Не тільки в тому. Прикро, що ви... Що вам за життя жодного разу не спало на думку: а чи варта була ота перевірка власної сміливості такої ціни? Що ви самі не сказали собі: я — винен. На мені — смерть людини. Прикро. Ви не сказали.

Журналіст: Послухайте. Я так зрозумів, що... Що ви — частка мене. Частина моїх вчинків. Моїх думок. Звідки ж ви знаєте, що солдат помер?

Голос: По-перше, не тільки ваших. А по-друге... Ви зна­ли самі. Пам'ятаєте розмову двох санітарів? Про гвардійця, якого було поранено на мосту? Ви тоді відійшли, щоб не чути. І ніколи не зізналися собі, що дещо розчули. Іноді бути чесним із собою — важливіше ніж з іншими.

Журналіст: Як для диявола — ви надто терпляче ставитеся до нас, грішників... А для Бога ви, даруйте, занадто жорстокі.

Голос: Мене це не радує. І я — не Бог.

Журналіст: Приємно чути. Тому що судити може тільки Бог. Не судіть — і вас не судитимуть. Не треба. Не треба навішувати на мене чужих злочинів! Усе одно я не винен у загибелі того юнака! Усе одно! І взагалі! Про те, що ви тут казали, я думав, часто думав за життя! І не тому, що боявся вищої сили. А просто намагався пройти його так, щоб можна було повернутися по своїх слідах! Постукати у ті двері, які тобі колись відчиняли. І знати — відчинять тобі їх і зараз. І в того, хто за дверима, на обличчі буде радісна усмішка! А той солдат... Гвардієць... Як його звали... Він не звинувачував мене ні в чому! І, впевнений, пішов би зі мною знову. Пішов би, якби залишився живим. У будь-яку розвідку.

Голос: Така доля солдата — йти у розвідку, не думаючи — потрібна вона чи ні...

Журналіст: Не розумію!

Голос: Шкода... Знаєте що... Лікарі майже втратили надію повернути вас до життя. На жаль, я не можу допомогти їм. Не можу й стати на заваді. Але у вас є право самому зробити вибір. Пригадайте ще раз своє життя. Спробуйте торкнутися подумки всіх складних його сторінок. Відчути біль тих людей, яких скривдили, — не ви, ні, скажімо, наслідки ваших бажань чи помилок. Спробуйте. І дайте собі відповідь: винен чи ні?

Журналіст: Якщо «ні»?

Голос: То ви повернетесь до життя.

Журналіст: Якщо «так»?

Голос: То ви заслужили прощу і спокій. Довгий-довгий сон без сно­видінь, про який казав Гамлет.

Журналіст: Я не Гамлет. Я не вбивав своїх родичів у боротьбі за корону. Я люблю життя. Я хочу повернутися.

Голос: Ви можете це зробити. Але тоді раджу вам жити дуже обережно. Пам'ятайте, доля іноді ставить у непрості обставини. І ви знову зробите крок, за яким чиїсь стражд­ан­ня. А чужий біль, що ви його спричинили, він нікуди не зникає. Він залишається з вами і неод­мінно стане вашим — коли дух остаточно розірве кайдани тіла. Це не буде той зем­ний біль, подразнення нервової системи. Ні, я б назвав його спрагою совісті.

Журналіст: Я повертаюся!

Голос: Не поспішайте. Дослухайте. Ви нікуди не втечете від цієї спраги, нічим не вгамуєте її і почнете мріяти про минуле. Тому що май­бутнього вже не буде. Про таке минуле, в якому рядовий Лемке був би живий. І деякі статті ваші не написані. І все склалося б інакше.

Журналіст: Я повертаюся! Облиште мене!

Голос: А потім вам захочеться у казан з розтопленою сіркою. А їх, цих казанів, нема. І стражданням узагалі не можна нічого виправити, так само, як і забуттям.

(Акустика: починає битися серце.)

Голос: І я нічим, нічим вас від себе не врятую! (Кри­чить.) Благаю вас: якщо повернетесь — хоч раз, хоч раз згадайте рядового Лемке! Хоч раз скажіть собі самі: я винен! Я! Ваше серце починає стукати. Ви не чуєте мене. Життя перемагає. Мені не докричатися до вас!

(Кричить щосили, але крик цей поступово прибирається мікше­ром, а удари серця стають дужчими.)

Голос: Хоч раз скажіть не комусь — собі: я був неправий, я помилявся! Пекла нема. Ніхто не зможе зняти з вас ваших гріхів. Не забувайте про це! Не забувайте! Не забувайте!

(Серце стукає чимдуж.)

Починається мелодія, перші акорди чи­мось нагадують стару військову пісню, потім поступаються оригі­нальному мелодійному малюнку. Стримано й сумно звучить пісня.