Як ви вважаєте:

— У чому полягає принципова відмінність «радіоп’єси чистого слова» від акустичної драми?

— Наскільки цікавою може виявитися спроба «зба­гатити» звуковими ефектами «п’єсу чистого слова»?

— Чи актуальний для нашого часу «пошук руху в людині», спроба дослідження людської душі засобами радіо?

— Які ознаки масової культури і високого мистецтва притаманні поетичній радіоп’єсі?

— Наскільки умовний розподіл радіодрам на «п’єси чистого слова» і «акустичні»?

"М І Ш Е Н Ь"

(радіоп’єса)

Дійові особи:

Він

Вона

Голос

Голос ІІ

Автовідповідач

Вона: Чаю хочеш?

Він: Краще б кави. Запашної, міцної. Приготуй, а?

Вона: Ми забули? Ми більше кави не п’ємо.

Він: Ось. Я сьогодні купив пакетик. Справжній мокко.

Вона: Тобі не можна.

Він: Я знав, що ти прийдеш.

Вона: Я кохаю тебе.

Він: Я тебе теж. Останнє почуття немолодої людини. Що може бути кумеднішим?

Вона: Чайник закипів. Твій настій трав.

Він: І все ж — завари собі каву. Я буду сидіти поруч. Вдихатиму її гіркуватий запах. Не так вже й багато потрібно у цьому світі для щастя.

Вона: Як твоє серце?

Він: Моє? Серце? Не знаю. Не знаю, чи моє воно. Кредит за операцію ще не погашено. До того ж, ізотопну батарею через десять років треба міняти... Нічого не відчуваю там, куди поставили цю машину. Нічого, уявляєш? Зовсім нічого. Здається, я став безсердечною людиною. Маріє.

Вона: Ти?

Він: Я. Це мотор. Насос. Правда, так краще, аніж чуже. Краще. Жодних проблем з відторгненням тканин. І взагалі, жахливо доношувати чужі речі. Чоботи, капелюхи, серця. А раптом у ньому залишиться крапелька чужого кохання? До когось, кого не знаю? Не хочу нікого любити, крім тебе.

Вона: Телефон. Чоловічий голос. Будеш говорити?

Він: Алло.

Голос: Пане Орвік?

Він: Так. Це я.

Голос: Слухайте нас уважно. Навіть якщо вам не сподобається розмова. Попросіть вашу подругу вийти з кім­нати.

Він: Це жарт?

Голос: Ми не жартуємо, Орвік. Не сподівайтесь. Утім, якщо вам хочеться її налякати…

Голос: Згадали? Згадали, що таке аритмія?

Він: Марі, підсмаж кілька тостів, будь ласка.

Вона: Зараз.

Він: Я один у кімнаті, що вам потрібно?

Голос: Слушне запитання. Але спочатку з’ясуйте, що ми вміємо.

Він: Від... відпустіть.

Голос: Усе гаразд?

Він: Покидьки.

Голос: До вашого штучного серця вмонтовано неперед­бачений конструкцією елемент. Він дозволяє керувати функціями протеза дистанційно. Переді мною дві кнопки. Одна — пуск. Друга — пауза. Якщо натиснути на паузу і трошки потримати...

Він: Не треба... Ні...

Голос: Ось тепер ви все зрозуміли, Орвік. Як слід.

Вона: Тости, любий.

Він: Марі, поклади на стіл. Це я не вам.

Голос: Ми зателефонуємо пізніше. Раджу з квартири не виходити. Бувайте здорові.

Вона: Що з тобою? Ти зблід. Зараз, зараз, де твої пі­гулки? Я лікаря викличу!

Він: Які пігулки, серденько? Який лікар? Слюсар, елект­рик хіба що. Механік з гаража насамкінець.

Вона: Жартуєш. Подивись на себе.

Він: Дзеркала брешуть. Слово честі, Марійко, все гаразд. Ось тільки провести я тебе не зможу. Ти вже вибач.

Вона: Я побуду з тобою.

Він: Йди, йди. Боронь Боже чоловік здогадається. Не зрозуміє твого роману з літнім інвалідом.

Вона: Не кажи так більше. Я ще прийду сьогодні.

Він: Двері будуть відчинені. Цілую.

Голос: Орвік, ви самі?

Він: Зі мною п'ять поліцаїв. Троє у ванній, двоє в сортирі.

Голос: Ми стежимо за будинком. І нам бракує почуття гумору.

Він: Можу позичити.

Голос: Воно вам ще знадобиться.

Він: Що вам потрібно? Гроші? У мене нічого нема. Тільки борги.

Голос: Ми не бандити, Орвік. І не вбивці. Повірте, тільки виняткові обставини змушують нас бути жорстокими. Щоб позбавити страждань безвинних людей, старих, жінок, дітей... Іноді доводиться завдавати біль.

Він: Як це мило з вашого боку, як щиросердно. Шкода тільки — я ще не старий. Чи ви не про всіх старих піклуєтеся?

Голос: У нас обмаль часу.

Він: А я тут до чого?

Голос: Нам потрібен документ.

Він: Документ?

Голос: Так.

Він: Який документ?

Голос: Той самий.

Він: Ви що, з глузду з’їхали?

Голос: Годі дурня клеїти. Було п’ять копій. Чотири знищені разом з оригіналом, п’ята зникла. Вона у вас.

Він: У мене? Я не збираю макулатуру.

Голос: Орвік, наш терпець зараз урветься. Ціна цього папера — людські життя, розумієте?

Він: Не розумію. Нічого не розумію.

Голос: Ви привласнили копію за тиждень до операції. Ми не хотіли форсувати події. Аж поки про втрати секретних матеріалів не дізналися на горі. Колесо закрутилося, збагніть.

Він: І хай собі котиться!

Голос: Яка безглузда відповідь. Чи можна жаліти такого упертого?

Голос: Чому шум у слухавці?

Він: Телефон упав. Я, коли знепритомнів, шнур потяг­нув. Напевно, контакт порушився.

Голос: Наступного разу, перш ніж падати, акуратно покладіть слухавку на стіл. Зрештою, від цього ваше життя залежить. Не моє. Так. Ваша подруга повертається. Спро­вадьте її під будь-яким приводом. А розмову ми ще продовжимо. Подумайте.

Вона: Я принесла тобі вітаміни.

Він: Будь ласка, Марі, залиш мене.

Вона: Щось трапилося?

Він: Ні, ні. Просто мені потрібно побути насамоті.

Вона: Тости охолонули. Що коїться?

Він: Нічого. Нічого. Марі, тобі обов’язково треба піти. У мене невідкладна справа.

Вона: Твоє серце...

Він: Я не цікавлюся твоїми сердечними справами! З ким і коли ти чоловіку роги наставляєш, крім мене, це мене обходить. І ти, ти теж не лізь!

Вона: Не лякай мене! Ти ніби такий, як тоді, до операції, коли надії не було. Очі, голос…

Він: Марі, вибач. Вибач, будь ласка. Ти відпросилася з роботи?

Вона: Так. На весь день.

Він: Купи мені молока. Пастеризованого. У паперових пакетах.

Вона: Молока? Гаразд.

Він: Два літри. У паперових пакетах. Знаєш, є такий магазин­чик на розі Проспекту і Кленової Алеї. Там воно завжди свіже. І пахне польовими травами.

Вона: Не зачиняй двері. Я скажу сусідці. Хай придив­ляється.

Він: Добре, добре. Йди скоріше. Обідня перерва поч­неться…

Голос: Пане Орвік?

Він: А ви сподівалися — китайський імператор?

Голос: Часу обмаль. Документ в жодному разі не повинні вивезти з країни. Ви все одно не встигнете знайти покупця. Не грайтеся в чужі брудні ігри. Віддайте документ нам. І живіть з чистим серцем.

Він: Нема його в мене. Нема. Послухайте! Я кажу правду!

Голос: Купка політиків-нездар штовхає народ у прірву. Що у вас з ними спільного? Ще є час все виправити. Ще ніхто не полює на документ, крім спецслужб і нас — справжніх патріотів.

Він: Це помилка. Я не винен. За що? Ні. Ви... Звідки мені знати?

Голос: Тоді прощавайте. Прости нас, Боже, і прийми вашу грішну душу, якщо вона у вас є, звичайно. Утім, вам про це краще знати. Три інфаркти…

Голос: Ну що? Отямилися? Цікаво, як це було? Кажуть, коли серце зупиняється, це не боляче. Пропускає один удар, другий, третій. Підкочується до очей біла заволока. Ніякої впевненості, що воно знову застукає.

Він: Так.

Голос: І ніякого страху. Нія-кого. Так? Тільки надія.

Він: Усе так.

Голос: Цікаво, а що ви бачили там, по той бік?

Він: Прийде час — дізнаєтеся.

Голос: Справді, звичайно. Послухайте, а навіщо нам туди поспішати. Вам що, життя набридло?

Він: Я б все, все віддав. Усе, що вам потрібно. Усе. Будьте певні. Не можу більше помирати. Подумайте. Подумайте самі. Зважте. У чому ви помилилися? У мене нема ніяких секретних паперів. Я звичайний економіст. На фабриці іграшок працюю.

Голос: Так... Здається, я вам вірю. Помилка? Неможливо. Просто ви не кінець ланцюга. Тільки його ланка. Хтось із ваших близьких. Родичів, друзів, знайомих. Допоможіть нам зрозуміти — хто. Ваша дама повертається. Розберіться ж з нею. Не змушуйте нас це робити.

Вона: Ось і я. Молоко…

Він: Що? Яке ще молоко. Постав у холодильник.

Вона: Вибач, коли що не так.

Він: Ні, не наливай. Мені не хочеться пити.

Вона: У тебе повний холодильник молочних пакетів. По­слухай…

Він: Ні, це ти послухай, корово. Я не люблю тебе! Забирай усе! Свої капці, свою криву посмішку, свій звислий зад і геть звідси, котись до чоловіка! Досить вдавати з себе студентку, у професора закохану. Геть!

Вона: Орвік!

Він: А ввечері я зателефоную твоєму рогоносцю і розповім йому, як ти хропеш. І як у тебе з рота тхне вранці. Він, певно, забув про це у своїх вояжах, милоторговець нещасний. Геть, кажу, геть з очей!

…Вона пішла. Я кохаю її.

(Пауза.)

Голос: Нам не подобається її настійливість. Вона зараз стоїть поблизу будинку й уважно дивиться на вікна вашої квартири.

Він: Марія...

Голос: Так, Орвік, ваші міркування?

Він: Не знаю, не знаю, хто це може бути. Я боюсь. Я боюсь цієї холодної порожнечі в грудях, коли залишається тільки тиша й тіні.

Голос: Гаразд. У вас є близько години.

Він: Дві! Півтори! Будь ласка! Хоча б...

Він: Пощадіть. Помилуйте. Благаю! У світі так страшно. Так порожньо, коли мене немає. За що? За що ви мене? Я з… згадував! Я два рази непритомнів. Не знаю, чого ви хочете. Вбийте одразу.

Голос: Не вигадуйте.

Він: Моє серце...

Голос: Ми вас не чіпали. Дві години. Більше ніж обіцяли.

Він: У мене і зараз перебої.

Голос: Не може бути. Притуліть слухавку до грудей. Так. Справді. Але нашу апаратуру вимкнуто. Зачекайте, Орвік, я пораджуся з фахівцями. Можливо, ваш протез вийшов з ладу... Ні. З протезом, напевно, все гаразд. Але ми фіксуємо якісь сторонні сигнали. Перешкоди. Схоже на роботу потужної радіостанції. Зараз переключимося на іншу хвилю.

Він: Швидше... Уф.

Голос: Тепер усе гаразд?

Він: Так.

Голос: Невеличкий технічний збій. Ну що, надумали?

Він: Я не можу зрозуміти.

Голос: Давайте поміркуємо. Батьки?

Він: Померли.

Голос: Друзі?

Він: Не маю.

Голос: Погано. Дуже погано. Родина? Діти?

Він: З дружиною розлучений. Десять років не бачилися.

Голос: Відпадає. Родичі?

Він: Двоюрідний брат. Він офіцер поліції.

Голос: Не схоже. Думайте. Думайте. Зосередьтеся. Зна­йо­мі? Колеги? Їхні родичі?

Він: А якщо я не згадаю?

Голос: Тоді вам кінець.

Він: Тож не тягніть. Не мучте мене.

Голос: Не хвилюйтеся. Давайте спочатку. Скільки років вашому брату?

Він: Тридцять п'ять. Він хороший, добрий, він ніколи...

Голос: В якій дільниці працює?

Він: Не знаю.

Голос: Що, жодного разу не були у нього на роботі?

Він: Ні.

Голос: Ось як.

Він: Він часто у відрядження їздить. Вантажі супроводжує. Пошту.

Голос: Фельд’єгерська служба департаменту внутрішніх справ. Зрозуміло. Адресу брата, будь ласка.

Він: Ви його вб’єте?

Голос: Адресу брата, швидше!

Він: Ні!

Він: Бульвар Свободи, будинок 6. Хто... Хто ви?

Голос: Наша мета — суспільне благо. Все. До зв’язку. Хоча ні, зачекайте. Ваша подруга...

Він: Вона бухгалтер. Звичайний бухгалтер. Я викладав на курсах, вона вчилася. Розумієте?

Голос: Наші люди загубили її в метро. На курсах бухгалтерів не вчать відриватися від стеження, так?

Він: У метро і я її губив, разів зо два. У натовпі.

Голос: Її адреса нам також потрібна.

Він: Ви параноїк.

Голос: Нам потрібна адреса вашої подруги.

Він: Марі не віддам. Я вже віддав вам брата! Ні...

Він: Вулиця Відпочинку, будинок 4, квартира 6.

Голос: Ми ще зателефонуємо вам, Орвік. Якщо з братом будуть якісь ускладнення.

(Пауза.)

Він: Марія. Я тебе зрадив. Я зрадив брата. Вибач. Вибачте. Скільки разів запитував себе в молодості: навіщо? Навіщо мені це порожнє нікчемне життя? А тепер чіпляюся за нього, як реп’ях. Зараз заварю каву. Поставлю дві чашки на стіл. Буду думати про вас. Згадувати вас. Буду чекати, коли мені зателефонують і скажуть: вас більше нема. Ні! Зараз, зараз.

Алло! Вікторе? (Сигнал автовідповідача.)

Автовідповідач: Говорить автовідповідач квартири Віктора Орвіка. Мене немає вдома. Можете продиктувати своє повідомлення.

Він: Слава Всевишньому! Так.

Алло! Запросіть до телефону Марію. Хто це говорить? Немає значення. Друг. Їй сьогодні не можна бути вдома. Послухайте, дуже прошу вас, повідомте поліцію… Ідіот! Усе. Далі — тиша.

(Пауза.)

Голос II: Алло! Пане Орвік?

Він: Це знову ви?

Голос II: Це корпус державної безпеки, управління контр­розвідки.

Він: Контррозвідка?

Голос II: Не хвилюйтеся. Ми в курсі ваших проблем.

Він: Я... Моє серце...

Голос II: Лікаря, який вмонтував у ваше серце жучок, заарештовано. Він дав свідчення. Ми повністю контролюємо ситуацію.

Він: Хто вони?

Голос II: Дилетанти.

Він: Вони мене вб’ють.

Голос II: Ми не дозволимо. Усі імпульси їхнього передавача будуть заглушені нашою радіостанцією. Нам щойно пощастило відщукати їхні частоти. Головну і ре­зервну.

Він: Мій брат і Марія, їм загрожує небезпека.

Голос II: Ваші розмови зі злочинцями перехоплено. Про брата і жінку подбають. За вашим будинком ми теж стежимо. Не хвилюйтеся.

Він: Ви врятували мене.

Голос II: Хочете нам допомогти?

Він: Чим можу.

Голос II: Якщо ще раз вам зателефонують — розмовляйте з ними якомога довше.

Він: Добре, обов’язково.

(Пауза.)

Голос: Пане Орвік?

Він: Так.

Голос: Ви сказали нам правду. Але вашого брата немає вдома.

Він: Немає вдома?

Голос: Ми не вбивці. Вашим рідним нічого не загрожує. Вам ми теж зла не бажаємо. Наша мета — відвернути катастрофу, а не спричиняти зло. Скажіть, де він може бути? Де зазвичай його можна знайти у вихідні?

Він: Зараз... По-перше, якщо він не поїхав до... Дайте згадати.

Голос: Ми зателефонуємо пізніше.

Він: Ні, ні, зачекайте. Я хочу повідомити вам дещо дуже важливе. Здається, я знаю, де він може переховувати...

Голос: Чорт! Стріляй, Райдере, стріляй!

Голос II: Алло! Це контррозвідка! Алло, алло! Все гаразд?

Він: Майже.

Голос II: Прикладіть слухавку до грудей. Так. Усе нормально. Злочинців знешкоджено. Уся апаратура в наших руках.

Він: Я погано почуваю себе.

Голос II: Щойно їхній передавач послав вашому серцю наказ зупинитися.

Він: Що?

Голос II: Ми заглушили сигнал.

Він: Ви врятували мене.

Голос II: Така наша робота.

Він: Хто вони були?

Голос II: Непрофесіонали. Фахівці працюють зовсім інакше.

Він: Я чимось можу віддячити вам?

Голос II: Лягайте, засніть. Вам треба відпочити.

Він: Через що все це? Чого вони домагалися?

Голос II: Усе забудьте. Усе скінчилося, друже. Вранці ми зустрінемося з вами, з’ясуємо деякі формальності.

Він: Зачекайте!

Голос II: Так?

Він: Скажіть мені ваше ім’я. Я помолюся за вас.

Голос II: Помоліться за всіх, хто ризикує життям заради інших. Добраніч, пане Орвіку.

Він: Добраніч.

Вона: Орвік?

Він: Маріє!

Вона: Чоловік сказав, що мені телефонував хтось. Я од­ра­зу подумала про тебе.

Він: Як ти?

Вона: Ти як?

Він: Зі мною все гаразд. Слухай, Маріє, я зрозумів. У світі не може існувати одне тільки зло. Це закон буття. Зло обов’язково врівноважується добром. Людина — зернятко, що потрапляє в жорна обставин. Але є сили, здатні зупинити жорна і врятувати. Не розпитуй ні про що. Я, здається, дуже змінився. Я кохаю тебе, Маріє.

Вона: Я тебе теж кохаю.

Він: Добраніч. Цілую.

Голос II: Вітаю, пане Орвік. Вибачте, що турбуємо серед ночі. Це знову контррозвідка.

Він: Що ви, що ви! Дуже радий! Це з вами я недавно розмовляв?

Голос II: Не має значення. Ми розслідуємо державний злочин. Копія секретного документа опинилася в руках стороннього.

Він: Так, зрозумів.

Голос II: За агентурними даними, ця людина, на прізвище Орвік чи Орвід тривалий час лікувалася у кардіологічному центрі. Таким вимогам відповідали троє. І ми взяли їх під нагляд.

Він: І я — один з них.

Голос II: Не ви стали об’єктом нашої підозри. Але водночас з нами пошуки копії розпочали представники злочинного світу. Ось їх-то ви і зацікавили.

Він: І тоді мене... Ну, зрозуміло.

Голос II: Коли злочинці перейшли до активних дій, вони були знешкоджені. Але, як ми щойно дізналися, наш головний підозрюваний у справі зник. Напевно, його викрали. Та ж сама терористична організація.

Він: Вони зрозуміли: я тут ні до чого.

Голос II: Викрадення, найвірогідніше, було здійснено ще до початку телефонних контактів з вами.

Він: То й що?

Голос II: А те, що гра, в якій ви взяли участь, була лише прикриттям для екстремістів. Обманним маневром. Засобом збити нас з пантелику.

Він: Нічого собі маневр! Як для кого, а для мене це не гра була.

Голос II: Чи так?

Він: Ви що, глузуєте? Я ледь не вмер.

Голос II: Ці люди не дуже цінують чуже життя. Своє, до речі, також.

Він: Але я своє ціную.

Голос II: Нам це відомо. Ви не фанатик. Тому і звер­таємося до вас по допомогу. Розкажіть усе, що ви знаєте, про організацію «Правий фронт».

Він: Нічого не знаю. Вперше чую. Давайте поговоримо завтра. У присутності адвоката і, якщо можна, лікаря.

Голос II: Орвік, часу нема. Як вони вийшли на вас? Що обіцяли? Розкажіть усе чесно, і ми не будемо відкривати справу.

Він: Ви що, подуріли?

Голос II: З вашою допомогою купка запроданців заволоділа державною таємницею. Вони штовхають країну в безодню. Допоможіть нам, поки не пізно, зупинити зло.

Він: До біса! А...

Голос II: Ми проти таких засобів. Але вибору нема. Пружте чоло!

Він: Ви… Ви…

Голос II: Хто завербував вас? Хто вами керував? Як підтримувався зв’язок з рештою? Алло, чуєте? Вас заареш­товано, Орвік! Не робіть дурниць. Нас цікавлять прізвища учасників акції, їхні псевдоніми і головне — у кого зараз може бути документ?

(Голос, що ставить запитання, зникає у шумах міста, що прокидається. Стримано і сумно звучить мелодія пісні.)

Зір намисто зника золоте,

Ніби краплі у спраглих пісках.

Знов на місто зомліле впаде

Чорна ніч, ніби з півночі птах.

Під недоброю ковдрою хмар,

У суцільній холодній пітьмі,

Чи потрібний сумління ліхтар –

Всі вирішують тільки самі.

Промовчать телефон і приймач,

Гучно вибухне гуркіт чобіт,

І сузір’я придушений плач

Не розчують з високих орбіт.

Та нехай хто завгодно в строю

Шляхом темряви довгим іде –

Бог помітить іскринку твою

І тоді відшукає тебе.