Як ви вважаєте:

— Наскільки виправдано твердження структуралістів, що «форма — це і є зміст», стосовно радіодрами?

— «Мобілізує» драматурга чи, навпаки, заважає йому «протидія матеріалу» — жанрові обмеження, притаманні радіодраматургії?

— Чи бачите ви різницю між традицією, насліду­ванням і вторинністю в радіодраматургії?

— Чи можна вважати оригінальним драматичний твір, в якому образи — нові, а прийоми розкриття їх — традиційні?

— Якщо твердження автора про те, що девізуалізованість як специфічна особливість радіодраматургії значною мірою впливає на зміст оригінальних радіоп’єс справедливе, чому в світовій радіодраматургії не став популярним сюжет про «людину-невидимку»?

"П О П Е Р Е Д Н Є С В І Д Ч Е Н Н Я"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Хворий

Відвідувач

Дівчина

Росіянин

Хорват

Невідомий

Хворий: Ні, не пригадаю. Вбийте — не пригадаю його обличчя. Та, власне, я його і не бачив.

Відвідувач: Не бачили?

Хворий: Не роздивився. Там темно було… У підвалі. А як вивели нас — одразу сонце в очі. І за хвилину все скін­чилося.

Відвідувач: Я не втомив вас?

Хворий: Ні. Запитуйте.

Відвідувач: Пригадайте хоч щось. Статуру, ходу...

Хворий: Ходу... Голос я впізнав би. Одразу.

Відвідувач: Чим саме запам’ятався вам його голос?

Хворий: Власне, не голос. Навіть не слова. Те, як він говорив…

(Віддалена канонада.)

Невідомий: На це завжди є час. Повірте. Завжди є час почати все з початку. Навіть якщо вам залишилася тільки мить.

(Канонада стихає.)

Відвідувач: Ще мене цікавить дівчина.

Хворий: У неї була скалічена рука. Зламана. Здається, в кількох місцях. І ще на обличчі рана. Не знаю, наскільки важка. Але рукою вона не могла рухати. Вона дуже страж­дала від спраги. Кілька разів непритомніла. Стогнала. Це дуже дратувало одного з нас, росіянина.

(Канонада, жіночий стогін.)

Росіянин: Заткнись! Где я тебе возьму воды? Козлы во­ню­чие, тянут время! Швырнули б сюда пару гранат... Так нет...

(Гарматні постріли стихають.)

Відвідувач: За що вас схопили?

Хворий: Мене особисто?

Відвідувач: Так, за що?

Хворий: Не за що, а чому. «За що» тоді мало кого цікавило. Затримали в готелі аеропорту. Як заручника, з ін­шими іноземцями. Потім інших відпустили. А ось я коман­диру чимось сподобався.

Відвідувач: Чи було проти вас висунуто конкретні звину­ва­чення?

Хворий: Мені дали по пиці, відібрали паспорт, гаманець, квиток і кинули в льох. Певно, вони думали, що я на вас працюю.

Відвідувач: Он як.

Хворий: Але ж ви знаєте, це не так...

Відвідувач: Скільки людей вже було в підвалі?

Хворий: Дівчина, той, хто вас цікавить, і росіянин. Хорвата зіштовхнули вже потім...

(Канонада.)

Хорват: (Текст звучить англійською без перекладу, зміст — благання — передається інтонацією.) Це помилка! Будь ласка, покличте вашого командира! Панове, це велика помилка!

Невідомий: (Англійською.) Вибачте, це неможливо. Вони не покличуть нікого. Командир не прийде. Я хотів би допо­могти вам... Нещастя нас усіх об’єднало.

(Віддалений бій стихає.)

Відвідувач: Чому ви назвали його хорватом?

Хворий: У нього був дивний акцент. Я майже не розумів його англійську.

Відвідувач: Саме тоді в районі бойових дій зник австралійський літак з гуманітарною допомогою.

Хворий: Ні. Ні. Той хлопець погано володів мовою. Не австралієць, це точно.

Відвідувач: Що було далі?

Хворий: Далі?

(Ледь чутні постріли.)

Росіянин: Это же надо так влипнуть… Чурки косо­ры­лые, падлы...

Невідомий: Прошу вас, не ругайтесь. Здесь женщина.

Росіянин: Шлюха дешевая...

Невідомий: Неважно... Неважно, кто из нас кем был, понимаете...

Росіянин: Все равно она по-русски не сечет.

Невідомий: Разве в этом дело? Дело в том, что вы говорите, а не в том, обижаются ли на вас...

Росіянин: Ты что, поп?

Невідомий: Можно сказать и так. Я священник и я хочу вам помочь.

Росіянин: Тогда развяжи мне руки.

Невідомий: Попробую.

(Зміна акустики.)

Хворий: Ви встигаєте записувати?

Відвідувач: Так.

Хворий: У священика руки теж були зв’язані. Точніше, скуті. Він спробував розв’язати росіянина, але йому не пощастило.

Невідомий: Не могу... Узлы слишком крепкие.

Хворий: Тоді росіянин брутально вилаявся і вдарив його головою.

Росіянин: Пшел вон!

Хворий: Священик відсахнувся від нього. Кілька хвилин усі мовчали. Тільки дівчина стогнала у своєму кутку. І здалеку долинали вибухи снарядів.

Росіянин: Слышь, помощничек, не обижайся...

Невідомий: Все в порядке.

Росіянин: Видать, ты их крепко огорчил, раз они тебя в наручниках держат. Чем ты их так достал, а?

Невідомий: Все это в прошлом, это неважно. Нам надо думать о будущем.

Росіянин: Каком будущем, ты что?

Невідомий: У нас еще очень много времени. Может быть, несколько часов... И потом, потом еще целая вечность.

Відвідувач: Вибачте, але...

Хворий: Що?

Відвідувач: У цій частині ваша розповідь не здається мені правдоподібною.

Хворий: То допитайте інших свідків. Якщо хтось зали­шився.

Відвідувач: Ні, ні, я вам вірю. Але я трохи знав того росіянина. Власне, ми його теж шукали. Дезертир, най­манець. Чого б це він почав теревені правити невідомо з ким? Він мав би шукати вихід. Шукати того, хто б впорався з його вузлами.

Хворий: Так, так. Я це розумію. Але той священик... Якби хтось інший казав ті ж самі речі. Банальні, сумнівні, недоречні. Але в ньому щось було таке, не знаю, як це і назвати.

Відвідувач: Вам важко знайти відповідні слова?

Хворий: Так. А ось він для кожного знайшов слова втіхи. Я боявся. Дуже боявся. Певно, більше за всіх у цьому підвалі. Тому що решта опинилася там не випадково. Вони знали, що з ними таке може статися. А я... Тремтів, говорити майже не міг. Горлянка пересохла. Та коли він наблизився...

Відвідувач: Хто?

Хворий: Священик... Він звернувся до мене — і я одразу йому відповів. І в моєму голосі майже не було страху. Світло сяяло якесь навколо цієї людини.

Відвідувач: Світло? Раніше ви казали про суцільну тем­ряву у підвалі.

Хворий: Ви розумієте, про що я.

(Зміна акустики.)

Невідомий: Починати спочатку ніколи не пізно.

Хворий: Тільки прошу вас, отче, не треба. Не треба вчити мене молитися. «Царю небесний...» І таке інше. Не треба. Запізно.

Невідомий: Ви боїтесь?

Хворий: А ви ні?

Невідомий: Ви боїтесь.

Хворий: Нема часу... Не гайте його на мене. Про себе подбайте.

Невідомий: На це завжди є час — повірте... Завжди є час почати все спочатку. Навіть якщо вам залишилася тільки мить.

Хворий: Облиште. Наговоримося, як ота ваша вічність настане.

Невідомий: Ні. Будь ласка. Тоді може бути запізно. Страх — це те ж саме, що й жорстокість. Тому що жорстокість — завжди лише зворотний бік страху.

Хворий: Казна-що верзете.

(Жіночий стогін.)

Росіянин: Эй... Мужик, как тебя... Ты, поп...

Невідомий: Да?

Росіянин: Тут со стены вода капает... Натекло немного... Я рукав намочил, а разорвать не могу. Оторви и отнеси этой бабе.

Невідомий: Сейчас...

(Зміна акустики.)

Відвідувач: Зараз, хвилинку… Ви стверджуєте, що росія­нин покликав того, кого всі називали священиком.

Хворий: Так.

Відвідувач: Під час суперечки, що виникла між вами...

Хворий: Ні, ні, цього я не казав. Не було ніякої супе­речки. Просто мені було страшно. Я боявся. Тому повівся... Нечемно. Так? Потім ми говорили ще. І страх майже зали­шив мене. Те, про що священик говорив з іншими, я чув уривками. Але можу стверджувати: він дуже допоміг нам усім. Дуже.

Відвідувач: Допоміг?

Хворий: Так. Мало хто на його місці зробив би більше.

Відвідувач: (Записуючи.) Мало... хто.

(Канонада.)

Дівчина: Де... Де я?

Невідомий: У ганчірці ще залишилося трохи води. Спробуйте висмоктати її.

Дівчина: Так... Дякую...

(Стогін.)

Невідомий: Дуже боляче?

Дівчина: Рука...

Невідомий: Біль скінчиться…

Дівчина: Коли...

Невідомий: Думаю, за кілька годин.

Росіянин: Слышь, поп... Когда откроют дверь, иди первым. И постарайся столкнуть в подвал одного из них. Лучше — офицера.

Невідомий: Зачем?

Росіянин: Да пару слов ему хочу шепнуть напоследок.

Невідомий: Они ведь и так мертвые. Все — мертвые. Слышите? Артиллерия бьет по окраинам. Кольцо блокады вот-вот замкнется.

Росіянин: Может, успеют?

Невідомий: Нет. У нас нет надежды на помощь, если вы это имеете в виду.

Росіянин: Суки.

Невідомий: На все свое время. Для жизни и смерти, для борьбы и смирения. Те, кто схватил нас... Они ведь ждут. Ждут утра, чтобы увидеть нас сломленными. Знаете, почему не кидают в подвал гранаты?

Росіянин: Почему?

Невідомий: Они хотят, чтобы мы просили их. Умоляли. Но если мы связанными будем бросаться на их штыки, как зверь на рогатину, рыча от ненависти... Их это порадует тоже. Потому что и страх, и бесплодная ненависть — признаки поражения! Самого полного и окончательного, поражения духа. Они мертвые — и хотят, чтобы мы были мертвыми тоже. Мне жаль их.

Росіянин: Жаль?

Невідомий: Жаль.

(Зміна акустики.)

Відвідувач: Звідки ви так добре знаєте російську?

Хворий: Працював кілька років у російському пред­ставництві нашої фірми. Англійську хорвата я розумів гір­ше... До того ж, коли священик наближався до нього — той починав шепотіти щось... Ледь чутно, щось таке, до чого не варто було прислухатися іншим. Перед ранком він заспо­коївся. Після того, як вони прочитали молитву.

(Зміна акустики.)

Хорват: (Англійською без перекладу.) І все ж. Я дуже про­шу, поясніть їм, що це помилка. Опіум не належав мені. Я лише водій.

Невідомий: (Англійською.) Так, звичайно. Але зараз це вже не має значення.

Хорват: У мене є гроші, я заплачу.

Невідомий: Ви католик?

Хорват: Так.

Невідомий: То помолимося разом.

Хорват: Я не пам’ятаю слів молитви.

Невідомий: Досить — просто вірити...

(Зміна акустики.)

Відвідувач: Священик не казав, до якої конфесії він належить?

Хворий: Ні. Та, власне, яка різниця?

Відвідувач: Не казав... А взагалі, що-небудь розповідав про себе?

Хворий: А ось про себе розповісти не встиг. Хоча б я охоче послухав. Багато часу він провів біля дівчини. Коли та прийшла до тями.

Відвідувач: Ви чули їхню розмову?

Хворий: Чув, але...

Відвідувач: Можете переказати мені те, що чули?

Хворий: А чи не буде це розголошенням таємниці сповіді?

Відвідувач: Мені здалося, що ви — атеїст.

Хворий: Так. Але в моєму світогляді дещо за останній час змінилося.

Відвідувач: Вона розповідала щось про вибух на Кле­новій алеї? Нам конче потрібно знати.

Хворий: Так, я розповім про вибух. Але тільки про це. Решта з того, про що вони говорили, пішла у вічність разом з ними, розумієте?

(Канонада.)

Дівчина: Я дуже... спотворена...

Невідомий: Тут темно.

Дівчина: Коли нас виведуть... ви побачите моє обличчя... якщо воно не дуже спотворене — дайте якийсь знак... похитайте головою, добре? А ящо дуже — не робіть цього.

Невідомий: Я зроблю, як ви просите.

Дівчина: Ви священик?

Невідомий: Священик.

Дівчина: Ви можете сповідати мене?

Невідомий: Так. Але мені дано владу відпускати і ті гріхи, про які людина згадує лише в серці.

Дівчина: Мене було поранено... Знаєте, де?

Невідомий: Вам дуже боляче...

Дівчина: Зараз — легше. Вибух на Кленовій алеї, 17, чули?

Невідомий: Так, ракета влучила в житловий будинок. Ви звідти?

Дівчина: То був «червоний ліхтар». Дом розпусти.

Невідомий: Усе це — у минулому. Цього більше нема. Попереду — тільки майбутнє.

Дівчина: Ні... Я... Ви не зрозуміли... Там розважалися кілька військових з генерального штабу. То була не ракета. Ми... Наша група опору... Замах готувався поспіхом… Механізм міни спрацював зарано. Всі наші залишилися там, крім мене... Всі, під одними уламками з тими збоченцями.

Невідомий: То був ваш обов’язок. Ви не винні.

Дівчина: Аби ви знали, якими бридкими, гидотними були ті генерали… Поводилися, як перед загибеллю. Мені їх не шкода. Це — гріх?

Невідомий: Будь-якому гріху є каяття.

Дівчина: Будь-якому?

Невідомий: Так. Напевно, крім зради.

Дівчина: Крім зради. Але там загинули інші. Жінки, чоловіки. Не такі, як оті. Сторонні люди. Раніше я не думала про них… А тепер мені так боляче… Так боляче, що я не можу не думати... Відпустіть мені цей гріх, отче.

Невідомий: Відпускаю тобі цей гріх…

(Зміна акустики.)

Відвідувач: Вона казала щось про підпілля?

Хворий: Тільки те, що її друзів більше нема. Зв’язку з іншими групами — теж. Тому зрадити нікого, крім себе, вона не змогла б навіть на сповіді.

Відвідувач: Зрозуміло. Будь ласка, скажіть, а з вами той чоловік говорив?

Хворий: Так, я ж казав.

Відвідувач: Ваше спілкування вичерпувалося тією роз­мовою, про яку ви розповіли?

Хворий: Ні.

Відвідувач: Можна докладніше?

Хворий: Вибачте, ви не священик.

Відвідувач: Мене цікавить характер ваших розмов, а не зміст.

Хворий: Я говорив з ним довго. І страх залишив мене. І коли двері відчинилися — ми вийшли з підвалу про­світ­леними. Не скореними, але спокійними. Не такими, як потрапили туди. Священик — попереду. Потім — росіянин, потім — дівчина, потім — я. Ми підтримували її плечима. Руки були зв’язані, розумієте? Сонце майже засліпило нас. Але священик таки подивився в бік дівчини. І похитав головою. Хорват тихо-тихо промовляв слова латинської молитви. Все скінчилося менше ніж за хвилину.

(Кулеметна черга, чотири пістолетні постріли, тиша.)

Дівчина: Де ми?

Хорват: Саме там, де й казав святий отець.

Росіянин: Все сталося так, як він і казав нам.

Хорват: Нас ніби чекали тут.

Росіянин: Він врятував нас. Аби не він, я не зміг би подолати межу. Мене б не пустила ненависть.

Хорват: А мене – страх.

Дівчина: А мене — чужий біль, що я його спричинила.

Росіянин: Будь-який гріх можна спокутувати…

Дівчина: Крім зради.

Хорват: Навіть якщо зрадник розкається...

Росіянин: Тому що гріхи всіх зраджених ляжуть тягарем на душу його... Так казав отче...

Хорват: Де ж він?

Дівчина: Отче, де ви?

Хворий: Отче, де ви? Ви стояли ліворуч від мене, впри­тул до стіни... З вас зняли наручники і за мить до кулеметної черги я відчув доторк вашої руки... Теплої сухої долоні. За­лишки страху ніби розчинилися у світлі. Ми пішли спо­кійними і нескореними… Де ж ви, отче?

(Моторошна музика.)

Росіянин: Мені здається...

Хорват: Ми ніколи не зустрінемо більше вас, отче...

Хворий: Отче, відгукніться...

Дівчина: Ніколи...

(Музика стихає.)

Хворий: А все це ви теж занотували?

Відвідувач: Ні, але... Ця частина вашої розповіді мене зацікавила. Дивне марення.

Хворий: Вони так поспішали, що навіть не встигли нас поховати... Дивно якось — лежати отут, на білих прости­рад­лах і спілкуватися з вами...

Відвідувач: Лікар каже, одна з куль пройшла на два пальці від серця. А контрольним пострілом офіцер не влучив у вас взагалі. Він був такий п’яний, що ледь на ногах тримався.

Хворий: Звідки ви знаєте?

Відвідувач: Так свідчать полонені. Будь ласка, якщо можете… Розпишіться тут... Тут.... І ось тут. Дякую. Завтра до вас ще завітають співробітники комісії, що розслідує військові злочини.

Хворий: Так, дякую.

Відвідувач: Вам дякую. То ви точно не можете впізнати на фотознімку того священика?

Хворий: Ні.

Відвідувач: Шкода.

Хворий: Прекрасна людина була. Ніколи не вгадаєш, кому судилося стати знаряддям Божим і нести просвітлення іншим… Знаєте, раніше я упереджено ставився до слу­жи­телів культу. Думав — усі вони трошечки фарисеї…

Відвідувач: Одужуйте. На все добре. Посольство ми попередили. Як тільки дозволить ваш стан — відправимо вас додому.

Хворий: Заждіть!

Відвідувач: Так?

Хворий: Будь ласка, скажіть мені... Хто він, той свя­щеник? Як його ім’я? Звідки він, де служив? За що його розстріляли?

Відвідувач: Імен у нього багато. Священиком ніколи не був, хоча часто працював за цією легендою. Його не розстріляли. Загинув він наступного дня, від раптової кулі у вуличному бою.

Хворий: Що?!

Відвідувач: Агент-провокатор. З найкращих. Ми полю­вали на нього багато років. Насамперед його цікавив хорват. Дівчина з опору — теж. Але не настільки. Коли війну майже закінчено, військові починають не про ворога думати і не про опір. Про себе. Треба ж на якийсь кошт загоювати рани від поразки. А хорват супроводжував контрабанду, вантаж опіуму. Мільйони доларів, перехопили — дрібну частку, одну машину. Якби той контрабандист мовчав — його б не розстріляли, звичайно. Почали б обробляти іншими мето­дами. Оскільки його розстріляли, не важко збагнути, що сповідь була повною і щирою. Дуже шкода...

Хворий: Але ж... Ми йшли за ним... За священиком... Не відчуваючи страху... Як люди... Не як худоба на бійні, не як... Не...

Відвідувач: Заспокойтеся… Води хочете?

Хворий: Так, дякую.

Відвідувач: У цьому теж полягало його завдання. Заспокоїти вас і підготувати. Навіщо охороні зайвий клопіт? Знаєте, скільки нервів зберіг він варті, коли тут працювали з великими партіями затриманих.

(Пауза.)

Хворий: Все одно. Все одно. Я... Не насмілююся вірити, ні, але сподіваюся... Наше життя — ще не все, кінець його — не остання крапка... Повинна існувати якась справедливість, вища за нашу... Повинна...

Дівчина: Будь-який гріх можна спокутувати...

Хорват: Будь-який, найстрашніший...

Росіянин: Крім зради... Тільки зрада не має прощення…

Хворий: Вибачте, я знепритомнів?

Відвідувач: Я не повинен був одразу розповідати вам так багато. Шкода, що ви не можете впізнати того агента. З моїх людей ніхто не бачив його живим. А свідченням полонених ціна не така вже й висока. Добре, якщо застрелили саме його. Якось надто добре, навіть не віриться...

(Звуковий перехід.)

Невідомий: Почати спочатку ніколи не пізно... Повірте — на це завжди є час...