Як ви вважаєте:

— Чи можна уявити собі «драму ідей» у чистому вигляді, не пов’язаною з певною сюжетною колізією?

— «Драма ідей» і «житейські драми»: чи обов’язково висловлювання певної ідеї як жанровий прийом те­матично обмежений «вічними питаннями» (пошук сенсу буття і т. ін.)?

— Чому «мораліст» — не дуже бажаний гість на те­ат­ральній сцені?

— Так звана тріада Бі-Бі-Сі складається з трьох прин­ципів: інформувати, просвіщати, розважати. На якому з них варто зробити акцент, коли йдеться про драму ідей?

— Чи можна поєднати високий світоглядний сенс драми ідей з вимогами «легких жанрів»?

"М А Т Е М А Т И К"

(фантастична радіоп’єса)

Дійові особи:

Перший голос

Другий голос

Сторонній

Математик

(Математичні викладки запозичені з робіт Бориса Білича.)

Перший голос: Сьогодні я доведу тобі, що розум абсурдний.

Другий голос: Спробуй.

Перший голос: У природі мислячих прагнути пізнання. Ти приймаєш це як постулат?

Другий голос: Приймаю.

Перший голос: Думка існує в русі. Лише на шляху до невідомого вона може народжуватися і жити.

Другий голос: Припустимо. Вдамо, що я забув про твою схильність до підміни понять.

Перший голос: Але тоді розум вічно прагне загибелі. Кожним актом пізнання і новим відкриттям заперечує себе, тому що осягнувши все, він погасне. Не буде руху. Промінь торкнеться перепони і стане мертвим відрізком. Знання — лише тлінна оболонка живої ідеї. Тільки мислити — означає існувати.

Другий голос: Ти знову крадеш свої силогізми у смертних.

Перший голос: Справді? У кого ж?

Другий голос: Байдуже. Не будемо тривожити тих, хто лише на коротку мить з’являється з океану забуття.

Перший голос: Навпаки. Давай згадаємо про них. Адже у свої недовгі миттєвості вони виснажують себе пастками логічних глухих кутів і капканами суперечностей. Просте вважають складним, а з елементарного створюють безвихідні лабіринти, в яких саме поняття мети втрачає сенс. Абсурдність розуму обтяжує їх набагато більше за нас. Утім, надто коротке життя не дозволяє їм усвідомити всю згубність процесу мислення.

Другий голос: Наведи приклад!

Перший голос: У вісімнадцятому столітті жив один ма­те­матик, Ферма.

Другий голос: Так, П'єр Ферма. То й що?

Перший голос: Він поставив перед людством ариф­ме­тичну задачу. Нібито не складну. Але в її сильцях роками заплутувалися кращі людські уми. Пошук відповіді був болісним і безплідним. Чи варте того питання? Розум це обходить. Він будь-що намагається вирвати затяту сторінку з книги власного життя – у самозгубному прагненні порожнечі.

Другий голос: Ти спрощуєш. Здатні мислити випро­бовували себе на цьому гострильному камені. Не знаходжу в суворій логіці такого іспиту й тіні абсурду.

Перший голос: Щоб продовжити диспут, мені потрібна одна людина. Я сам виберу її з багатьох.

Другий голос: Не люблю, коли смертні втручаються у наші суперечки. Але хай буде по-твоєму.

(Звуковий сигнал-перехід. В абстрактний звуковий ряд вплітається монотонна мова. Це голос одного з героїв, математика, дещо викривлений.)

Математик: Я дуже ретельно намагався не допустити проникнення у свою роботу нових аксіом, очевидних тверджень, що приймаються без доведень. Це було одне з найскладніших завдань, адже навіть великі математики припускалися такої помилки. Так, у 1786 році великий Ейлер довів останню теорему Ферма для n=З, узявши як гіпотезу положення, лише через декілька десятків років доведене геніальним Гауссом...

(Звук регулюється, голос звучить чітко, природно.)

Математик: О, Господи, що зі мною? Та заберіть же це світло!

Сторонній: Де ми? Нічого не бачу.

Математик: Світло погасіть! Гей, хто-небудь!

Перший голос: Це світло не можна погасити.

Математик: Чому?

Другий голос: Не вдавайте з себе дитину. Це ваша винагорода.

Математик: Винагорода?

Перший голос: Вам пощастило здійснити недосяжне для інших. Ви змогли довести те, доведення чого вважали за неможливе.

Математик: То й що?

Другий голос: З пітьми невігластва ви прагнули до світла пізнання. Ви самі засвітили його. Воно сяє.

Математик: Нічого не бачу. Ще гірше ніж у темряві... Нічого. Тьху, очі сльозяться, я ж у контактних лінзах, мені не можна на такому світлі. Наче пальцями в зіниці тицьнули, слово честі!

Перший голос: А хто вам сказав, що повинно бути інакше? Темрява позаду. Ви у світлому кінці тунелю.

Сторонній: Панове, я, напевно, піду. У вас тут свої справи. Розмова, мабуть, довга. Де тут вихід?

Другий голос: Ми домовлялися, що смертний буде один.

Перший голос: Їх щось єднало в останню мить. Не ро­зібрав, що саме. Одним словом, вони були разом.

Сторонній: То я піду?

Перший голос: Ви зможете піти тільки вдвох. І лише тоді, коли наша суперечка розв'яжеться.

Математик: Хто ж ви?

Перший голос: Вас обтяжує обстановка, чи не так?

Математик: Обтяжує? Та ви жартуєте!

Другий голос: Якщо так, то вам краще відповідати на запитання, а не примножувати їх. Тоді все скінчиться набагато швидше.

Сторонній: Не дратуйте їх, відповідайте! Вони не жар­тують, дитині зрозуміло.

Математик: Почнемо з Декарта. Почнемо з абсолютного нуля. З самого початку, аb оvо: я мислю, тобто існую. Те, що відбувається навколо, напевно, продукт діяльності мого мозку. Ілюзії. Отже, ними можна знехтувати, як уявною величиною. Про що я думав? Думав я про інше. Сьогодні мені пощастило сформулювати ідею, яка давно вислизала: а якщо...

(Регулюється рівень звуку. Знову звучить, поступово стихаючи, монотонна мова.)

Математик: Як випливає з таблиці ділення цифр, при імперфектному діленні на цифру 2 утворюються два значення частки, одне — парна цифра, інше — непарна. Але добутки цих цифр, помножених на цифру 2 (згідно з основною теоремою арифметики), однозначні цифри, в яких остання цифра однакова, але перші цифри (включаючи нуль) – різні не тільки за значенням, але й за парністю.

(Абстрактний звуковий ряд заглушає їх і зводиться нанівець.)

Перший голос: Так ми ні про що не дізнаємося.

Другий голос: Почекаємо. Йому набридне.

(Абстрактний звуковий ряд, звук загасає.)

Математик: Індукція – форма мислення, за допомогою якої думка наводиться на якесь загальне твердження чи положення, властиве одиничним предметам певної сукупності. Математична індукція складається з трьох кроків...

Сторонній: Послухайте... Агов, послухайте!

Математик: А! Це ви до мене?

Сторонній: Я тут дещо з'ясував. Вони, ну, наші хазяї...

Математик: Вони – хазяї?

Сторонній: Ну, голоси... Весь час сперечаються. І про щось хочуть вас розпитати. Чомусь ви їм потрібні. Я їм ні до чого. Так вони мені сказали.

Математик: Де ми?

Сторонній: У тому-то й річ, що ніде. Ми начебто померли...

Перший голос: Вибачте, що втручаюся. Він нічого не зрозумів. Але ж ви зрозумієте. Наше буття не підвладне законам покинутої вами реальності. Сказати, що ви померли, справедливо настільки ж, наскільки й стверджувати, що ви живете. І настільки ж помилково. Тому що вічність нехтує поняттям часу.

Сторонній: От тобі і здоровенькі були! Це ж треба в таку халепу влетіти!

Другий голос: Ваш супутник опинився тут лише тому, що був поряд, коли ви перетинали межу буття. Зізнаюcя, його присутність я вважаю зайвою.

Сторонній: Я теж... Вибачте, панове, мовчу.

Математик: Гаразд. Я готовий прийняти ваше існування як гіпотезу.

Перший голос: Вельми вдячний вам.

Математик: Що далі?

Перший голос: З вашою допомогою ми спробуємо спростувати чи довести одне твердження. Як тільки воно буде доведене...

Другий голос: Чи спростоване...

Перший голос: Ми повернемо вашому життю при­род­ний хід.

Сторонній: Е-е-е... Знову заважаю, даруйте... Дозвольте запитати: ми разом з цим паном межу буття перейшли, чи я просто поряд стояв, коли він... того? Нас що, однією вантажівкою переїхало, чи як? І головне, по скільки років ми прожили, перш ніж... Я його не пригадую, якщо чесно.

Перший голос: Ми відповімо на це запитання, якщо обраний нами співрозмовник теж буде достатньо відвертим.

Другий голос: Хоча навряд чи наші відповіді зроблять вас щасливими.

Сторонній: Пане, прошу вас, скажіть їм правду, бо інакше вони нас не випустять. Мене одного разу в поліцію забрали свідчення давати, так поки я геть усе їм не розповів...

Математик: Запитуйте.

Перший голос: Ми не лякаємо, нам нема чим вам погрожувати.

Математик: Запитуйте. Мені здається, ваша суперечка не банальна.

Перший голос: Чудово. Чи не були б ви настільки люб'яз­ним, щоб задовольнити нашу цікавість...

Математик: Буду, буду! До справи.

Другий голос: Усе своє життя ви присвятили доведенню Великої теореми Ферма. Чи не так?

Математик: Так.

Перший голос: У вас нема сім'ї. Смертні надають надто велике значення продовженню роду, вбачаючи в передачі своїх генів нащадкам такий собі біологічний сурогат прилучення до вічності. Ви не маєте дітей.

Математик: Не маю. То й що?

Перший голос: Ви не маєте також власної наукової школи. У вас нема учнів, які могли б сказати, що дух учителя воскресне після фізичної смерті в їхніх роботах.

Математик: І це правда.

Другий голос: Ви не зібрали певної кількості мате­ріальних цінностей, що смертні називають «багат­ством».

Математик: Не зібрав. Часу не було. Та й охоти.

Перший голос: Усі свої сили ви віддали доведенню однієї математичної теореми. Вас пригнічувала думка, що життя ваше не дуже тривале?

Математик: Пригнічувала.

Перший голос: Дозволю собі уточнити: пригнічувала через те, що ваше захоплення математикою забирало час, який інші відводять для відпочинку та тілесних потреб?

Математик: Та ні. Задача була дуже складною. Я боявся просто не встигнути. Розумієте, у мене діабет. Хвороба підступна… І серце недуже.

Перший голос: Отже, вами керувало єдине бажання: довести, що сума двох натуральних чисел, піднесених до одного й того ж додатного степеня, більшого ніж два, не може бути подана натуральним числом, піднесеним до того ж степеня.

Математик: Так. До мене це нікому не вдавалось. Принаймні засобами елементарної математики. Хоча спроб було багато.

Другий голос: Дозволю собі поцікавитися: сподівалися ви на якусь матеріальну користь від своєї праці?

Математик: Не сподівався.

Перший голос: Чи залежало від вирішення цієї задачі благополуччя вашої країни, ваших рідних, ті речі, яким смертні надають надзвичайне значення?

Математик: Аж ніяк.

Другий годос: Чудово. Отже, що спонукало вас до такої великотрудної праці, яка багатьом понад силу?

Математик: Дайте подумати.

Перший голос: Чи правильно я зрозумів, що, не вдав­шись до жодної спроби досягти безсмертя звичайним для людей шляхом — виростити дітей, виховати учнів, спо­рудити матеріальні свідчення свого земного буття — ви всі свої сили віддали вирішенню математичної задачі?

Математик: Здається, ви знали це й раніше.

Перший голос: Так, знав. Тому й вибрав вас із багатьох подібних.

Математик: Для чого?

Перший голос: Тут запитую я.

Математик: Я що, у вас гаманець поцупив?

Другий голос: Перепрошую, мій співрозмовник часом просто нестерпний.

Перший голос: Чому ви прагнули довести теорему Ферма? Чому?

Математик: Ну, бачите... Як би пояснити доступніше? Доведення теореми Ферма, як ніяка інша задача, задовольняє інстинкт пізнання навколишнього середовища. У багатьох людей, подібно до мене, є природжена математична інтуїція, феномен швидкої лічби і таке інше. Ви розумієте?

Перший голос: Так, так, звичайно.

Математик: Я можу добути корінь 137 степеня із тисячозначного числа за кілька секунд. Але не можу пояс­нити, в який спосіб я це зробив.

Перший голос: То й що?

Математик: А ось що. Я інтуїтивно відчував, що тео­рема Ферма нехибна. Та не знав раніше, як передати своє відчуття грамотною математичною мовою. Це захоплювало. Відкривало шлях до світу абсолютного знання. Адже навіть фізики зі своїми синхрофазотронами і радіотелескопами добувають із Всесвіту лише відносну істину. Фізичні теорії недовговічні, тому що в основі їх — гіпотези, те, що прий­мається як дане, змінюється досвід — змінюється теорія. А ось в математиці — ні. Два на два завжди дорівнює чотирьом. Мене вабила істина в останній інстанції, непо­рушна, вічна. Ані ракет не потрібно було, щоб її осягнути, ані точних приладів. Калькулятор, папір і олівець. Мате­матики в цьому розумінні — щасливі люди.

Перший голос: Отже, ви визнаєте, що до досягнення мети вас вів інстинкт?

Математик: Авжеж! Геніальність — це інстинкт. Так стверджував великий Лаплас. І я маю надію... Ні, на геніальність я не претендую, звичайно.

Перший голос: Тоді найважливіше. Якби ви знали, що вирішення задачі, піднесеної вами до рангу найвищої мети буття, принесе людству незліченні біди...

Математик: Та які біди? Про що ви?

Перший голос: Якби ви знали, що ваша робота небез­печна, ви б її продовжували?

Математик: Небезпечна? Чим? Тим, що я вечорами папір псував?

Перший голос: Чи міг здогадатися Ніцше, що його філософія стане ідейною основою найжахливішої державної влади двадцятого століття? Чи розумів Ейнштейн, що з його начерків на звороті старих конвертів народиться атомний вибух? Чи передбачав Гегель, що його безневинною і зарозумілою діалектикою скористається купка фанатиків, щоб силою зброї поставити світ догори дригом?

Математик: До чого тут Велика теорема?

Перший голос: Та мене не вона цікавить. Якби ви усвідомлювали, що доведення її згубне, чи продовжували б ви свої нічні штудії?

Математик: Моє доведення не може бути згубним. Я всього лише виключив деякі гіпотези...

Перший голос: Припустимо, самий метод виключення гіпотез, яким ви скористалися, підступний і нелюдяний. Виключати, як гіпотезу, можна окремих людей, вважаючи, що вони злочинці. Виключати можна і цілі народи, взявши на віру припущення, ніби вони винні в усіх нещастях людства. Виключити, як гіпотезу, можна і все населення земної кулі, припустивши, що хід його історії порушує природне існування Всесвіту. Отже, якби ви знали...

Математик: Та мені й на думку таке не спадало. Ні. Бути такого не може... Я б все одно працював. Усе одно.

Перший голос: Ви б доводили теорему, попри все?

Математик: Так, тому що ви мене не переконали.

Перший голос: Я вважаю дискусію завершеною. Смертний знав, що прагнув абсолютного знання. Прагнув, нехтуючи життєвими благами. Не замислюючись над тим, наскільки це знання небезпечне для його роду. Якби він знав, що абсолютне знання згубне само по собі, а не тільки окремими наслідками, то і це б його не зупинило. Смертний підтвердив, що рушійною силою пізнання є сліпий інстинкт. Сама природа розуму така, що навіть найвищі досягнення логіки він підкорює інстинкту. Хай навіть це веде його до катастрофи – він не зупиниться.

Другий голос: Смертний, схаменіться. Чи були у вашому роду ті, хто заперечував значення теореми Ферма?

Математик: Так. Наприклад, Гаусс. Але мені здається, він просто не зміг. Зрікся непосильного.

Сторонній: Гаусс. Десь я чув це ім`я. Навіть бачив його, цього вашого Гаусса.

Перший голос: Напевно, єдине місце, де ви могли бачити його портрет — це купюра в десять марок.

Сторонній: А, точно.

Математик: Це ж треба, портрет людини, яка зневажала гроші, на кредитці тиснути. Гаусс — геній. Великий геній. Але помилявся. А я...

Перший голос: Отже, я вважаю доведеним, що жадоба до пізнання є головною ознакою розуму, характерною навіть для смертних. Я також уважаю доведеним, що розум у прагненні істини зневажає будь-яку небезпеку, навіть загрозу самознищення. Я приймаю за доказ абсурдності розуму сам факт того, що рушійною силою найвищих досягнень інтелекту є сліпий інстинкт, байдужий до наслідків діяль­ності мислення. Чи це не засвідчує прагнення розуму до фа­тальної безвиході? Розум не зупиниться, усвідомлюючи смерть як єдину нагороду руху. Що й потрібно було довести.

Другий голос: Смертний, чи згодні ви з усім, що сказано?

Математик: Я не знаю. Слово честі, мене не дуже захоплює ваша суперечка. Мені б хотілося закінчити один розрахунок...

(Абстрактний звуковий ряд, монотонна мова.)

Математик: Якщо з підкореневого натурального числа добувається цілий арифметичний корінь натурального сте­пеня, то останній є закінченням аналогічного ім­перфектного кореня, префікс якого складають одні нулі. Доведення: за визначенням, імперфектний корінь нату­рального степеня із натурального числа — це, по суті, реставрація відповідного арифметичного кореня...

(Регулюється звук.)

Сторонній: Припиніть! Припиніть! Ви ж ллєте воду на їхній млин!

Математик: А вам що до того?

Сторонній: Мені? Мені?

Математик: Та хто ви такий, врешті-решт? Чому ви опи­нилися поряд зі мною? У свою останню мить я нікого не хочу бачити поряд. Навіть кращих друзів.

Сторонній: Я медик. Санітар ендокринологічного цент­ру.

Математик: Отже, він мене таки доконає.

Сторонній: Хто?

Математик: Діабет. Та це не важливо. Важливо інше. Я довів Велику теорему Ферма. Зробив те, що хотів.

Перший голос: Ваших досягнень ніхто не заперечує. Вони стали найкращим підтвердженням моєї правоти. Розум — абсурдний. Диспут завершено. Зараз я поверну вам сво­боду.

Математик: Я знаю ціну цієї свободи. Знаю, куди ви мене повернете. Білі стіни, сині лампи, діабетична кома. Але я не боюся. Мені потрібно завершити розрахунок...

Перший голос: Розрахунки закінчено, роботу надру­ковано. Час більше не може утримувати вас. Вічність чекає.

Математик: Я готовий.

Сторонній: Заждіть! Заждіть! Ви не повинні так піти. Ви підете, а вони сміятимуться вам навздогін. Ми для них – ніщо, бруд. Щось їм потрібно було від нас, а ми навіть не зрозуміли, що. Якусь нечесну гру зіграли вони, а ми в ній шістки, мізер. Навіщо ви їм знадобилися? Для чого?

Математик: Я, здається, зрозумів.

Сторонній: Не можу второпати, але відчуваю, якщо ви отак підете, то ні в чому сенсу нема. Ні в чому! За що вони нас? Чому вони з нами так!

Математик: Як вам пояснити? Один із голосів, той, що запитував...

Сторонній: Ну, ну?!

Математик: Чомусь вирішив, що розум за своєю при­родою є абсурдним. Він вивів це з простого порівняння. Уявіть собі глиняну скарбничку, куди опускають не монетки, а думки. Коли скарбничка наповнена, її розбивають, так?

Сторонній: Ну, так.

Математик: Ось він і подумав, що ті, хто поповнює скарбничку розуму новими ідеями, наближують кінець процесу пізнання, загибель.

Сторонній: І ви згодні з ним?

Математик: Я? Чи згоден я з тим, що інстинкт само­губства, танатос, і математичний інстинкт одне й те саме? Ні, звичайно.

Сторонній: Так дайте відповідь їм. Дайте відповідь! Хай вони знають. Хай знають, що розум – не розмінна монета в їхніх безглуздих суперечках. Що він може себе захистити!

Математик: Ви хотіли про щось запитати їх? Про тривалість свого земного життя, якщо я не помиляюся?

Сторонній: Дайте відповідь їм. Я ні про що не буду запитувати! Мені не потрібні недоїдки їхніх знань!

Математик: Панове, мені не відомо, хто ви, але зро­зуміло, чому був я запрошений на цей невеликий філо­софський диспут. Філософія — не моя спеціальність, взагалі-то. Та й з філософів мало хто розуміється на теорії чисел. Проте у вихідному засновку вашого доведення наявна проста логічна помилка.

Сторонній: Дивіться, світло згасає!

Математик: Ви плутаєте поняття абсолютної істини і межі пізнання. Розум — не глиняна лялька, яку можна заповнити вщерть. Абсолютні істини завжди співісну­ва­тимуть з помилками, а межа відсуватиметься в нескін­ченність. Скільки б не прагнули її наблизити книжкові черв`яки, подібні до мене. Я відкидаю ваші докази як побудовані на необґрунтованій гіпотезі й висуваю натомість іншу гіпотезу, яка, між іншим, теж навряд чи коли-небудь буде доведена. Гіпотезу нескінченного розвитку. А щодо мене — усе точно. Не до ладу життя прожив. Так уже склалося. А почав би спочатку — прийшов би до того ж. Що вдієш. Кожному — своє щастя.

Сторонній: Агов! Озвіться! Де ви! Нема. Зникли.

Математик: Як темно стало.

Сторонній: Ні, що ви! Он, бачите?... Удалині... сяйво... Сині проблиски.

Математик: Так. Ніби двері прочинились.

Сторонній: Дозвольте, я проведу вас. Обережніше... Ви погано бачите, так?

Математик: Декомпенсація діабету. Тяжка річ. Не думав, що все так буде.

Сторонній: Світлом нас лякати надумали. Он як! Доб­ряче ви їм пояснили. Я не все зрозумів, щоправда. Вигадали теж! Я сьогодні на роботу їхав. Осінь така чиста. Повітря легке, немов мереживо. Листям червоним усе засипано. Щоб в отакій красі й сенсу не було? Вони ж про сенс сперечались?

Математик: Майже.

Сторонній: Ми і є цей сенс. І так завжди буде.

Математик: Щаслива ви людина. А світло... Воно ж різне буває. Істина не опік. Не біль. Вона — наче прояс­нення. Коли спиш, спиш — і раптом прокидаєшся. Ніби — все вже скінчилось, а є що згадати.

(Знову звучить, реверберуючи, наче відчужена від свого героя, мова математика.)

Математик: Псевдостепінь — це натуральне число, в якого закінчення, включаючи й область визначення ариф­метичного закінчення імперфектного кореня n-го степеня із цього числа, збігається із закінченням від­повідного нового степеня, який має таку ж розмірність, як і псевдоступінь. Префікс же псевдоступеня відрізняється від префікса від­повідного нового степеня. Отже, згідно з визначенням, роз­мірність псевдостепеня визначається роз­мірністю того но­вого степеня, щодо якого натуральне число є псевдо­степенем. Формула псевдоступеня в даній поз­и­ційній сис­темі числення: С-А в степені n...

(Загасає звук.)

Звучить мелодія пісні.

Упаде, упаде, упаде зірка за небокрай,

Прокричать, прокричать, прокричать поїзди нам «про­щай»,

Пережите постане в уяві, мов кадри з кіно,

І відкриється в небо дорога для когось ізнов.

Буде світло яскравим і буде оголеним звук.

Ми не встигли – нічого, без нас докладуть своїх рук.

Не кохали – що зробиш, для інших тремтіння сердець.

Не вбивали – для інших лишили смертельний ми герць.

Перекинувся келих, обрус просочився вином.

Щастя більше – не наше і горе – для інших воно.

Знов бентежить когось недосяжним «курли» сірий птах,

І синиця крильми затріпоче в чиїхось руках.

Помаранчове сонце купається в теплім пилу,

І погони сузір'їв освічують сиву імлу.

Посивіле відлуння ледь-ледь іще чутно здаля.

Неважливо — що інші співали, не ти і не я.

(Звук регулюється.)

ІІерший голос: Сьогодні я доведу тобі, що поняття «абсолютна істина» і «межа пізнання» тотожні.

Другий голос: Спробуй.

Перший годос: Це дуже просто. Але спочатку я хочу уточнити визначення...

Як ви вважаєте:

— Як передати відчуття «світла» і «тіні» вираз­ними засобами, притаманними радіодраматургії?

— Аргументи якого героя п’єси здаються вам більш переконливими?

— Яке змістове й емоційне навантаження несе у п’єсі образ стороннього?

— Трагічний чи щасливий для математика фінал п’єси?

— Чи справді існують ідеї безпечні й небезпечні?

РАДІОСЕРІАЛ

Поняття «радіосеріал», власне, не потребує пояснень: це кілька програм, що об’єднані сюжетно, тематично, сти­лістично чи за якоюсь іншою ознакою і виходять в ефір з певною періодичністю, маючи постійне місце у мережі мовлення.

Телевізійні серіали, що заполонили пострадянський екранний простір, є прямими нащадками багатосерійних драматичних радіопередач, перші з яких стали надзвичайно популярними задовго до масового розповсюдження теле­бачення.

В основі радіосеріалу не обов’язково лежить ори­гі­нальний сценарій: інсценізація романів, великих повістей або циклів оповідань теж приречена на багатосерійність. Так, ефірна редакція «Ходіння по муках» О. Толстого, підго­товлена Всесоюзним радіо, нараховувала 18 серій, «Тихий Дон» М. Шолохова у радіоверсії мав 64 серії загальною тривалістю звучання 40 годин⁸⁷. Але однією з принципових відмінностей серіалу оригінальних радіоп’єс від серійної інсценізації літературного першоджерела є «мобільність», «гнучкість» першого. Автори його мають змо­гу при ство­ренні програми враховувати побажання слухачів, реакцію аудиторії на попередні випуски. Коре­гувати свої задуми відповідно до вимог і потреб соціуму. Особливо цей принцип «зворотного зв’язку» характерний для так званих «родинних радіосеріалів» або радіодрам соціальної адаптації. Твори ці, як правило, не претендують на високу художність. Їхня мета — створити певну систему орієнтирів, позитивних цін­нос­тей, які допомогли б слухачеві зорієнтуватися у несприят­ливих умовах. (Існування таких передач за принципами «чистого мистецтва» було б абсурдним — вони утилітарні за функціональним призначенням.)

Не менш прискіпливо вивчають таблиці рейтингів і реакцію загалу автори комерційних радіопостановок рек­ламного чи розважального характеру (так званих «мильних опер»). Інсценізація ж, скільки б серій не нара­ховувала, записується «пакетним» способом (ще до випуску першої частини робота над циклом закінчується) і тому будь-яка корекція авторського задуму й режисерських рішень після початку трансляції неможлива.

Що об’єднує кілька (іноді десятки чи навіть сотні серій) вистав, робить їх нерозривним цілим?

Таким «стрижнем» можуть бути сюжет, головні герої, обставини дії. У «родинних серіалах», наприклад, — життя вигаданої сім’ї, що має типові ознаки, характерні для аудиторії, на яку серіал розрахований. Це забезпечує «ефект ототожнення», «упізнання» слухачем себе в персонажі. «Пані Даєрі» (Бі-Бі-Сі), «Родина Матисяків» (Польща), «Чо­ти­ри хлопці в одній хаті» (Чехословаччина), готувалися саме за таким принципом. Можуть бути спільними тема, задум, ідея (наприклад, боротьба героя-одинака зі злом усього Всесвіту, як у серіалі Е. Гамільтона «Капітан Ф’юче» (США). Цікаво, що цей дитячий серіал і його провідний персонаж, Кертіс Ньютон, позначилися на творчості такого «дорос­лого» письменника, як С. Кінг. Останній навіть зробив героїв своєї психологічної повісті «Балада про гнучку кулю» слухачами згаданих вистав⁸⁸.

Твори, об’єднані в радіоцикл темою, ідеєю чи режи­серською концепцією, можуть не мати ані спільних героїв, ані схожих обставин дії.

Зв’язок між такими «главами» не лежить на поверхні, часто вони навіть не дуже схожі одна на одну. Трапляється — низку окремих п’єс робить серіалом особистість автора, або режисера (наприклад «Колумбія репрезентує Корвіна», цикл вистав Н. Корвіна на Сі-Бі-Ес)⁸⁹. Напевно, з точки зору драматурга створення подібних передач більш перспективне, ніж написання сценаріїв за моносюжетною схемою (необ­хідність довготривалого використовування навіть най­вда­ліших персонажів і найцікавішої фабули неодмінно при­зводить до експлуатації шаблонів; іноді автори й актори стомлюються від своєї передачі раніше ніж слухачі).

Так само принципу «спільної» ідеї підкоряються чис­ленні науково-популярні інсценовані радіопередачі (у циклах на зразок російського «КОАПП» персонажі, власне, виконують суто службові функції. Адже мета циклу — не розкриття характерів, а популяризація наукових знань). Автору цих рядків разом з В.Фоменком доводилося брати участь у підготовці серійних драматичних вистав («Дзеркало», Українське радіо, 1994-1995, «Артисты прие­хали», Радио России, 1996-1997.) П’єса, що ілюструє цей розділ, створювалася як частина надзвичайно цікавого проекту Європейської радіомовної спілки. Започаткований він був другою програмою Польського радіо. Драматурги двадцяти країн написали радіосценарії на тему: «Скрипка Страдіварі». Жодних обмежень щодо обставин дії не було. На жаль, Українська національна радіокомпанія участь у конкурсі не брала. На прикладі цього твору можна побачити деякі типові ознаки серійної радіодрами: вона членується на окремі глави. Глави об’єднані спільним задумом, але кожна може стати самостійною виставою. Це дає змогу легко адаптувати «Скрипку Страдіварі» до вимог конкретної радіоредакції щодо тривалості звучання й кількості пер­со­нажів.

Але перед тим, як прочитати текст серійної радіоп’єси, є сенс, напевно, ознайомитися з більш узагальненою кон­цепцією драматичної радіосерії. Проект серіалу фантас­тичних радіовистав, що наводиться з незначними скоро­ченнями — це не просто теоретична розвідка, присвячена циклу подібних передач, а робочий документ, заявка, реалізована Українським і Білоруським радіо. Запропонована концепція має принаймні одну перевагу щодо ідеї перенести в національний ефір іноземний досвід створення побутово-конкретних («родинних») серіалів. Перед авторами останніх неодмінно постане проблема лінгвістичної органічності. Адже мова героїв подібної програми повинна максимально відповідати мові запозичених з життя узагальнених прототипів. Інакше «ефект упізнання» не спрацює. Створити ж правдоподібних «типових» персонажів, мова яких не захаращена русизмами, суржиком, ненормативною лексикою, — на жаль, складне завдання для українського сучасного драматурга.