Як ви вважаєте:

— Яким повинно бути в документальній радіодрамі співвідношення між фактом, припущенням і домислом?

— Чи є сенс композиційно відокремлювати у докумен­тальній драмі «озвучені факти» від «озвучених припущень»?

— Чому документальний відбиток дійсності мало на­гадує віддзеркалення того ж явища чи події засо­бами мистецтва?

— Кажуть, що геніальний актор може «зіграти» теле­фонний довідник; чи можна за допомогою акторської гри привнести до текстологічно точної стенограми смислові нюанси, драматичні колізії, насправді їй не притаманні?

— Що дає більш точне уявлення про дійсність: спроба зафіксувати її якомога подібніше до оригіналу, чи створення абстрактної моделі реальності?

"Т І Н І"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Голос

Михайло Михайлович Коцюбинський

Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника

Гликерія Максимівна Коцюбинська, мати письменника

Ілля Людвигович Шраг, друг письменника

Михайло Іванович Жук

Аркадій Маркович Утєвський, лікар

1-й лікар з Києва

2-й лікар з Києва

Професор Образцов

Медична сестра-жалібниця

І-й нічний відвідувач

2-й нічний відвідувач

Нічна відвідувачка

Голос, що читає «Тіні забутих предків»

Голос, що читає листи

Швейцар терапевтичної клініки

Голос: Київ. Бібіковський бульвар. Початок січня 1913 року.

(Вітер, легка хуртовина, цокотіння копит по бруківці. Звукові ефекти створюють своєрідний – архаїчний і сумний колорит. Відчиняються і зачиняються двері, відсікаючи

зву­ки вулиці.)

Швейцар: Пане, ви до кого?

Хома Михайлович Коцюбинський: Вибачте, це тера­певтична клініка?

Швейцар: Хірургічна. Терапевтична поверхом вище. Чим можу зарадити, пане?

Хома Мих.: У терапевтичній клініці лежить мій брат.

Швейцар: Вам треба до контори. Там якраз асистент професора Образцова. Запитайте в нього. Сюди, будь лас­ка…

(Кроки.)

Хома Мих.: Добрий день, лікарю.

Лікар: День добрий.

Хома Мих.: Перепрошую, я хотів запитати... мій брат, Михайло Михайлович Коцюбинський, письменник... Він лежить зараз у дев’ятій палаті. Хотілося б дізнатися про його стан.

Лікар: (з піднесенням.) У Михайла Михайловича цікава хвороба. Дуже цікава. Ревматичне переродження колосерд­ного клапана з порушенням кровообігу. Це просто знахідка для нашої клініки. Ми всі вчимося на ньому. Нетиповий випадок. Навіть рідкісний.

Хома Мих.: Даруйте, якось не поділяю вашого захоп­лення.

Лікар: Ні-ні, зрозумійте мене. Захворювання важке. Тому вашого брата ми спостерігаємо особливо серйозно. Робимо все можливе, але…

Хома Мих.: Мені можна з ним побачитись?

Лікар: Так. Прошу за мною, я проведу...

(Кроки, відчиняються двері палати.)

Михайло Михайлович Коцюбинський: (Важко дихаю­чи.) От добре... от добре, що ти приїхав... Як я радий до тебе, Хомцю...

Хома Мих.: Як ти?

Мих. Мих.: Дякую... Сьогодні – полегшало... Дуже полегшало. На вулицю хочеться. На візнику прокотитися… Хоча б хвилин двадцять... Треба звикати до вільного повітря, так? Обридла оця біла тюрма... Професор Образцов каже – невдовзі додому.

Хома Мих.: Так, так. Звичайно.

Мих. Мих.: У гуцульських горах, напевно, зараз хур­товини.

Хома Мих.: Не варто тобі було їздити на Гуцульщину. З твоїм здоров’ям…

Мих. Мих.: Пусте. Застудитися і в Чернігові можна. Ніде мені так легко не було останнім часом, як у Карпатах. Ніде… Це щось незвичайне. Безліч матеріалу…

Хома Мих.: Скільки квітів у тебе...

Мих. Мих.: От так, як бачиш, пестять мене люди... Дня не проходить, щоб хтось не приніс гостинців. Не завжди навіть знаю, від кого приносять подарунки...

Хома Мих.: Тобі справді, здається, полегшало. Як я радий за тебе...

Мих. Мих.: Мені дають морфій, ти знаєш?

Хома Мих.: Морфій?

Мих. Мих.: Інакше заснути не можу. З морфієм – можу... Але це такий сон… Після безсонної ночі краще себе почу­ваєш... Слухай, Хомцю...

Хома Мих.: Так?

Мих. Мих.: У мене прохання... до тебе… Скажи... Лікарі тут весь час мене заспокоюють… Скажи, як на тебе... Подібний я до людини, що збирається в далеку мандрівку?

Хома Мих.: Мандрівку?

Мих. Мих.: Так, мандрівку без повороту.

(Пауза.)

Мих. Мих.: Ти, Хомцю, не бійся, кажи правду... Хоча я дуже хочу жити, бо зробив іще так мало... До болю хотілося б викинути на папір (задихається) те, що так... так лізе з голови...

(Відкриваються двері.)

Сестра-жалібниця: Вибачте, вам час іти.

Мих. Мих.: До... бре... що ти при... їхав... Заходь...

Хома Мих.: Неодмінно, завтра ж … Одужуй, Михасю ...

Сестра: Ваші ліки. Дайте руку, будь ласка... Праву, якщо можна...

Отак... добре. І спробуйте одразу заснути.

(Грім, дощ. Вибух не властивих зимі звуків. Абстрактні шуми, в які вплітаються голоси трембіти

і сопілки-флояри.)

Голоси (Зливаються, витісняючи один одного, на фоні звукового супроводу.)

Голос І: Високоповажний Михайле Михайловичу! Заси­лаю Вам щиро привіт з нещирих Гуцульських гір. Цур їм! Ллє такий проклятущий дощ, як у Вас пізньої осені: дрібний, упертий, безкінечний...

Мих. Мих.: (Твердим і чітким, як до хвороби, голосом.) Смерті я не боюся, тому що призвичаївся до думки про неї... До всього призвичаїтися можна...

Голос II: Не знати, чи то вічний шум Черемошу, і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи шум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала, навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...

Мих. Мих.: (Твердим і глибоким, як до хвороби, голосом.) Смерті я не боюся, тому що призвичаївся до думки про неї... До всього призвичаїтися можна...

Голос II: Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Умів знаходити помічне зілля — одален, матричан і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може в о н о до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник — (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири.

(Звуковий ряд несподівано обривається. Тиша.)

Сестра: Професор Образцов суворо наказав пацієнта з дев’ятої палати не турбувати. Він повинен спати бодай 3-4 години на добу...

1-й нічний відвідувач: Нічого, ми тихенько.

2-й нічний відвідувач: Що скажете?

1-й: Справді спить.

2-й: Такий стомлений, змучений, блідий. Неживий ніби.

1-й: Як і його творчість, до речі.

2-й: Ні, ви помиляєтесь. Його книгам судилося про­буджувати людську свідомість. Твори Коцюбинського стали класикою.

1-й: Але де він нависмикував такі факти?

2-й: Про що ви?

1-й: Про «Фата моргану», звичайно. Хочете знати, як насправді все було?

2-й: У повісті?

1-й: Ні, насправді. У житті. Розбили кілька дебоширів гуральню. Геть усі перепилися. Спирт просто вулицями лився, як вода дощова. Бігав революціонер... Той, з про­будженою свідомістю. За ним – десь двадцять п’яниць. Хтось того революціонера ще кілком по голові вперіщив з п’яних очей. Навіть скажу вам, хто. Хлоп один, на прізвище Козлов… Чи Козел. По тому революція їхня ледь не скін­чилася. Як прибігли до мого маєтку – я зачинив двері й послав до Чернігова за козаками. Ото і вся «Фата моргана».

2-й: Ви просто заздрите. Заздрите і край. Тому що йому випала вічність. Вам — забуття.

1-й: Пам’ять... Гадаєте, це так приємно, коли кістки тобі перемивають після смерті?

2-й: Не знаю. Нам не судилося це пізнати.

1-й: Одного не розумію. Одного. Він же був культурною людиною. Шопенгауера читав! Стрінберга! А писав про хлопів. Тих хлопів, яких не знав зовсім. Дай їм волю – вони його «Фата-моргану» на цигарки покрутять. І Стрінберга теж.

2-й: Пане, мені щось гидко стояти поруч з вами. Пішли. Ми заважаємо хворому.

1-й: Я надто довго чекав нагоди висловитися, щоб отак просто піти! Знаєте, коли вони, революціонери оті, мені до оселі каміння кидати почали, постріляти трохи довелося. Уявіть, вони там гупають чимось, метушаться... Про землю кричать, про волю... Галас... А після першого пострілу – тихо-тихо стало. За п’ять кілометрів горобця чути! Бидло, боягузи, бридота. Гарний предмет зображення для пись­менника.

2-й: Він — митець. Не вам його судити.

1-й: Цікаво, що б той ваш митець написав, аби побачив, як нащадки тих хлопів... Тих, за кого він так уболівав, могилу його трощать.

2-й: Могилу?

1-й: Так. На могильці його, у Чернігові – чавунна огорожа. Так ось. Щороку хтось хоч кілька прутків з неї – а виламає. Це ж силу яку треба мати.

2-й: Пішли звідси.

1-й: Їм все єдино. Що гуральню розбити, що огорожу пам’ятника, що церкву... Не знав ваш класик життя і не розумів! Щось десь почув, щось прочитав, щось вигадав. А справжнє життя – воно не таке, як його твори... Не таке... Не таке…

(Останні слова повторюються з реверберацією.)

Мих. Мих.: Сестро... Хто заходив до мене?

Сестра: Пробачте?

Мих. Мих.: (Важко дихаючи.) Вночі? Хто?

Сестра: Ніхто не заходив, присягаюся! Ви спали після ін’єкції. Поруч з вами була тільки я. До ранку. І більше нікого.

Голос: Київ, січень 1913 року. Терапевтична клініка ме­дичного факультету Київського університету. Обхід про­фесора Василя Парменовича Образцова.

(Важке дихання.)

Образцов: Поверніться, будь ласка... Так... Добре, Михайле Михайловичу, дуже добре. Як почуваєтеся сьо­годні?

Мих. Мих.: Дякую. Непогано. Спав трохи. Години три-чотири.

Образцов: Ін’єкції пішли вам на користь.

Мих. Мих.: Так. Але знаєте... Чомусь після безсонної но­чі мені краще... А ось як засну... Вдень настає реакція.

Образцов: Реакція?

Мих. Мих.: Нерви.

Образцов: Розумію. Але спати вам необхідно.

Мих. Мих.: Ви так дбаєте про мене...

Образцов: Усі про вас дбають, Михайле Михайловичу. Дозвольте ще раз порахувати ваш пульс... Гаразд.

Мих. Мих.: Ну як там?

Образцов: Ось, дивіться, приніс свіжу газету.

(Шурхіт газетної сторінки.)

Образцов: Зараз дещо вам покажу. (Читає.) «Стан здоров’я відомого українського письменника Коцюбин­ського, що лікується тепер у терапевтичній клініці, на думку лікарів, значно покращав». Ось як пишуть у газетах, а га­зетам треба вірити.

Мих. Мих.: От такі ті лікарі... Не хочуть казати правду, а тільки вигадують щось, щоб потішити хворого. Та й вір їм після цього!

Образцов: Буду з вами відвертим, Михайле Михай­ловичу. Чим частіше оглядаєш шлях, що пройшов сам і що його пройшли інші лікарі, тим більше непокоїть думка: ми б’ємося, уперто б’ємося – але озброєні картонними мечами. Тому медики, напевно, нагадують купку кумедних мрій­ників.

Мих. Мих.: Напевно... (Важко дихаючи.) Можливо і так. Та наближається час, коли всім, хто бореться за добро, дадуть незламні, сталеві мечі. І зло буде переможено. Бити­муться не мрійники, а лицарі з ясною метою.

Образцов: Справді? Радий почути таке від вас, Михайле Михайловичу. Задоволений вашим станом і настроєм. Можливо, за тиждень дозволимо вам невеличку прогу­лян­ку… На все добре.

(Кроки, зачиняються двері палати.)

Образцов: Сестро, строфантин і морфій за звичайною схемою.

Сестра: Пане професоре, він одужає?

Образцов: Не знаю, люба, не знаю…

(Звуковий перехід.)

Сестра: Будь ласка, пане, вашу руку... Стисніть кулак. Отак. Дякую, добраніч.

(Дзвінко падають краплі. Звуки падіння переходять в абстрактний звуковий ряд. Знову вчуваються голоси гуцульських музичних інструментів.)

Голос І: Вельмишановний Михайле Михайловичу! Хоч я Вам і незнайомий, а все ж осмілююсь поздоровлять Вас з Різдвом і предстоящим Новим Роком. І від самого серця бажаю всього найкращого. Бажаю, щоб Ви скоріше одужали. Ще раз вітаю Вас з Різдвом. Всього найкращого. Ваш незнайомий Гриць Криваха з Вересоч…

Мих. Мих.: (Голос звучить як до хвороби.) Немає лю­дини без тіньової сторони... Тільки та й різниця поміж людьми, що певна частина їх має ще таке, що переважує звичайний зміст, і забуваєш про їхню тінь, а знов більша частина, крім тіні, нічого не має...

Голос ІІ: «Тут Іван сів одпочити. Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло золотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри. З-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім. Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови. І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, втягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі – і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру...»

(Мелодія сопілки виділяється з фонових шумів, ще трохи звучить і поступово зникає.)

Нічна відвідувачка: Він марить?

2-й нічний відвідувач: Ні. Просто спить. Але сон цей не схожий на наш.

Відвідувачка: Навіщо прийшли ми до нього?

2-й відвідувач: Я… не хотів. Минулого разу ми прихо­дили з одним паном… Огидною, низькою людиною. Зрозумійте мене. Не знаю, хто ви. Де перетнулися з Коцюбинським ваші доріжки. Але я завжди поважав Михайла Михайловича. Тому і не став друкувати свій відгук на «Тіні забутих предків». Як дізнався про хворобу його – не став. Нащо хворого хвилювати? А по смерті Коцюбинського – тим більше не варто ту розвідку друкувати було… Так і залишилися ті полемічні нотатки в моєму архіві.

Відвідувачка: То чому ж ви тут?

2-й відвідувач: Тому що і мовчати про таке — важко. Пан, що образився на «Фата моргану»... Він сказав, ніби Коцюбинський не знав життя. Ненавиджу того пана! У 1905 році проти таких на барикадах бився! Але він правий. Правий, Коцюбинський таки не завжди розумівся на тому, про що писав.

Відвідувачка: Не розумівся?

2-й відвідувач: Це м’яко сказано. Є в нього твори сильніші, є слабіші. Але «Тіні забутих предків» — це ганьба нашої літератури. Приїхав інтелігент у манжетах та манішці до Криворівні. Понависмикував гуцульських слівець, збив їх докупи, не розуміючи значення...

Відвідувачка: А ви були на Гуцульщині?

2-й відвідувач: Шість років жив... Якраз в отих околицях, що Коцюбинський змальовує... Та в нього на кожній сторінці – нагромадження нісенітниць! Мова зіпсо­вана гуцулізмами, змісту яких письменник не розумів. Це називається знаєте як? «Клюква развесистая»! Ось, поди­віться... «Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру...» Ватра – це не багаття, а вогонь по-гуцульськи. Його не треба ще раз розпалювати. «Слина цівкою стікала з рота...» Цівка — то ствол рушниці... Безглуздя якесь! А ось ще... Герой його, Іван, дівчині своїй, Марічці, каже: «Я кинув твої уплітки у воду...» Уплітки гуцульською — зачіска, а не вінок. Вона що, в шиньйоні ходила, та гірська дівчина? Чи то скальп з неї коханий зняв?

Відвідувачка: Дрібниці...

2-й відвідувач: Дрібниці? А це? «Шумить шваром поло­нина»? Швар на діалекті – канат! Це все одно, що сказати: шумить степ мотузкою! «Серед писку і глоти цокав млин»! Писок — то фізіономія. Марічка в нього гине на гоці в Черемоші. А гоц — це водопад. На Черемоші нема водо­падів! Іван з гори одночасно бачить Говерлу і Чорногору. А Говерла – то й є одна з вершин хребта, що зветься Чорногора...

Відвідувачка: Пусте...

2-й відвідувач: Пусте? Приїхав дачник – інтелігент на дачу і «восхищается»! А жодної краплини любові до цього куточка нашої рідної землі не відчуває. В деяких місцях просто наклеп на свій народ зводить. І задля чого? Задля дешевого письменницького ефекту.

Відвідувачка: Чесно кажучи, я вас не розумію, пане...

2-й відвідувач: А що тут розуміти?

Відвідувачка: Ви чіпляєтесь до випадкових помилок...

2-й відвідувач: «Тіні забутих предків» — не просто книга з помилками! Можна раз помилитися, два помили­тися... Але тут зневага до всього, про що пишеш... Не тільки до мови, а й до людей, які тією мовою розмовляють. Добре, гаразд! Іван з Чугайстром танцюють вдвох роз­бійницький танець, який можна тільки гуртом танцювати — хай! Марічку збивають з ніг габи, хоч габи – це такі дрібнесенькі хвильки, що не можуть з ніг збити — нехай так буде! Я навіть про численні прямі запозичення з праць етнографа Шухевича не кажу. Запозичив — то запозичив. Слави в Шухевича це не відібрало. Але фінал... Ота сцена, коли лежить в хаті мертвий Іван, а поруч... Поруч чоловіки і жінки влаштовують мало не оргію! Де він бачив, де він чув, отой Коцюбинський, про такі звичаї? Там, де він мешкав, на Гуцульщині, під той час ніхто не вмер, це я точно знаю. Змалював якусь дику картину свального гріху. Але ж це просто брехня! Не буває такого на тризні гуцульській. Є у людей якась своя культура, якась пошана до певних момен­тів, один з яких смерть — і от нічого з того святого не оказалося тільки для чернігівського інтелігента…

Відвідувачка: Може, ви маєте рацію так казати. Та порівняно з іншими – все це дрібниці, повірте.

2-й відвідувач: Не знав Коцюбинський справжнього гуцульського життя. Не знав! Не розумів... не любив...

(Останні слова звучать з реверберацією.)

Мих. Мих: Хто... Хто розмовляв зі мною? Сестро, я марив?

Сестра: Ви спали. Напрочуд спокійно спали, Михайле Михайловичу. Вам потрібно щось?

Мих. Мих.: Ні, дякую... Усе гаразд... Мара минула...

Голос: За кілька днів професор Образцов дозволив Михайлу Михайловичу те, про що письменник мріяв з початку зими – двадцятихвилинну прогулянку на візнику. Це стало однією з останніх радісних подій в житті письменника – і одночасно додало йому гіркоти: розмовляти на морозному повітрі Коцюбинському було суворо заборонено.

(Фоном виникає стукіт копит та шум вулиці, гомін –

і поступово мікшується.)

Голос: Коли друзі й служники переносили його у кріслі з саней на ганок лікарні, він укотре відчув, що час його невпинно спливає. Своєю чемністю і витримкою письменник вразив навіть до усього звиклий персонал клініки. Але нікому не дізнатися, чого коштувала йому та чемність і витримка.

Зіставляючи різні джерела, неможливо сьогодні вста­новити: чи був виписаний Михайло Михайлович з полег­шенням. Чи навпаки, відпустили його додому за єдиною втіхою — теплом родинного вогнища.

Звучали чи не звучали з вуст професора Образцова слова: «везіть до Чернігова, хай краще дома помирає»? Це, зреш­тою, не так вже й важливо. Тому що, здається, Михайло Коцюбинський краще за інших відчував: паперовому мечу тогочасної медицини броня його хвороби не підкориться.

(Солов’їний спів. Легенький шум вітру.)

Голос: Квітень, 1913 рік. Чернігів. Будинок Коцюбин­ських.

1-й друг: Добрий день.

2-й друг: День добрий.

1-й друг: Як він?

Мати письменника: Уже дві ночі, як не спав... Їсть погано... І стогне, не перестає стогнати… Скажіть, скажіть мені: він дуже змарнів? Щоб йому таке приготувати… Смачного…

Мих. Мих.: (З іншої кімнати, важко дихаючи.) Мамо… Не питайте лікаря, а краще мене спитайте, що я можу їсти… Я їсти хочу, але все мені шкодить…

Мати: То не лікар, Мусю. То друзі до тебе, Ілля Люд­вигович та Михайло Іванович.

(Кроки.)

Мих. Мих.: Заходьте… Заходьте, любі... Розповідайте щось про себе, а я помовчу, бо мені важко балакати....

(Пауза.)

Мих. Мих.: Бідна матуся. Сліпа, то й питає у всіх, чи змарнів я? Заспокойте її. (Кашляє.) Зараз має лікар прийти... Утєвський Аркадій Маркович...

1-й друг: То може ми невчасно?

Мих. Мих.: Ні, залишайтеся... Сідайте... Скажіть, читали ви часопис «Дзвін»?

1-й друг: Ні.

2-й друг: Не встиг ще.

Мих. Мих.: А я от прочитав одну річ звідти... Він­ниченкового «Олафа». Невдало написано, не вдалося! Він не знає цього життя, а з тих матеріалів, що напишуть знайомі у листі, не можна відати характеру і нервів даного типу...

2-й друг: Не знати життя для письменника – не­припустимо.

Мих. Мих.: А все ж він письменник... Ось я прочитав цих кілька рядків, а маю таке враження, що це простий ситець по 8 копійок за аршин... А у Вінниченка – сукно, і сукно неабияке... Хоч я його і не буду носити, бо воно мені не до смаку, але воно доброго виробу...

(Пауза.)

Мих. Мих.: Так. Тепер щодо духівниці. Іллє Люд­ви­говичу… Ви це складіть і будьте ласкаві прийти до мене через чотири дні...

1-й друг: Я до ваших послуг хоч зараз.

Мих. Мих.: Ні, через чотири дні, після свят... Набридло мені лежати так... Таку силу ліків мушу вживати, що цілого дня мало.

2-й друг: А що ви тепер вживаєте? Як воно вам допо­магає?

Мих. Мих.: Морфій... Морфій стишує болі, але потім погана реакція. Не хочу...

1-й друг: Чому? Адже він вам усе ж стишує біль.

Мих. Мих.: Ні, ні... Морфій така річ, що до нього легко призвичаїтися і стати морфіністом... (Через силу посміха­єть­ся.) Це так само, як тютюн...

Мати письменника: Мусю, лікар Утєвський...

Утєвський: Добрий день, Михайле Михайловичу!

Мих. Мих.: День добрий... Заходьте, сідайте, будь ласка...

Утєвський: Дозвольте вас оглянути...

(Пауза.)

Утєвський: Так… лікування дає певні результати…

Мих. Мих.: Лікарю... Я знаю, що ви песимістично дивитесь на життя... А я його люблю, люблю всією душею. Смерті я не боюся, бо це неминуча для людини річ... Але я готовий страждати в ім’я життя, коли ви маєте надію, і без ліків буду перетерплювати болі... Коли ж ви іншої думки, то дайте мені морфію, щоб не страждати в ім’я смерті...

(Справжній вибух незрозумілих, незвичайних звуків.

В абстрактний звуковий ряд знову вплітаються трембіта

і флояра.)

Голос І: «Куди він йшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався й підіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місті брела колись Марічка. Тут її взяла вода…»

Мих. Мих.: Жалкую... жалкую дуже, що не встиг краще пізнати Гуцульщину… Гуцульський побут, мову, незвичай­ний світогляд. Не встиг глибше простудіювати той ори­гінальний, барвистий світ…

Голос І: «І от тепер нічого того нема. Нема й не вернеться вже, як ніколи не може вернутися на річці піна, що спливає за водою. Колись Марічка, а тепер він. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… Нетривке й дочасне.»

(Фонові шуми згасають. Останнім мікшується спів флояри.)

Нічна відвідувачка: Ви хто? Минулого разу я була з іншим паном.

Голос: Я знаю того пана. Глибоко порядна людина. Прикро, що він теж прийшов. Прикро. Я сподівався, він стримається. Назавжди поховає образу і заздрість.

Відвідувачка: Він такий же, як усі. Верзе якісь нісенітниці... Про дрібні помилки казав, про діалекти гуцульські... А головного не розумів. Коцюбинський — не той, за кого його мають! Теж мені знайшли класика! Витонченого інтелігента! Самозакоханий егоїст! Жодного разу, у жодній книзі йому не вистачило мужності бути щирим. Ви згодні? Скажіть, ви згодні чи ні? А втім, мені то байдуже. Його твори без сміху читати не можна. Боротьбу за волю оспівував, смерть героїчну на шибениці. А сам – державним службовцем був. В оповіданні «Лист» тваринам бідолашним співчуває, що їх їдять. Над поросятком зарізаним плакав, а шинкою ласував! Лицемір. А взяти його роман з Олександрою Аплаксіною... Навіть зрадити дружині по-справжньому, по-чоловічому не зміг... Що ви все мовчите? Гадаєте — я неправду кажу?

Голос: Мій час говорити ще не настав.

Відвідувачка: Покликав підлеглу свою ніби до теле­фону… Цілувати почав… Вона – майже вдвічі молодша! Сором! Вештався потім з нею вуличками Чернігова, мов підліток... Співець щирого гуцульського кохання! І що він у ній знайшов такого, імпресіоніст ваш витончений? Двадцять шість років, стара діва… А з дружиною розлучатися не став. Незручно це йому було… Навіть коли та про все дізналася. Навіть коли одержала мого анонімного листа… З двома справи владнав якось…

Голос: Геть.

Відвідувачка: Що?

Голос: Замовкніть і забирайтеся геть. Мій час настає.

(Абстрактний звуковий ряд звучить фоном.)

Голос: «З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Тай Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» – запитав. А воно каже: «Не знаю, живий, сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про нього не знав, бо він був, як Бог, з первовіку. Дав Бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими.»

Мих. Мих.: Лікарю... Аркадію Марковичу... Обіцяйте мені, як я помру, не залишати родину мою без вашого дружнього співчуття і моральної підтримки...

Утєвський: Михайле Михайловичу, та ви ще мене переживете!

Мих. Мих.: Обіцяйте...

Утєвський: Обіцяю…

Голос: «... Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього...»

(Фоновий шум підсилюється і прибирається повільно.)

Мати: Лікарю, рятуйте мого Мусю...

Мих. Мих.: Тільки заспокойте нещасну матір мою...

(Звуковий супровід знову підсилюється і прибирається мікшером.)

Голос: «Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. А Бог, як що хотів мати, мусив вимудрувати в нього або украсти. Поробив арідник вівців, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив Бог та й вкрав тото в нього, і вже обоє пастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка — то все від нього, від сотони. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата — все вигадав він... А Бог лиш крав та давав людям. Так-то…»

(Шуми зникають. Пауза.)

Голос: Михайле Михайловичу, дозвольте?

Мих. Мих.: (Голосом – як до хвороби, легко, розбірливо.) Хто ви?

Голос: Мені важко відповісти.

Мих. Мих.: Ті, що з’являлися раніше, не питали дозволу... Це — морфій. Це — марення.

Голос: Морфій вже остаточно втратив свою владу над вами. Біль теж невдовзі скінчиться.

Мих. Мих.: Розумію. Скажіть, чи справді прожив я таке нікчемне життя, як казали оті нічні голоси?

Голос: Для мене дуже важливо, щоб ви знали, Михайле Михайловичу: це не так. Кожен великий письменник — зірка. Орбіти її відкриті для різних небесних тіл. Чималеньких і дрібних. Дрібних часом стільки, що вони здатні поглинути часточку світла. Будь-які тіла створюють тіні. Що вдієш.

Мих. Мих.: Мене надто часто втішали останнім часом друзі та лікарі.

Голос: Я не втішаю вас. Але повірте. Ви піднялися надто високо над усіма. Зрозуміти вас для багатьох – важко. Генія розуміє лише геній. Так казав Дідро...

Мих. Мих.: Геній... то не про мене сказано. Ніколи не страждав на манію величі. Інших страждань вистачало.

Голос: Скажіть, я правильно зрозумів вас... Адже я теж можу помилятися. Іван, герой «Тіней забутих предків», від кого почув найкращу свою мелодію? Ту, що зігрівала його все життя?

Мих. Мих.: Від щезника.

Голос: Від злого духу? Небезпечного, здатного налякати створіння?

Мих. Мих.: Так, з гуцульської міфології.

Голос: А чи був сам Іван злим?

Мих. Мих.: Наївні якісь у вас запитання. Ні, звичайно. Він був просто людиною. Можливо, чутливішою за інших, не такою, як усі.

Голос: Людиною з музикою в душі. Доброю музикою від злого духу.

Мих. Мих.: У цьому – сама суть Гуцульщини. Вона дещо інакше розрізняє добро і зло, аніж ми, європейські раціоналісти.

Голос: То «Тіні забутих предків» – книга про добро і про зло?

Мих. Мих.: Розумійте, як хочете. Не побутовий нарис, звичайно, і не словник діалектизмів.

Голос: І Бог у «Тінях забутих предків» усе розуміє і співчуває людині...

Мих. Мих.: Але нічого не може зробити для неї без допомоги злого начала. І тому вони завжди поруч.

Голос: І тому ми завжди поруч. І зло вже – не просто зло. І влада добра стає безмежною.

Мих Мих.: І тому флояра Івана грає мелодію щезника.

Голос: І тому Іван востаннє іде з Марічкою, хоч і знає, що Марічки нема, це примара.

Мих. Мих.: І рятуючи в душі свій спогад про кохання, рятує саму душу. Хоч і гине.

Голос: Але наприкінці його скорботного шляху – радість. Життя триває.

Мих. Мих.: Від зла народжується часом щось світле. Треба тільки навчитися бачити це.

Голос: І добро знаходиться не в нескінченній боротьбі зі злом, не в мертвій діалектичній суперечності, а в гармонії.

Мих. Мих.: Я відчував це на Гуцульщині.

Голос: І знущання багатих над бідними, і вибухи революцій, від яких гинуть безвинні – це тільки порушення того великого закону гармонії, що закладений у «Тінях забутих предків»?

Мих. Мих.: Так.

Голос: І син жандарма з новели «Подарунок на іменини» ніколи не стане жандармом.

Мих. Мих.: Ніколи.

Голос: І кохання Івана до Марічки переживе їх.

Мих. Мих.: Переживе.

Голос: Геракліт Ефеський і афінянин Сократ, Гегель і Шеллінг… Вони знали, що світ складається з проти­леж­ностей. Та вважали, що протилежності ці заперечують одна одну, знаходячись у боротьбі. Мріяли про гармонію, та не могли побачити її. Переносили свої пошуки у царство абсолюту, трансцендентні сфери… Здається, вам вдалося дещо з того, що не вдалося їм.

Мих. Мих.: Не мені. То все Гуцульщина. Її поетичний Всесвіт. Шкода. У мене зовсім не було часу.

Голос: Але ви торкнулися Вічності. Пізнали буття до самої суті. І Вічність відчула ваш дотик. А тому в людській пам’яті вічним буде ваше життя... Життя... Життя... (Реверберація.)

(Абстрактний звуковий ряд. Звучить сопілка-флояра.)

Утєвський: Колего, це кінець?

2-й лікар з Києва: Здається, кінець.

Утєвський: Невже ми нічого не можемо зробити?

Лікар: Можна вдатися до останньої спроби. Вливання дигалену до вени.

Утєвський: Що це дасть? День? Два? Зайві муки, а становище все одно безнадійне.

Лікар: Так. Ви праві. Не треба.

(Звуковий фон обривається.)

Хома Коцюбинський: Востаннє ми бачилися з братом у лікарні. Прощаючись, він так сумно подивився мені в очі, що ніколи в житті не забуду цього погляду. «Чи побачимося ми ще колись?» – запитав він мене, не спускаючи очей із мене. Мені було дуже важко стримуватися, бо я вже бачив, що це вже очі нетутешні, але твердо сказав, що на Великдень візьму відпустку й приїду до Чернігова. Слова свого я додержав. Якраз на перший день Великодня, 14 квітня ста­рого стилю, я був у Чернігові, а на другий день спустив у домовину дороге тіло…

(Солов’їний спів зливається з далеким голосом флояри.)

Голос: У радіоп’єсі використано матеріали з книги «Спогади про Михайла Коцюбинського», посібника з медич­ної деонтології Єфрема Ліхтенштейна під назвою «Пам’я­тати про хворого», а також розвідки Гната Хоткевича, Соломії Павличко, листи до Михайла Коцюбинського з архівів Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського та розшифровки магніто­фонного запису розповідей старожилів про події, описані у творі Михайла Коцюбинського «Фата моргана».

Ефірна редакція – професор Віктор Миронченко.