3. На особове закінчення наголос припадає:

а) в дієсловах теперішнього часу з приголосною інфінітивною основою: бігти – біжу, біжиш, біжить, біжимо, біжите, біжать; стригти стрижу, стрижеш, стрижу, стрижемо, стрижете, стрижуть.

Лише в дієслові могти в усіх особових формах наголос падає на корінь: могти – можу, можеш, може, можемо, можете, можуть,

У дієсловах минулого часу з наголошеною основою в інфінітиві наголос зберігається на основі: бачити – бачив, бачила, бачимо; вивезти — вивіз, вивезли;

б) у дієсловах теперішнього часу другої дієвідміни, якщо в інфінітиві їх наголос падає на суфікс -а-, (-я-): лежати – лежу, лежиш, лежить, лежимо, лежите, лежать; стояти – стою, стоїш, стоїть, стоїмо, стоїте, стоять.

У дієсловах першої дієвідміни з наголошеним інфінітивом суфіксом -а-, -я- наголос в особових формах зберігається на суфіксі: позичати – позичаю, позичаєш, позичаємо, позичаєте; кружляти – кружляю, кружляє, кружляємо, кружляють;

в) у формах дієслів із суфіксом -і-, який втрачається в теперішньому часі: тремтіти – тремчу, тремтиш, тремтить, тремтимо, тремтите, тремтять;

Але в дієслові хотіти наголос переходить на корінь: хотіти, хочу, хочеш, хоче, хочемо, хочете, хочуть

г) у дієсловах минулого часу жіночого та середнього роду і в множині, якщо в інфінітиві наголошується суфікс: гребти – гребла,, гребли; відповісти – відповіла, відповіли.

Якщо в інфінітиві суфікс -ти не наголошується, то в минулому часі тільки в дієсловах типу пити, лити, бути наголошується закінчення (пити – пило, пила, пили), а в інших – зберігається на основі: шити – шила, шили; мити – мила, мили.

д) у дієсловах архаїчної групи: їси, їмо, їсте, їдять; даси, дамо, дасте, дадуть.

Вище наведені правила вказують лише на деякі основні акцентологічні особливості нашої мови і, звичайно, повністю задовольнити потреби читця не можуть. Крім цього, потрібно звертатися до відповідної літератури: довідників, словників, наприклад, «Словник української мови» в 11 томах (тлумачного типу); В. М. Винницький. «Наголос у сучасній українській мові»; «Орфографічний словник української мови».

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Прочитати вголос текст у повільному темпі, тихо вистукуючи рукою наголошені склади. Встановити функцію наголосу.

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю.

От зоря вечорова до мене шепоче барвиста:

– Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою.

Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли

Із могили високої в димнім безмежжі доріг.

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь і німів, і прощавсь, – і прощатись не міг… (А. Малишко)

Завдання 2

Переписати, поставити наголоси (у тому числі й дублетні), перевірити їх за словником. Запам’ятати правильні наголоси.

Автори, адже, алфавіт, аналог, апостроф, байдуже, бюрократія, видання, виразний, вірша, всередині, гуртожиток, директори, донька, дочка, дояр, жаркий, живопис, завдання, завжди, знахідка, зобразити, каталог, комбайнер, кулінарія, літопис, металургія, мовчазний, ненависть, одинадцять, отаман, партер, подруга, поміщиця, приятель, разом, рукопис, середина, спина, статуя. також, урочистий, усмішка, феномен, центнер, черговий, черпати, шофер, чималий.

Завдання 3

Утворити від поданих дієслів іменники (з суфіксом -анн), пояснити наголос у дієсловах та в іменниках.

Запитати, пізнати, писати, виправляти, обрати, вигнати, виховати, використати, викликати, витерти, викидати, виповзти.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Які норми називаються акцентуаційними?

2. Яким буває наголос в українській мові? Назвіть види наголосу.

3. У чому полягають функції наголосу?

4. Розкажіть про наголошування іменників, прикметників.

5. Які основні правила наголошування числівників, займенників, прислівників?

6. Що ви знаєте про правила наголошування дієслів?

7. Які причини неправильного наголошування слів?

Навчально – методична картка самостійної роботи 13-14

Тема: Морфологічні норми сучасної української літературної мови.

Особливості вживання роду і числа.

Мета: Глибше засвоїти матеріал з української літературної мови

№ п/п	Зміст роботи	Методичні вказівки	Література
1.	1. Граматичні правильність мовлення. 2. Морфологічні норми. 3. Категорія роду. 4. Категорія числа.	1.Опрацювати підручник. 2. Дати відповідь на запитання. 3. Скласти твір-висновок.	Ющук «Практикум з правопису української мови»
2.	Матеріали самоперевірки Які основні правила визначення роду іменників? Що важливо пам’ятати, виконуючи завдання на опрацьовану тему? Які помилки на дану тему конкретно у Вас? Скласти твір-висновок.

Тема. Морфологічні норми сучасної української літературної мови. Особливості вживання роду і числа.

Мета: закріпити зі студентами граматичні категорії іменників. Розглянути особливості вживання роду і числа іменників. Глибше засвоїти матеріал з української літературної мови, який вивчається на уроках рідної мови в початкових класах. Сформувати вміння правильно подавати цей матеріал молодшим школярам. Розвивати бажання самостійно опановувати дані теми. Виховувати працездатність, самостійність, увагу.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: перевірка виконання самостійних завдань.

Студенти повинні знати:

- що таке граматична правильність мовлення;

- морфологічні норми;

- теоретичний матеріал про рід і число іменників.

Студенти повинні вміти:

- розрізняти рід іменників;

- самостійно визначати рід;

- робити правильний переклад слів з російської мови;

- правильно визначати число іменників.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Граматичні правильність мовлення.

2. Морфологічні норми.

3. Категорія роду.

4. Категорія числа.

1. Ознакою культури мовлення є граматична правильність. Сюди входить дотримання правил змінювання слів та їх творення. Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.

2. Морфологічні норми «передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови».

У будь – якому підручнику з української мови (а також для учнів початкових класів), посібнику є розділ, присвячений морфології.

Історичні корені морфології беруть початок ще з часів М.В. Ломоносова. Одним із перших джерел наукової розробки теорії частин мови вважаються його граматичні погляди. У своїй «Російській граматиці» (1756р.) М.В. Ломоносов виділяв «осмь частей знаменательных»:

1) имя для называния вещей;

2) местоимение для сокращения именований;

3) глагол для названия деяний;

4) причастие;

5) наречие для краткого изображения обстоятельств;

6) предлог для показания принадлежности обстоятельств к вещам или деяниям;

7) союз для изображения взаимности наших понятий.

Під час порушення морфологічних норм виникають мовні помилки, які пов’язані з вживанням різних частин мови. Виникнення помилок зумовлене, перш за все, «варіативністю норм у галузі морфології».

3. Граматична категорія роду є однією з визначальних класифікуючи характеристик іменника як частини мови.

Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду. Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це.

Рід цих іменників треба запам’ятати: біль, степ, Сибір, кір, дріб, насип, пил, тюль, ступінь, ярмарок (чоловічий рід), тополя, путь (жіночий рід).

Деякі іменники можуть мати залежно від контексту різний рід – чоловічий або жіночий: цей сирота і ця сирота, цей п’яниця і ця п’яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічий або середній: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночий або середній: ця головище і це головище. Їх прийнято називати іменниками подвійного роду. Їх не можна плутати з іменниками спільного роду.

Іменники так званого спільного роду в контексті бувають лише одного якогось роду – чоловічого або жіночого.

До них належать іменники із закінченням на –а: нікчема, бідолаха, роззява, листоноша, староста, вискочка.

У таких випадках рід визначається за синтаксичним зв’язком іменника з іншими словами – за допомогою форм прикметників, займенників, дієслів: відповідальний староста, прибула листоноша, цей вискочка.

У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зал – зала; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах – птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого – розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла. (В. Сосюра.) Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!» (Д. Білоус.)

Граматичне значення чоловічого, жіночого та середнього роду визначається за основним показником – закінченням називного відмінка однини та інших відмінків.

Які іменники відносяться до чоловічого (жіночого, середнього) роду?

Слід пам’ятати, що іменники – назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто вони називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради України Володимир Литвин.

До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації: уповноважений з прав людини Ніна Карпачова; адвокат Антоніна Дубчак.

У невідмінюваних абревіатурах рід визначається за основним словом: ЄЕС (Європейське економічне співтовариство), НТР (науково – технічна революція).

У відмінюваних абревіатурах рід визначається граматично: ВАК – ВАКу, ВАКом, на ВАКові; загс – загсу, загсом, у загсі.

У деяких випадках є вагання між родами: цей зал і ця зала, цей птах і ця птаха, цей харч і ця харч. Ясна зала вся світлом палає (Леся Українка). Пізній вечір. Зал майже порожній (І.Кочерга).

Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Шевчук, Хмара.

Запам’ятайте!

В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.

Іменники, що вживаються тільки у множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.