Як ви вважаєте:

— Чому немало теоретиків називають саме радіосеріал потенційно найпопулярнішим різновидом драматичних ра­діо­програм?

— Чи доцільно для роботи над одним серійним про­ектом залучати різних авторів і режисерів?

— За якими принципами відбувається об’єднування окремих драматичних сценаріїв у серіал?

— Чим пояснюється тривале ефірне життя окремих радіосеріалів?

— Чи сумісні «конвеєрний» метод виробництва радіо­серіалів і вимоги високого мистецтва?

Ользі Хрисанфівні Фоменко присвячується

"С К Р И П К А С Т Р А Д І В А Р І:

Варіації на тему"

(радіоп’єса в трьох діях з прологом та епілогом)

Дійові особи:

1-й актор

2-й актор

Граф Каліостро

Його учень

Гість

Дозиметрист

Старий скрипаль

Він

Вона

Голоси зі сновидінь

1-й актор: Шановне товариство! Ми починаємо! Вибачте великодушно, що поговорити про велике запрошуємо не в храм і не в урочисту мармурову тишу академічного театру. Ми кличемо вас до балагана і впустимо в наші коротенькі розповіді про геній шум вулиць і завивання вітру, сльози і сміх. Ми розкажемо вам три історії про три скрипки. Одна історія вигадана, друга, кажуть, правдива. А третя – ну, ми самі не знаємо, чи так усе було, як покажуть актори. Біда лише – скрипка у нас одна. І, здається, не зовсім до ладу настроєна. Синьйоре Страдіварі, не гнівайтесь на нас за це. Крім того, у двох діях акторам доведеться вдавати з себе італійців. Не знаю, чи вийде в них. Темпераменту вистачить? А може-таки минеться і фальші ніхто не помітить. Ми починаємо! Дія перша, «Фантазія»! Завіса!

(Шум вітру.)

2-й актор: Вісімнадцяте сторіччя. Північна Італія. Заїжджий двір, що потопає в імлі. Самотній подорожній. Однією рукою притискає до грудей скрипковий футляр. Другою – стукає у хвіртку.

(Стук.)

Гість: Відчиніть! Відчиніть, синьйоре!

Учень графа: Хто ви? Що вам потрібно? Трактирник десь заподівся...

Гість: Впустіть мене. Впустіть, я один.

Учень: Один? Що з того? Злі люди теж ходять поодинці.

Гість: Мені обов'язково треба побачити графа. Я знаю, він тут.

Учень: Граф Каліостро не зможе вас прийняти, його розум покинув тлінну плоть.

Гість: Свята Діво...

Учень: Тимчасово, синьйоре, тимчасово. Поки дух графа блукає в астралі, тіло його гріється біля каміна.

Граф Каліостро: Впустіть його.

Гість: Дякую вам, добродію. Дозвольте...

(Кроки, скрипіння мостин, грюкання дверей.)

Граф: Зніміть плащ, відстебніть шпагу. Пістолети теж можна відкласти, тут вам ніщо не загрожує.

Гість: Так, прошу.

(Скрипіння амуніції.)

Граф: У лівому відсирів на запалі порох. А з правим будьте обережнішим. Аура, яку випромінюєте ви, каже мені, що життя ваше обірве фатальна випадковість.

Гість: Майбутне відкрите вам, графе. Ваша влада над незбагненним безмірна. Дозволю собі рекомендуватись...

Граф: Годі, синьйоре Антоніо. Кажіть, чого ви прийшли.

Гість: Так. Я скажу. Скажу. Тільки нехай вони вийдуть.

Граф: Трактирнику, вина! А від цього юнака у мене нема секретів. Він мій учень.

Гість: Ваша вельможносте, я прошу вас... Це страшна таємниця.

Граф: Вашу страшну таємницю містить у собі цей футляр?

Гість: Як ви здогадалися?

Граф: Ви так обережно притискали його до себе. За­певняю вас: якщо ви будете настільки ж обачливі з вогнепальною зброєю, фатальна випадковість спіткає вас не скоро.

Гість: Графе, я почну... Почну з самого початку. Ні-ні, сідати не буду. А скрипка нехай залишається у мене в руках. Весь час. Отже, я розповім...

Граф: Друже, принесіть-таки стілець синьйору Антоніо.

Учень: Але тоді я пропущу найцікавішу частину історії. Про те, що батько його батька був кредитором...

Гість: Так-так! Він був кредитором великого Страдіварі. Ім'я дідуся було, як і моє, Антоніо. І великий кремонець теж мав таке ім'я. Пам'ятаю, я ще плутав весь час, кого з нас кличуть. Та суть не в цьому. На сплату боргу майстер створив для нас скрипку. Дід ще комизився, не хотів брати. Майстер був молодим тоді, бідним. Хто б міг подумати...

Граф: Це було зрозуміло з першого погляду. Зрозуміло, що він створить геніальне пристановище божественних звуків. І що осяяння зійде на нього не менше тисячі разів.

Гість: Але чи варто чекати дару передбачення від селянського хлопця, який усього досяг своєю працею? Дідусь був простою людиною. Йому не довелося послужити в армії, стати офіцером, як ось... мені. Та коли скрипка є, на ній потрібно грати. Чи не так? Ми вчилися потроху. Спочатку батько, потім старший брат, за ним я. Ви уявити не можете, що я відчував, беручи її до рук. Тремтіння, захват, наче щось пробуджувалося чисте-чисте... Десь тут, всере­дині, під серцем...

Учень: У селезінці?

Гість: У душі, у душі. А справи синьйора Страдіварі пішли вгору. Ви ж знаєте. А коли він помер, вічна йому пам'ять, зовсім його скрипки на вагу золота стали. Так-от по всьому й виходить, що скрипочка ця в нашій сім'ї – найцінніша річ.

Граф: І що ж?

Гість: А те, що невідомо, кому батько її заповів. Він-бо ціни їй не знає. Старшому братові будинок відійде, земля. Середньому – коні. А скрипка – кому? Мені? Можливо, сестрам? Чи наймолодшому, Маріо?

Граф: Ви хочете, щоб я відкрив вам таємницю заповіту?

Гість: Ні, у заповіт я сам як-небудь зазирну. Та що з того? Він його шматує щотижня. І пише новий. Як із кимось посвариться, так відразу папір і на клапті. А просити я прийшов про інше. Зробіть, благаю вас.

Граф: Що саме?

Гість: Вам відомі закони природні й трансцендентні. Ви володієте загадками алхімічної трансмутації. Будь-яку річ здатні розкласти, вичленити першооснову і знову скласти. До порошинки...

Граф: Ви не можете знати про це.

Гість: Як же! Я сам чув. На базарній площі ваш учень повідав.

Граф: Мій учень забагато патякає.

Гість: Молю вас, сотворіть із коливань ефіру, із кор­пускул світового простору ще одну скрипку. Точно таку ж. Я тоді покладу копію до батьківської скрині. А цю залишу собі.

Граф: Виконати ваше прохання вельми важко.

Гість: Я заплачу. Ось.

(Дзвін монет.)

Граф: Зважте, на що ви мене штовхаєте. Припустимо, магічний дар не зрадить нам. Мені пощастить вплинути на стихії. З тонких вібрацій матерії народиться нова скрипка. Подібна до вашої. Та як бути з духом? Її ж не торкалися руки майстра з Кремони. Тобто він не вклав у неї часточку своєї душі. Ви матимете лише мертвий і точний зліпок. Натхнення зникне.

Гість: Я ще заплачу. Ось, маєте, ось і ось.

(Дзвін монет.)

Ваша вельможносте! Подумайте. Адже зіграти на скрипці Страдіварі для музиканта – велике щастя. А ви таке щастя можете комусь подарувати. Була одна скрипочка, стало дві. Ну ж бо...

Граф: Чи може дати комусь радість перемоги над гар­монією механічна бездушна копія?

Гість: Ваша вельможносте! Скільки прекрасних артистів будуть нидіти, навіть не мріючи хоч би раз, лише раз торкнутись деки однієї з кремонських скрипок? Я дам їм цю радість, кожному дам. І дуже не за дорого. В ім'я всіх музикантів. В ім'я тих скрипалів, які віддали Богові душу до того, як синьйор Страдіварі вперше взяв до рук різець. В ім'я геніїв, які так і не дізнались, що вони генії. Прошу. Примножте справу великого кремонця. Створіть копію.

Граф: Ваша відданість мистецтву, Антоніо, зрушила дещо в земному світі. Чаша терезів затремтіла і гойднулась. Я допоможу вам. Не випускайте скрипку з рук. Мій учень зараз одягне вам на очі щільну пов'язку. Ви увійдете до темної кімнати. Покладіть скрипку в центр магічного кола. З вас знімуть пов'язку. Самі собою загоряться свічки. І хай здійсниться ваше бажання.

(Кроки, потріскування свічок.)

Граф: Стихії прихильні до вас, Антоніо. Дивіться, ди­віться! Вони зглянулись на ваше благання!

Гість: Друга скрипка!

Граф: Чекайте, не торкайтесь її. Зараз з'явиться третя.

Гість: Третя!

Граф: Я відчуваю незвичайні припливи астральної енер­гії. Всесвіт відгукнувся на поклик спраглих творців. І про­будили його ви. Забирайте свій скарб. І йдіть. Ідіть і кажіть кожному, кого зустрінете: ти хочеш чарівної музики? Хочеш грати на скрипці майстра? Є місце, де можна її отримати задарма. Сто. Тисяча. Мільйон скрипок! Кожному скрипалю, нікого не обминемо.

Гість: Е... Так ми не домовлялись. Ні.

Граф: Ні?

Гість: Ні, кажу я вам! Адже тоді... Тоді моя скрипка подешевшає.

Граф: Про що ви, Антоніо? Сьогодні – великий день!

Гість: Вона зовсім тоді знеціниться. Якщо скрипок Страдіварі буде, як соломи, ними можна буде топити піч!

Граф: Подивіться, які вони прекрасні. Наче дві сестри, невинні дівчини. Подивіться на цей цнотливий вигин за­витка, на бездоганну красу грифа...

Гість: Стій! Назад! Зупиніть! Схаменіться! Я не за це платив вам, графе. Поверніть назад, негайно!

Граф: Стихії стикаються. Меркнуть зірки. Тьмяніють вогні. Але вічний рух вже не зупинити. Це мені не під силу.

Гість: А кому ж? Графе, я заплачу вам стільки ж! Утричі, уп'ятеро більше.

Граф: Добре. Але тоді... Мені доведеться повернути одну з двох скрипок в астрал. Тоді брама між світами закриється. Тільки ось яку з них?

Гість: Чи не однаково?

Граф: Хіба вас не буде мучити думка: оригіналом я володію чи копією? Чи цього інструмента торкались руки майстра? Чи його плекав дух натхнення?

Гість: Графе, швидше, не мучте мене.

Граф: Відкрию вам страшну таємницю. Геній завжди вкладає часточку душі в те, що створює. Антоніо Страдіварі розділив свою душу на тисячу часточок. І зробив тисячу скрипок. Якщо ми помилимось... Якщо відправимо в безвість справжню скрипку, з часточкою його душі, дух синьора Антоніо Страдіварі не знатиме спокою. Він буде вічно страждати.

Гість: Я помолюсь за нього, свічку поставлю, швидше-бо, графе, не баріться!

Граф: Сили стихій, закрийте таємничі брами, хай по­вернеться у вічність те, що вічності й належало. Одягайте пов'язку.

(Сумний звук, що нагадує стогін обірваної струни.)

Учень: Зникла.

Гість: Графе, не можу повірити.

Граф: Вас проведуть.

Гість: Ось вам іще за труди.

Граф: Не треба. Роздайте бідним.

Учень: Ваша скрипка.

Гість: От і добре, от і чудово. Зізнаюся, я так жодного разу і не чув її справжнього голосу. Ми-то грати вчились один в одного. Вправного музиканта не наймали. На все добре, ваша вельможносте.

(Кроки.)

Граф: Прощавайте.

Учень: Синьйоре Каліостро, ліва свічка не загорілась.

Граф: Треба щедріше змочувати гніт кислотою.

Учень: Як вдало все вийшло.

Граф: Ти спритно вивідав ім'я нашого гостя, а заразом і його історію.

Учень: На базарі чого не наслухаєшся.

(Дзвін монет.)

Граф: Твоя частка, візьми. Тільки не грай більше з тими зарізяками в кості...

Учень: А скажи-но, Джузеппе...

Граф: Ваша вельможносте. Не забувай, для всіх я граф.

Учень: Ваша вельможносте. А коли б він змикитив, що перед ним — система дзеркал?

Граф: Не змикитив би. Він повірив. По очах було видно. Повірив усьому й одразу.

Учень: Отже, він людина віруюча. Та тільки віра у нього якась чудернацька.

Граф: Точніше легковірний.

Учень: А ви у що-небудь вірите? Графе, вірите?

Граф: У сонце. У дощ. У вітер. Принаймні не в золото, яке він залишив. Але ти знаєш, інколи я шкодую.

Учень: Про що?

Граф: Шкодую, що так і не навчився майструвати прекрасні скрипки. Так і не навчився.

(Трішки фальшиво звучить скрипка, виводячи мелодію –музичний лейтмотив вистави, шум натовпу.)

1-й актор: Ой, панове, панове... Чесно кажучи, ми не чекали оплесків. Але гнилими-бо помідорами... Помідорами за що? Чи це у вас такий звичай – ділитися з акторами стравою, яку вони не просили. А втім, я радію вашому достатку! Отже, ви багаті, благополучні. У злидарів помі­дори в наших широтах згнити просто не встигають. Якщо чесно, о цій порі року в бідняків помідорів просто нема. Ха! Хтось жбурнув зіпсованим мандарином. Ананас! Ну ти, думай, чим кидаєш... А у нас іще ж друга дія попереду. Етюд у ре-мінорі. Ми було збирались його назвати «Гейгерова соната». А потім вирішили: до чого тут соната? Соната – складна форма. Нашими силами та на одній розстроєній скрипці її не зіграєш. Не засмучуйте нас більше, будь ласка. Завісу! Завісу!

(Звуки сучасного міста: мотори, автомобільні сигнали, десь оддалік сирени, невиразне вуличне різноголосся, поступово шум міста стихає, ніби мікрофон піднімається над автомобільним безладдям і людською метушнею.)

2-й актор: Двадцяте століття, кінець вісімдесятих років. Київ. Квартира на чотирнадцятому поверсі висотного бу­динку. Людина спить. Певно, її мучать страхіття.

(Абстрактний звуковий ряд, що нагадує звуки розстроєної скрипки, легкий стогін, нерозбірливе буркотіння крізь сон стихає, витісняється шумом вертольота.)

1-й голос (крізь перешкоди): Земля, земля, я – дах дев'ять. Як чуєте, прийом...

2-й голос: Дах, чую вас добре. Чу… доб... чую...

(Голоси тонуть у шумі ефіру, характерне попискування ввімкнених детекторів радіоактивності.)

1-й голос: Земля, я – дах дев'ять. Контроль системи. Доповідаю результати вимірів: квадрат вісім – чотири – фонові показники в межах розрахункових. Квадрат шість – чотири... Що таке?! Не розумію. Напевно, цезієва пляма… Потрібні польові дослідження.

2-й голос: Дах дев'ять, годі клеїти дурня. Після з плямою з'ясуємо. Кожен вертоліт на рахунку. У вас спецзавдання в районі електростанції. Курс – на Чорнобиль, проміжна посадка – межа зони відчуження.

1-й голос: Земля, вас зрозумів. Курс на Чорнобиль.

(Шум вертольота стихає, витісняється абстрактним звуковим рядом, у нього знову вплітається мелодія, яку виводить скрипка, а кошмар продовжується, реверберуючи напливають один на одного голоси.)

З-й голос: Товаришу генерал, повітряна радіологічна роз­відка місцевості закінчена.

4-й голос: Товаришу генерал, завдання виконано. Група дозиметристів повернулася. Результати вимірів занесені до протоколу.

5-й голос: Ви чому без респіратора? Де ваш інди­ві­дуальний накопичувач?

(Абстрактний звуковий ряд, телефонний дзвінок.)

Дозиметрист: Алло! А, вітаю. Радий чути. Що? Ні, нор­мальний настрій. Знову Чорнобиль снився. Так, трясця йому. Забути? Забути, як же. Він ще не раз про себе нагадає. Детектор я взяв. Професійний. На два дні. Зайду, перевірю твою дачу. Що може визначити? А все. Скільки років життя тобі залишилося? Ні, цього не може. Але фон на альфа-, бета-, гамма-джерелах, питому об'ємну активність – будь ласка. Працює відмінно. Зараз ще раз перевірю.

(Здалеку долинає музика.)

Дозиметрист: Що за звуки? Та сусід скрипаль розва­жа­ється. Мені не заважає. Ну, бувай.

(Стук слухавки, яку кладуть на важелі.)

Дозиметрист: Так, спробуємо.

(Попискування приладу.)

Дозиметрист: Ну, звичайно, природний фон. У цег­ля­ному будинку і повинен бути трохи підвищеним.

(Писк стає голоснішим, частим, тривожним.)

Дозиметрист: Що, що таке, бути не може... О Господи!

(Звуки швидких кроків, дзвінок у двері.)

Дозиметрист: Сусіде! Агов! Сусіде, відчиніть!

Старий скрипаль: Здрастуйте. Вам моя скрипка, мабуть, набридла? Перепрошую. Примха старої людини.

Дозиметрист: Доброго ранку. Не в тому річ. У вашій квартирі знаходиться джерело радіоактивного випро­мі­ню­вання.

Скрипаль: Випромінювання? У мене?

Дозиметрист: Розумієте, я інженер-атомник. У Чорно­билі був.

Скрипаль: Ліквідатором?

Дозиметрист: Атож. Колишня дружина попросила її дачу поміряти. Я взяв на роботі детектор радіоактивності. Приніс додому.

Скрипаль: Лічильник Гейгера? Оцей ящик?

Дозиметрист: Так. Приніс, включив. Так просто, щоб спробувати. Датчик випадково на вашу стіну направив.

Скрипаль: І що ж?

Дозиметрист: Кажу вам: у вас у квартирі джерело гамма-випромінювання. Мені можна увійти?

Скрипаль: Авжеж, заходьте.

(Кроки, попискування приладу.)

Дозиметрист: Так, не тут. Усе чисто. Речі які-небудь на базарі купували?

Скрипаль: Ні.

Дозиметрист: Часто трапляються брудні. Злодії тягнуть з відселених районів. Що-небудь підбирали на вулиці? За­лі­зяччя якесь?

Скрипаль: Що я, сміттяр?

Дозиметрист: До кухні можна увійти? Ні, не тут. Тут що, спальня?

Скрипаль: Вибачте, у мене не прибрано.

Дозиметрист: Нічого, пусте. Стоп. Назад. Не набли­жай­тесь! Ось. Ось воно!

Скрипаль: Та ви що, смієтесь?

Дозиметрист: Який вже тут сміх. Погляньте на шкалу.

Скрипаль: Це ж мій музичний інструмент. Моя скрипка. Єдина цінна річ у домі.

Дозиметрист: Помилки немає. Дайте, я перевірю ще по бета-активності. І альфа. Зараз насадку зміню...

(Частий тривожний писк приладу.)

Дозиметрист: Зачекайте трохи... Так. Ходімо звідси. Нам треба поговорити.

(Кроки.)

Скрипаль: Присядьте.

Дозиметрист: Дозвольте, я балконні двері відчиню? Важко дихати.

Скрипаль: Прошу. Чаю хочете?

Дозиметрист: Дякую, не зараз. Потрібно викликати санітарного лікаря. І радіолога. Вам слід звернутися в лі­карню.

Скрипаль: Мені? Я здоровий.

Дозиметрист: Обстежитись. А тепер ось що. Скрипку доведеться поховати. Я не знаю, чи могильник під Києвом візьме? Джерело не дуже потужне. Наче за їх профілем. Але вони зараз перевантажені.

Скрипаль: Ви, ви тямите, що говорите?!

Дозиметрист: Так. Поки що так. Зараз я зателефоную на роботу. І номер... номер санітарної станції... забув. На столі у мене в записнику.

Скрипаль: А ви знаєте, що це за скрипка? Вона не зви­чайна.

Дозиметрист: Авжеж. Більш незвичайної не зустрічав.

Скрипаль: От бачите.

Дозиметрист: Звичайні скрипки не випромінюють альфа-частки на рівні радіоактивних залишків.

Скрипаль: Вона з'явилась у мене випадково. Давній мій друг знав про моє захоплення музикою. Знайшов її в якомусь Богом забутому селі, там іще панська садиба була напів­зруйнована. Знайшов, привіз брудну, аж чорну. Я бруд цей змив. А коли налагоджував, побачив напис: Антоніо Стра­діварі.

Дозиметрист: Страдіварі?

Скрипаль: Так, Страдіварі. Наскільки я розуміюся на цьому. А я — розуміюся.

Дозиметрист: Де ви її мили?

Скрипаль: Що?

Дозиметрист: Мили де?

Скрипаль: На кухні. У раковині.

Дозиметрист: Водою?

Скрипаль: Хіба можна водою?

Дозиметрист: Так, кухню я вже перевірив.

(Пищання приладу.)

Дозиметрист: Щоб ви там не змили, у трубах воно не залишилося.

Скрипаль: Таке буває один раз у житті. Один раз. Розумієте? Мені, убогому старому, скрипалю колишньому — і справжній Страдіварі! Справжній. Скрипка, що розмовляє мовою сфер.

Дозиметрист: Що?

Скрипаль: Скрипка, чий голос розуміє небо. Їх усього близько тисячі. А ви хочете, щоб на одну стало менше. Цього не можна допустити. Це гірше ніж убити людину. Що ви знаєте про скрипки, молодий чоловіче?

Дозиметрист: Я?

Скрипаль: Ви.

Дозиметрист: Я скажу дещо про вашу скрипку, чого не знаєте ви. Напевно, вона заражена цезієм-137. Та не це найстрашніше. Якимось чином на неї потрапили й інші гарячі частки. Вони, ймовірно, містять ізотоп плутонію. А ви її до підборіддя притискаєте.

Скрипаль: Так, притискаю.

Дозиметрист: Ви що, несповна розуму?

Скрипаль: Я завжди мріяв. Хотів мати Страдіварі. Не віддам. Ні вам, ні лікарям, нікому не віддам моє щастя.

Дозиметрист: Та мені ваше щастя... Та я такого щастя ще в 1986-му нахапався! Разом з пилюкою. З димом, коли станція горіла! На десятьох вистачить. Тепер ось серце здає, ноги болять, пам'яті чортма.

Скрипаль: Коли я беру її до рук, щось оживає в мені. Коли вона просто лежить, здається, в мені все померло. А беру до рук – і щось знову воскресає. Ви не повірите. Я навіть музику писати почав. Просту. Але ж почав. Це моя музика. І на неї озивається моя скрипка. Наші душі спів­звучні.

Дозиметрист: Ми говоримо про різне.

Скрипаль: Про одне й те саме, молодий чоловіче.

Дозиметрист: У вашій квартирі – радіоактивний пред­мет. Джерело небезпеки.

Скрипаль: А ви підіть... Телефон у мене відключили за несплату... Підіть до себе. Зателефонуйте санітарним лікарям. До міліції. Не знаю, куди ще. Куди хочете.

Дозиметрист: Атож. І коли я повернуся, вас вже не буде. І скрипки теж. Я бачу.

Скрипаль: А ви зв'яжіть мене. Чи вбийте.

Дозиметрист: Послухайте...

Скрипаль: У мене більше нічого нема.

Дозиметрист: У цьому будинку повно людей. Зрозумійте ви нарешті. Лакована деревинка сама нічого випромінювати не може. Але до неї, у неї, ззовні чи зсередини... Як вам пояснити? Прилипли, в'їлись невидимі для ока порошинки. Вони містять ізотопи із зруйнованого реактора. Деякі з них ви, мабуть, змили, але не всі. Вони можуть відокремитись від інструмента. Потрапити у вентиляційну систему. Вдихне таку крихточку дитина, уявляєте, що буде?

Скрипаль: Уявляю.

Дозиметрист: Як ви можете? Так спокійно. Адже у вас діти є. Онуки.

Скрипаль: Онука. Була. Її більше нема. Вона померла. Рак щитовидної залози.

Дозиметрист: Померла? Я не знав.

Скрипаль: Ви надто часто буваєте у відрядженнях, сусіде.

Дозиметрист: Вибачте.

Скрипаль: Скрипка тут ні до чого. Тоді... Тоді у мене ще не було скрипки.

Дозиметрист: Ваша онука жила в Києві... у 86-му?

Скрипаль: А де ж іще? Лікарі говорили спочатку, що її можна врятувати. А потім повторювали: «Чорнобиль. Що ж вдієш?». Колись нас було багато. Онука була для мене усім. Нині нас двоє – я і скрипка. Ось приходите ви. Кажете: скрипку треба поховати. Що ж. До поховань я звик. Я все думав – за що мені це. І не хотів жити. А потім Господь дав мені втіху. Соль верхньої октави у моєї скрипки нагадує дитячий голос. Ви помітили?

Дозиметрист: Ця втіха покладе вас на лікарняне ліжко.

Скрипаль: Зрозумів. Нарешті, я зрозумів. Після операції, коли вона була ще жива, я все просив Бога передати мені її біль. Її муки. Отже, Він почув мої молитви. Музикант, коли грає, тримає скрипку ось тут. Нижня дека її торкається точки на горлі, того самого місця, куди моїй дівчинці вчепилася хвороба.

Дозиметрист: Щитовидну залозу вражає не плутоній, а йод. Йод-1ЗЗ, він розпався в перші місяці після вибуху, його давно нема.

Скрипаль: Його нема. Її нема. Нас не буде. Хочете, я зіграю вам мелодію, яку сам написав?

Дозиметрист: Дайте мені ваш скарб днів на два. Може, інструмент вдасться дезактивувати?

Скрипаль: Як?

Дозиметрист: Обробити кислотним розчином. Радіо­нукліди мають лужну реакцію.

Скрипаль: Змиється лак. Зруйнується клей. Це її вб'є.

Дозиметрист: Не знаю. Тоді – не знаю.

Скрипаль: Чому мільйони людей живі, а моєї дівчинки нема? Чому стільки зайвих речей нікому не заважають, а скрипка... єдина скрипка....

Дозиметрист: Вона, мабуть, в ізотопній плямі опини­лась. Адже радіоактивні опади плямами випадали. Ми часто на них натрапляли. Іноді – дуже далеко від реактора.

Скрипаль: Давайте я все-таки пригощу вас чаєм. Ваша коробка, мабуть, коштує великих грошей?

Дозиметрист: Детектор? Він не мій.

Скрипаль: Коли ми прийшли до лікаря, то, чесно скажу я вам, не чекали нічого поганого. Онука себе ще довго добре почувала. У лікаря теж була якась машина. Гнучкий провід йшов до розтруба. Ну от, як у вас.

Дозиметрист: Ультразвуковий датчик, мабуть.

Скрипаль: Так. Лікар наблизив його до горла дівчинки. І ми дізнались, що вона... Я відразу, відразу зрозумів, куди ви свій розтруб націлите. На скрипку. Більше нема на що його тут направляти. Машина. Вона завжди відбирає найдорожче.

Дозиметрист: До чого тут машина? Це вимірювач. Градусник. Хіба градусник винен, що у хворого темпе­ратура?

Скрипаль: Коли не було ваших машин... Ваших прок­лятих електронних градусників, діти не хворіли так страшно. І скрипки не випромінювали смерть.

Дозиметрист: Годі, годі клеїти дурня. Божевільним добре перед нормальними прикидатись. А ми всі, всі, хто там побував... Що, думаєте, у вас у одного горе? Скрипку йому шкода. Плювати на скрипку!

(Звук прискорених кроків.)

Скрипаль: Стривайте! Куди ви?

Дозиметрист: Плювати на скрипку. Плювати на музику. Нема і не було ніякої музики. Ніяких Страдіварі, Аматі, Гварнері. Є тільки морзянка. З 86-го в усьому світі нема більше нот! Тільки ревіння моторів. Пищання радіометрів! Брязкіт лопат!

(Звуки боротьби.)

Скрипаль: Що ви робите?! Віддайте! Ні!

(Тріск, звук обірваної струни.)

Дозиметрист: Пробачте, пробачте, я не хотів.

Скрипаль: Зламалася...

Дозиметрист: Слово честі... Не знаю, що на мене найшло... Заради Бога... Вибачте.

Скрипаль: Усе. Тепер вона мертва. Можете її поховати.

Дозиметрист: Я не... Я не винен. Може, вдасться склеїти?

Скрипаль: Не вдасться. Нічого ніколи не можна склеїти. Телефонуйте своїм санітарним лікарям.

Дозиметрист: Вам що, погано? Заждіть, я зараз. Води принесу. Заждіть... Дочекайтесь мене, добре?

Скрипаль: Дочекаюся, молодий чоловіче, дочекаюсь. Поспішати мені нема куди.

(Абстрактний звуковий ряд, в якому вгадується мелодія скрипки – тема старого скрипаля.)

1-й актор: Ось така історія. Кажучи відверто, ми самі не знаємо, що в ній правда, що ні. Точно відомо: на території однієї з областей України, яка потерпіла від чорнобильської катастрофи, наприкінці 80-х знайшли зламану скрипку Страдіварі. Правда і те, що під впливом радіації люди часом втрачають розум. Що діти в уражених районах часто хворіють. І що в сейфах українських спецслужб зберігається чимало забруднених радіонуклідами реліквій. Реставратори не знають, що з ними робити. Руками розводять. Взагалі, у цій історії правди більше ніж нам хотілося б. Що? Не чую? Добродію з сьомого ряду, ви, схоже, хропите? Прокидайтеся негайно! Пропустите найцікавіше. Після «Фантазії» і «Етюда у мінорі» — черга «Скерцо». Скерцо італійською – жарт. Хто сказав, що нам не до жартів? Ніхто не говорив? У жартівливій формі ми спробуємо запевнити вас, що є у світі дещо, дорожче за смуток. Це кохання. Вічне, як соло місяця над дзеркалом океану. Нерозділене, мов поклик без відлуння. Пане музико! Заграйте ж. Що-небудь веселе! Бачите, публіка спить.

(Віртуозне виконання «Рондо капрічіозо» мікшується, звучить фоном.)

Він: Я покохав її з першого погляду... Ні, з першого доторку. Кажуть, чоловіки люблять очима. Це не так... Коли я побачив її вперше, то не був готовий до того, щоб прийняти її божественну красу. Закоханість прийшла потім...

Вона: Я покохала його з першої секунди... Ще раніше ніж він заговорив. Не вірте, ніби жінка любить вухами... Він слова не встиг промовити — а мені вже все сказали його пальці. Тонкі, ніжні, чутливі. Він тільки глянув на мене – і я відчула, ніби кінчики пальців його торкнулись мого тіла. Але не брутально, не зневажаючи, ні. А наче наповнюючи мене ніжною чистою силою.

Він: Вона наче випромінювала якісь магічні флюїди. Я не вірю Месмеру, не вірю маячні про магнетизм. Але... Так місяць, мабуть, збуджує божевільного. Так свобода вабить невільника. Так вітер на мить окрилює відірвану пелюстку. Я зрозумів, що не можу без неї. А потім народилася музика.

Вона: Музика пролягла невидимим мостом, який з'єднав наші серця. Кришталевий віадук піднісся над прірвою зали — і все перестало існувати. Його очі... Рухи його руки зі смичком. Гармонія, підкорена невблаганному ритму. Унісон сердець. Він кинув побіжний погляд у мій бік і заплющив очі. Ноти на пюпітрі осиротіли, паперові аркуші зів'яли – йому було байдуже до них.

Він: Клавір розплився перед моїми очима. У коханні не буває розлініяних сторінок і правильних жестів. Геть, лещата дієзів і бемолей. Хто придумав цей диктат октав? Любов визнає тільки імпровізацію.

Вона: Його обличчя, бліде, осяяне рампою, було звер­нене до мене. А вуста безгучно шепотіли щось. І я мимоволі прочитала слова, які ковзнули по грифу... Не пам'ятаю, як я опинилася за кулісами. І почула, що маестро стиха говорить...

Він: Я кохаю вас... Кохаю. Як шкода, що ви не можете мене почути!

Вона: І я! І я всім серцем кохаю вас, синьйоре Нікколо!

(«Рондо» стихає.)

Він: Що? Пані, як ви тут опинилися?

Вона: Я прийшла на ваш поклик.

Він: Але я зовсім не кликав вас.

Вона: Але ваші слова...

Він: Вони призначались іншій.

Вона: Не вірю. Ні! Не може бути. Я не знаю... Не знаю своєї суперниці. Але вона не варта мене. Я зможу замінити її. В усьому. Скажіть, що мені зробити для того, щоб ви покохали мене? Щоб мене пестили ваші пальці. Щоб про мене шепотіли ваші губи... Щоб бути з вами – у радості й горі, у хворобі й у щасті, денно і нощно? Дайте відповідь, синьйоре Нікколо.

Він: Відповідь проста.

Вона: Я готова на все.

Він: Ви повинні стати скрипкою Страдіварі. Я розмовляв з нею.

Вона: Скрипкою?

Він: Скрипкою кремонського майстра Антоніо Страді­варі. Тільки й усього.

(Звучить «Рондо капрічіозо» і обривається зненацька, ніби порвалась магнітофонна плівка.)

1-й актор: Ви не смієтеся? Найсмішніше в нашому «скерцо» те, що воно правдиве. Такий діалог відбувся колись між Нікколо Паганіні й однією з його пристрасних шанувальниць. Історію цю полюбляють друкувати дамські журнали... Зводячи її до благопристойного анекдоту. Панове, панове, де ж ви? Вельмишановна публіко! Оце маєш! Виходить, що це з нами зіграли скерцо! Агов! Тут є хто-небудь? Дайте світло! Нікого. На першій дії лаялися, на другій заснули, а з третьої пішли. Позавчора у нас був аншлаг. На минулу виставу продали половину квитків. А сьогодні... Агов, робітники! Виносьте декорації, згортайте намет! Касире, підрахуйте виторг. Вистачить заплатити за постій? Якщо ні, то доведеться з'їхати зараз, вранці господар готелю з'явиться по гроші. Ех, що за життя у мандрівних артистів!

(Стукіт теслярських молотків, повільно, непевно в шуми вплітається мелодія пісні, де вже знайома нам музична тема старого скрипаля.)

Пасаж фіналу, останнє слово...

Коли б то п'єсу зіграти знову!

Та не дається нам тема двічі,

А хто помилок своїх не лічить?

Статисти підуть, вогні погаснуть,

Ніч опускає завісу власну.

І місяць, світло ллючи на рампу,

Останнім стане героєм драми.

І сміх, і сльози, і поцілунки

В собі сховають старі лаштунки.

Кладе акторка уклін доземно

Й життя покине, неначе сцену,

Пасаж фіналу, прощальне слово,

Коли б то п'єсу почати знову!

Останній оплеск, мов сон, згасає,

Ну хто ж помилок не припускає?

2-й актор: Ех, публіко, публіко... Ми, артисти – твої раби. Можливо, колись люди знайдуть спосіб грати, не бачачи, кого ти потішаєш. Не чути їх сміху – там, де потрібно плакати, і не плакати, коли вони над твоєю грою насміхаються. От би навчитися творити для прірви, для порожнечі, для вічності, для ефіру, а не на потребу ледарям, яким лише б помідори жбурляти. Але тільки – чи буде в цьому хоча б якийсь сенс?

(Скрип коліс театрального фургона, що від'їжджає, іржання коней, стукіт копит, звук обірваної струни.)